XL

XL

 

Драґонстоун

 

Конінгтон уперше за весь час своєї виправи засумнівався у правильності своїх діянь.

 

Уже два місяці, як «Золоті Мечі» взяли штурмом давню фортецю Таргарієнів. Ейгон зайняв своє законне місце, а «лорд Драґонстоуну» Стенніс Баратеон сидів у камері. Здавалося, все — перемога. Великі Доми Вестеросу мали б приєднатися до них і спільними зусиллями штурмувати Королівську Гавань. Та на жаль, не все сталося як гадалося…

 

Ейгон через Недомейстра розіслав воронів усім великим лордам із закликом скидати узурпаторів Ланністерів і схилити коліна перед істинним королем. Та їхні відповіді були м’яко кажучи не такими, що очікувалися. Еддард Старк і Едмур Таллі заклик проігнорували. З Долини прилетіли дві негативні відповіді — і від призначеного Джоном Арріном лорда-протектора Йона Ройса, і від самопроголошеного протектора — другого чоловіка вдови Аррін Пітира Бейліша. Останній назвав Ейгона «занадто живим як на немовля з розтовченою головою». Мейс Тірел відповів, що на його землях хазяйнують залізороджені, тож претензії буцімто принца Ейгона, сина Рейгара, зараз не на часі. А їхня головна надія — дядько короля принц Доран Мартелл — прислав листа, що завершувався такими словами:

 

«…Як би я не хотів, але Ейгон, син моєї сестрички, мертвий. Мої люди стежили за тобою, і сказали, що ти на жаль не мій небіж. У тобі немає й краплі дорнійського сонця, і на додачу, моя сестра врятувала б вас обох — і тебе, і твою сестру Рейніс, після чого ви б одружилися за давньою традицією дому Таргарієнів. І навіть якби я хотів помститися за Елію, цю помсту вже здійснив мій брат Оберін. Тому вибач мені те, що я відповім відмовою…»

 

Джон Конінгтон знав Дорана Мартелла як облупленого. У слабкому тілі ховалася хитра й здатна на будь-який підступ людина. Ворог міг би уже йти прямим маршем на Сонцеспис, та Доран все одно чекав би слушної нагоди. До біса Мартеллів! Якщо вони не визнають спорідненості з Ейгоном, то після взяття Королівської Гавані визнають його силу. Щоправда, в більшості відповідей було дещо спільне — усі називали його вихованця Блекфайром. Спочатку Стенніс, потім Тірели і Долина, а згодом і Оран Вотерс — регент при малолітньому Монтерисі Веларіоні (Монфорд загинув у битві) — називали так хлопця. Тут дещо нечисто. 

 

І схоже, Стенніс Баратеон щось знав. Але що? Стрикленд безліч разів допитував в’язня, та у відповідь той лише спльовував кров і називав своїх допитувачів плюгавцями і розбійниками, що служать самозванцеві. Потрібен інший підхід. Що зробив би Рейгар? 

 

Рейгар на відміну від Ейриса ніколи не катував в’язнів. Він пропонував співпрацю зі слідством в обмін на збереження життя родичів або ж послаблення кари. І всі погоджувалися на це, бо не хотіли, щоб ними займався королівський кат. Якщо запропонувати Ейгону цей варіант, ймовірно їм вдасться отримати більше інформації, ніж у них є. 

 

І саме тому Джон ішов до зали Розмальованого столу, де Ейгон відсиджувався після наради. Дуже неприємної наради, як можна було описати всі інші наради останнім часом. До взяття Драґонстоуну Ейгон був спокійним, врівноваженим та шанобливим. А після цього юнак змінився до невпізнання. Він грубо поводився з тими нечисленними лордами, що стали на його бік після битви, все більше лютував з найменших дрібниць і що найгірше — став імпульсивним. 

 

— Як ти, Ейгоне? Усе гаразд? — почав розмову рудий. 

 

— Ми вже взяли Королівську Гавань? — відповів на питання юнак. 

 

— Поки що ні. 

 

— То як може бути все гаразд, якщо ми вже скільки часу тупцяємо на місці?! 

 

— Власне, саме тому в мене з’явилася ідея. 

 

— І яка? 

 

— Щодо Стенніса. Можливо, якщо поставитися до нього як до рівного, він буде більш говірким. 

 

— Ти пропонуєш мені сидіти за одним столом із вбивцею моїх родичів?! 

 

— Стенніс Баратеон увесь період повстання відсиджувався в обложеному з суші та моря Стормс-Енді! І твоїх матір та сестру вбив Ґреґор Кліган за наказом Тайвіна Ланністера! Щодо трону, то його вкрав уже покійний Роберт Баратеон, а Стенніс жодних претензій не висловлював. Тож як на мене, з ним можна домовитися. Може хоч тепер ми дізнаємося, чому ні Еддард Старк, ні Мейс Тірел, ні твій дядько Доран не стають на наш бік. 

 

— Ну, якщо ти в цьому переконаний, батьку, то хай буде так. Вимийте його, вдягніть якнайкраще і приведіть до мене ввечері…

 

___

 

Коли на веранду привели Стенніса Баратеона, Ейгон не міг не помітити того, з якою ненавистю середній із синів Стеффона Баратеона дивиться на нього. Йому дозволили вдягнути кольори дому Баратеон — жовтий і чорний. І якби не сліди тортур на обличчі та легка кульгавість на ліву ногу, можна було б сказати, що лорд Стенніс вийшов на вечерю з родиною та найближчими соратниками. На жаль, вечеря ця була із полонителем та ворогом. 

 

Стіл накрили якнайкраще — смажені ребра, печені каплуни, молочне порося, грибний суп із осетром. На десерт подавали лимонні та медові тістечка, а запивати їжу можна було арборським золотим та дорнійським червоним винами, темним місцевим елем та яблучним соком. Ейгон саме наклав собі реберець, коли полонений прибув до нього в супроводі Качура та кількох бійців Стрикленда. Їхня розмова як двох рівних один одному розпочиналася. 

 

— Доброго вечора, лорде Баратеон, — Ейгон зробив запрошувальний жест. — Прошу, сідайте, частуйтеся, і будьте як вдома. Я пригощаю. 

 

— Я і так знаходжуся вдома, — сухо відповів полонений. — Хоч я і народився не тут, але за двадцять років це місце відчувається як дім. 

 

— Це мав бути мій дім, — відповів Ейгон. — Я мав бути Принцом Драґонстоуну після батькової коронації, якби ваш брат не вбив його, а пси Тайвіна Ланністера — моїх матір та сестру. Я повернувся додому, і тепер приймаю вас як гостя, хоча мав би тримати у камері як розбійника і зрадника. Тому сідайте за стіл, інакше сер Роллі посадить вас сам. 

 

Стенніс трохи подумав, і сів за стіл. До їжі й питва навіть не думав торкатися, тому хлопець відрізав шматок від ребер і демонстративно з’їв. І тільки тоді полонений взявся за каплуна. Попри дотримання всіх манер, їв Баратеон великими шматками. І тут нічого дивного, адже два місяці на арештантській саламасі в темному приміщенні давалися взнаки. Покінчивши з каплуном, Стенніс взявся за ребра і порося, після чого трохи сьорбнув супу і запив це червоним вином. Нічого не скажеш, чоловік і справді сумував за пристойним їдлом і вишуканими напоями. А ще голод переміг недовіру. 

 

— Отже, — неквапом почав Ейгон. — Коли я надіслав вам листа із своїми вимогами та попередженням, ви назвали мене самозванцем і запитували про сестру. А коли я здолав вас у поєдинку, ви назвали мене Блекфайром. Що це означає? 

 

— Ну, по-перше, ти не здолав мене в поєдинку — твій «королівський гвардієць» напав на мене ззаду, тож технічно перемога його. А по-друге — зізнаюся, коли ти прислав мені першого листа, я не зрозумів, хто ти такий, і тільки через фактотума дізнався про тебе більше. Але зараз не про це. Тебе цікавило, чому я питав про сестру. Я добре знаю, що означає любов матері до дитини. Якщо мати бажає захистити потомство, вона зробить все що від неї залежить аби її діти вціліли. Елія Мартелл була такою. Усі тутешні слуги любили її, і бачили, як вона любить обох своїх дітей. Рейніс була її первістком. Вона завжди гралася з нею ляльками і дарувала їй кошенят. А коли народився Ейгон, вона просила Рейгара підписати указ про те, щоб зробити доньку такою ж спадкоємицею як і Ейгон, щоб одружившись вони правили разом як рівні. А тепер розкажи мені історію свого порятунку. 

 

— Я вже розповідав вам: Варіс купив за пляшку арборського золотого немовля у місцевого п’яниці і поміняв його на мене, після чого вивіз за Вузьке море у Пентос. Там я зростав у маєтку магістра Іліріо Мопатиса, після чого лорд Конінгтон забрав мене і виховував у рибальських селах на берегах Ройни. 

 

— Отже, тут замішаний Варіс. Що ж, малий, відкрию тобі таємницю: Елія Мартелл більше за Варіса ненавиділа тільки власного свекра. Вона б йому свої пантофлі не довірила, не те що сина. Уся твоя історія шита білими нитками, і це тільки підтверджує гіпотезу про твоє справжнє походження. 

 

— Ах, у вас є гіпотеза. Ну то поділіться нею зі мною. 

 

— Ти згадав у своїй історії Іліріо Мопатиса. Я знаю, що він з Варісом давні друзяки, які разом крали цінності у Браавосі, Мірі та Пентосі. Згодом Варіс почав добувати цінну інформацію, за рахунок чого вивищився до Майстра над шептунами у Малій Раді Ейриса Безумця. А от Іліріо завів цінні знайомства, став торговцем, і в результаті вивищився до магістра та отримав чималу протекцію в тодішнього Принца Пентосу. В один момент він одружився з донькою Принца, та потім вона померла. І через кілька років він раптом укладає рівноправний, а не морганатичний шлюб з лісенійською хвойдою на ім’я Серра. І мої люди в Лісі знайшли дещо цікаве у реєстрі борделю, в якому вона працювала. Її мати була племінницею Деймона IV Блекфайра. Того, кому Мейліс Жахливий відірвав голову, а потім очолив «Золотих Мечів». Фактично, по жіночій лінії вона була спадкоємицею дому Блекфайр, як і ця Серра. Про спільних дітей ніхто нічого не знає, проте зараз ти мені в дечому допоможеш. Скільки тобі було років, коли Іліріо сказав тобі про твоє походження? 

 

— Вісім. 

 

— А чи був Іліріо Мопатис якимось засмученим чи скорботним? 

 

— Я не пам’ятаю, але за тиждень до того він весь час плакав і не навідував мене. 

 

— І ось він, момент істини. Серра підхопила віспу і померла через вісім років після весілля з Іліріо. До цього ти мабуть пам’ятаєш мало що, але зараз я з упевненістю скажу тобі, хто ти. Ти може й Ейгон, але не Таргарієн. Ти — син Іліріо Мопатиса і Серри Блекфайр. 

 

— Це брехня! — Ейгон так різко схопився на ноги, що його келих перевернувся. — Ти просто захищаєш права свого буцімто племінника, бо тоді і сам зможеш зайняти трон! Я син Рейгара і законний король! 

 

— Ти не законний король, і навіть не Таргарієн. «Золоті Мечі» не йдуть за Таргарієнами. Джон Конінгтон вважався другом Рейгара, та скоріше за все був тільки кар’єристом і підлабузником. Елія Мартелл якби й рятувала тебе, то з тобою була б і сестра. А Іліріо Мопатис просто хоче захопити владу в Пентосі, а без зовнішнього союзника це не вийде ніяк, тому він сподівається на твою підтримку. А справжні король та королева Сімох Королівств зараз у Бухті Работорговців збирають армію. 

 

— Про кого це ти? — раптом похолов Ейгон. 

 

— Про Джона та Дейенеріс Таргарієнів. Твоїх брата й тітку. 

 

— Вони мертві! Юрон Ґрейджой спалив їхній замок! І байстрюк Неда Старка мені не брат! 

 

— Він не байстрюк Еддарда Старка і взагалі не байстрюк. Він законний син Рейгара Таргарієна та Ліанни Старк. 

 

Ейгон зблід. Законний син Рейгара Таргарієна та Ліанни Старк? Що він меле? Його батько був одружений, а історія про зґвалтовану дочку Старків — брехня Роберта Баратеона, на якій трималося повстання. Рейгар ніколи б не зрадив дружині…

 

— Сер Роллі, виведіть лорда Стенніса у приготовані покої й віддайте під пильну охорону. А потім приведіть сюди лорда Конінгтона. 

 

— Слухаюсь, Ваша Світлосте, — Качур викрутив полоненому руки і вивів геть. Ейгон же налив собі келих та присів за стіл, обдумуючи почуте від Стенніса. Законний син від Ліанни Старк? Та ні, не може бути. Навіть якщо те, що Рейгар викрав і зґвалтував доньку Старків — правда, то син цей все одно незаконний. Байстрюк від ґвалту. А у байстрюків права на трон немає. Усі права на Залізний Трон належать Дейенеріс. І хіба Еддард Старк тримав би у Вінтерфелі сина сестри від того, хто вчинив над нею наругу? Заради неї й вибухнуло повстання! Це аж ніяк не логічно. Тому йому і знадобиться той, хто добре знав його батька. Джон Конінгтон був цією людиною. 

 

І поки він думав, його Рука вийшов на веранду. 

 

— То що сказав Стенніс? — одразу запитав він. 

 

— Як добре ти знав мого батька? 

 

— У якому сенсі? Я був його другом, хоч і не таким близьким як сер Ертур Дейн. Я знаю про нього стільки, скільки він мені розкрив за життя. 

 

— Тоді скажи мені: у батька були коханки? 

 

Конінгтон здивувався поставленому питанню, але відповів:

 

— Скажу відверто, Рейгар та Елія не кохали один одного. Їхній шлюб був типовим шлюбом за домовленістю, бо на думку твого діда Рейгара могла бути достойною тільки шляхтянка валірійської крові. Батько Узурпатора, лорд Стеффон Баратеон, за наказом короля вирушив у Волантис, щоб знайти таку, але зазнав невдачі і на додачу потерпів кораблетрощу неподалік від власного замку на очах у ще малих тоді синів. Тоді Ейрис обрав Елію, адже вона була дорнійською принцесою і нащадком принцеси Дейенеріс Таргарієн — сестри Дейрона Доброго. І попри те, що між нею й Рейгаром не було великого кохання, ніхто з них навіть не думав вчиняти подружню зраду. 

 

— Тоді як ти поясниш мені те, що Стенніс назвав байстрюка Неда Старка сином мого батька від Ліанни Старк?! 

 

На це Конінгтон просто заціпенів. 

 

Він знав про захоплення Рейгара дівчиськом Старків і мабуть частіше ніж Дейн закликав отямитися і не робити дурниць. Але Рейгар певною мірою успадкував батькове безумство, оскільки навіть не думав слухати нікого і склав цілий план «порятунку леді від розпусної свині». О так, Роберт Баратеон був ще тим любителем поскакати в гречку, але навіть такі в один момент зупиняються. Тільки Рейгар не бачив далі всіляких пророцтв та переписок з дядьком у Нічній Варті. Тому й погубив себе через цю любов до вовчиці. 

 

Але як пояснити хлопцеві ситуацію? Він же не зрозуміє нічого, і на додачу ця історія з сином Рейгара від Ліанни. 

 

У будь-якому випадку йому доведеться все прояснити пізніше. Коли Королівська Гавань впаде, а Ейгон посяде свій трон. 

 

— Історія про твого батька та Ліанну Старк дуже й дуже заплутана. Навіть я не можу зрозуміти, як тихий Рейгар вдався до насильства над леді. Усе знали тільки троє лицарів Королівської Гвардії — Герольд Гайтавер, Ертур Дейн та Освел Вент. Та на жаль, усі троє лежать в могилах під Вежею Радощів, бо Нед Старк з друзями їх убив. Якщо бажаєш дізнатися більше — запитай у Стенніса. Він точно проти Ланністерів, як і Старки з Таллі та Тірелами. Розпитай його про все…

 

— Ні. Він бреше. Я останній Таргарієн. Юрон Ґрейджой вбив моїх тітку й кузена, а вбивці Узурпатора — дядька Візериса. Трон і без цього був моїм, а тепер і поготів. Завтра стратимо Стенніса, а потім рушимо на столицю. Я відішлю Лісоно та його шпигунів на розвідку — ми повинні знати все про місто, яке я повинен взяти. Перекажи їм мій наказ. 

 

— Так, мій королю, — Гриф шанобливо вклонився і рушив до покоїв Стрикленда і його офіцерів. Схоже, настав час рішучих дій…

 

___

 

Ранок був вітряним і похмурим, як і настрій Ейгона. Вбивство Джоффрі Баратеона було спонтанним, але правильним рішенням. Але те, що він збирався робити з дядьком скинутого принца, викликало сумніви. Зрештою, Стенніс був йому дядьком у третьому поколінні. Багато років тому король Ейгон V видав за лорда Ормунда Баратеона свою доньку Рейлу. Рейла була тіткою його діда Ейриса, і відповідно її син Стеффон був його кузеном. Рейгар та Роберт уже були троюрідними братами, а оскільки Стенніс був братом Роберта, то він, Ейгон, доводився Узурпатору та його брату племінником. Технічно, те, що збирався зробити Ейгон, можна було назвати родовбивством, щоправда родичами вони були далекими. 

 

Стенніс навіть не пручався, коли його вивели на мур. Він як завжди був спокійним, а на обличчі як завжди залишався суворий вираз. Його очі були порожні, а зв’язані руки навіть не тремтіли. Схоже, він змирився з тим, що йому приготовлено. Ця мужність викликала хай і невелику, але все-таки повагу. 

 

— Ваші останні слова? — без церемоній та прелюдій почав Ейгон. 

 

— Дам тобі пораду, хлопче. Якщо боги так вирішать, і ти візьмеш столицю — остерігайся. Ти можеш захопити одне місто, та від цього правити усім Вестеросом не зможеш. Ти тільки зіпсуєш те, що Ейгон Завойовник будував до тебе. А коли дізнаєшся, що зі сходу йдуть правителі, яких справді любить народ та лорди п’ятьох із сімох королівств, правителі, що зростали у Вестеросі та знають наші порядки, як ти думаєш, чи довгим буде твоє правління? Відступися, і можливо тебе зроблять новим Принцом Пентосу. Та якщо не відступишся — проллється кров. Твоя кров. Це мої останні слова, а тепер роби те, що мусиш. 

 

Ейгон не зронив ні слова. Він просто дав знак, і двоє здоровил підійшли до Стенніса, схопили його за плечі, та що було сили штовхнули з муру. Смертник не кричав. Тільки приглушений звук того, як тіло падає на каміння, дав зрозуміти, що на світі поменшало Баратеонів. 

 

І тільки потім Ейгон звернувся до очільника розвідників: 

 

— Лісоно, даю тобі завдання. Візьми своїх найкращих людей і вирушай в Королівську Гавань. Там вивідай усе, що потрібно — де найвразливіші місця в мурах, яку браму найлегше пробити, і який шлях до Ейгонового пагорба найкоротший. Зрозумів мене? 

 

— Так, мій королю, — відповів лісенієць шанобливо вклонившись. 

 

— Даю тобі на все місяць часу. Ви ж, — він глянув на інших офіцерів, — готуйте флот і самі тренуйтеся. У прийдешній битві нам доведеться покладатися на самих себе. Кожен боєць компанії має вбити двадцятьох ворогів, і тільки тоді ми переможемо. 

 

— Так, наш королю! — відповів десяток горлянок, перш ніж розійтися…

 

___

 

Астапор

 

Джон навіть не думав про те, щоб якомога швидше покинути Червоне Місто. Це мав бути його форпост у Бухті Работорговців, і м’яко кажучи був він у ненайкращому стані. Цегла на фортечних мурах кришилася, де-не-де споруди вже обвалювалися, а бодай міської варти не було. Тому Джон одразу зібрав усіх здібних мулярів і дав їм завдання зміцнити мури. Частина воїнів з особистих загонів Добрих Володарів перейшла на бік переможців. Сер Ертур і сер Баристан перевірили їх вміння, відібрали десяток найкращих і наказали сформувати з добровольців серед звільнених рабів міську варту. І це означало не просто роздати людям зброю, а навчити їх нею володіти. До вчителів приєдналися й декілька Бездоганних, які були родом з Астапора і бажали захистити здобуту вогнем і кров’ю свободу міщан. 

 

Паралельно з воєнно-будівельними роботами, Джон і Дейенеріс за підтримки архімейстера й Оберіна вирішували і проблеми гуманітарного характеру. Вони відчинили склади продовольства і роздавали відьновідпущеникам їжу та питну воду в необхідних кількостях. Серед вільновідпущених виявилося багато фахівців з обліку та торгівлі, що суттєво полегшило роботу короля і королеви. Вмілі цілителі доглядали хворих і поранених, а дехто, хто знав лікування травами, отримували приміщення та стартовий капітал для відкриття аптек чи домів зцілення. Усе йшло до того, що Джон та Дейенеріс збиралися обрати для управління містом магістрат, залишити намісника й рушити далі до Юнкаю. І це не могло не тішити Ешару Дейн, котра відколи зійшла на борт, молилася Р’Глору за успіх Джона і повернення у Вестерос. Додому. До Неда…

 

Всю подорож з Волантиса до Валірії та з Валірії до Астапора Ешара бажала почути якомога більше про Вестерос. Частину їй розповіли Ертур та Герольд, а чого не знали вони, розповідали Джон, Оберін та Арія. Остання страшенно нагадувала їй Ліанну. Ешара знала її, адже новоявлена принцеса час від часу навідувалася в Зорепад. Це Ліанна змусила її повірити в те, що Нед прийде і прийме свою дитину, перебравши усю ганьбу на себе. Ешара досі з усмішкою згадувала ті миті, коли вони обоє погладжували свої набряклі животи, відчуваючи мимовільні рухи дитячих ніжок чи ручок. Ліанна тоді погладжувала місце, де рухався Джон, радіючи, що її маленька Вісенья здорова і буде ще тою непосидою. А Ешара сподівалася, що у неї буде хлопчик. Маленький Брандон, або Ертур — на честь одного з дядьків. За іронією, дівчинку носила вона. А хлопчик, на кілька місяців молодший за Ліарру, зараз роздає завдання міщанам та вільновідпущеникам. Коли вона дивилася на нього, то перед очима поставав ще юний і не такий обтяжений війною й обов’язками Нед. Вони обоє дуже схожі — і зовні, і всередині. Єдина різниця — очі. Фіолетові на фіолетовому, які є слідом від магічної води, що дає неосяжний розум. І справді, завдяки цьому Джон легко вирішував проблеми підданих. І Рейгар, і Ліанна пишалися б своїм сином. Тим, хто справді заслужив на те, щоб стати королем. 

 

— Що, замилувалася хлопцем? Шкодуєш, що не твій? — почувся за спиною уїдливий саркастичний голос. 

 

— А ти й досі не змінився, Обі, — посміхнулася вона. — Як так вийшло, що ти — той, хто любив Елію більше за всіх — ось так взяв і став на бік уособлення порушених клятв Рейгара? 

 

— Знаєш, Еш, я досі ламаю над цим голову. Мабуть тому, що це єдиний шанс відплатити Ланністерам по заслугах. Або тому, що Ерті й Доран вбили мені трохи клепки в голову. 

 

— Ніде правди діти, ви з старшим братом були ще тими скалками в дупі. Разом на мечах билися, разом на конях ганяли. А потім Ертур знайшов нового, ще більш неврівноваженого друга. 

 

— Йому просто не подобався мій стиль життя. Не всі ж такі каменюки холодні як він. Пам’ятаєш, як нещасна Флоренс Фаулер ридала після того, як він її відшив? 

 

— Так, бо це ж я її заспокоювала. Ми з Елією тоді добряче напилися, проклинаючи неотесаних дурбецелів як він. 

 

— І все-таки, дай відповідь на одне-єдине питання: що ти робитимеш після повернення? 

 

— Займу своє місце в Малій Раді. У мене є безліч ідей як покращити становище жінок у Сімох Королівствах. Право абсолютної першості в успадкуванні буде прийнято за замовчуванням. 

 

— Я не про те. Еддард Старк буде з тобою в одному залі за одним столом. Він вдівець, і зі слів мого джерела, досі кохає тебе. Що ти робитимеш? 

 

— Я навіть не знаю. Майже півроку тому я думала про те, щоб почати все спочатку. Але зараз сумніваюся. У нього шестеро дітей від шлюбу з Кейтлін Таллі, а я… я не догледіла тоді Ліарру, і не ті в мене роки, щоб народжувати ще одну дитину. 

 

— Ох, леді Дейн. Схоже, настав той момент, коли я кажу тобі, що твої сумніви марні. Поки ми повернемося і завоюємо Сім Королівств, двічі мине термін жалоби за Кейтлін Таллі. А щодо дітей — не треба драматизувати. Ми з Елларією одружилися тільки після чотирьох доньок, наймолодшій з яких ледве виповнилося сім. І якщо чесно, це було найкращим рішенням, яке я прийняв у своєму житті. Елія уже народила мені першого онука, хоча я не скажу, що люблю свого зятя Теона. Дорі і Лорі в безпеці Дорну і Вінтерфелу, а Обелла зараз з нами, чекає тільки на те, за кого ми її видамо. Я добився того, щоб мої дівчатка жили без нужди в чомусь. Щодо ще однієї дитини, то Елларія не дуже хоче: роки беруть своє. 

 

— І чим твоє становище схоже до мого? 

 

— А тим, що Нед Старк має вісьмох дітей, трьох онуків, і цілком ймовірно, що поки ми з тобою розмовляємо, Маргері Тірел народжує Роббу Старку другу дитину. Як на мене, з Неда Старка вже досить дитячого вереску в дитячій кімнаті Вінтерфелу. Але якщо хочеш мати з ним спільних дітей — сказати нічого не можу. Тобі майже сорок, і твоя мати приблизно в такому віці народила Аллірію. У тебе здоров’я точно краще ніж у неї, тому я певен, що ти народиш своєму укоханому північанину ще не одну дитину. 

 

— Дякую за підтримку, старий друже, — щиро усміхнулась вона. — Та все ж я не зрозумію: ти від самого початку планував альянс зі Старками через небожа? 

 

— Я не зовсім зрозумів тебе? — Червоний Змій питально підняв брову.

 

— Ти підіслвв свою Тієнну в компанії Деймона Сенда до почту Санси Старк, яка вже й так була обіцяна Віласу Тірелу. Очевидно, твоя донька розповідала їй про кузена, який за збігом обставин одного віку із Сансою. А потім стається інцидент у садах Фоґфорту, і ось Санса заручена з Тристаном, Віласу дали онучку Мандерлі, а Джоффрі взагалі вигнав у Вільні Міста рідний дід. Що ти на це скажеш? 

 

Оберін замислився на якусь мить, а потім щиро розсміявся: 

 

— Авжеж я бажав, щоб усе склалося подібним чином, але хто я такий, щоб бути тарганами в голові Джоффрі?

 

___

 

Був уже вечір, коли Джон і Дейенеріс скликали своїх найближчих радників. Для проживання в Астапорі вони обрали піраміду, в якій раніше жив Кразнес мо Наклоз із усією своєю родиною, челяддю та рабами. І хоча люди пропонували їм увійти до найбільшої піраміди, обоє відмовилися, а натомість наказали облаштувати в ній лазарет, школу для майбутніх цілителів та склад з усім необхідним для приготування ліків. Пізніше Джон пояснив, що здоров’я і добробут громадян для нього на першому місці, тому цілком логічно, що найбільша споруда у місті матиме саме таке призначення. 

 

У залі для нарад зібралися всі радники — Семвел Тарлі, Теон Ґрейджой, Баристан Селмі, Оберін Мартелл зі старшими доньками Обарою та Німерією; архімейстер Марвін, Ертур та Ешара Дейни, а також представники вільновідпущеників, кандидати на посади магістрів і новообраний командир Бездоганних, чийого імені ще ніхто не знав. Ближче до ночі мали повернутися дотракійські розвідники з інформацією про те, чи не рухаються до Астапора сили работорговців з Юнкаю та Мієрину. Яра Ґрейджой патрулювала води, виглядаючи флот із Нового Гісу. Дракони відлетіли кудись на захід, і тільки Джон та Дейенеріс знали, де саме їх шукати. 

 

— Отже, почнімо? — першим заговорив Джон, на що всі кивнули. — По-перше, Бездоганні обрали собі командира. Назвися, воїне, — і Джон і Дейенеріс повернули очі на стоячого поруч стрункого смаглявого юнака з гостроверхим шоломом під пахвою. 

 

— Thorgha Nudha, issa dārys se issa dāria (Сірий Хробак, мій королю і моя королево). 

 

— Skoro syt gōntan ao lua se gadbagi? (Чому ти залишив рабське ім’я), — запитала Дейенеріс. 

 

— Se brōzi rūsīr skore nyke istan āzma iksos qrimbrōstan, kesrio syt rūsīr ziry nyke istan taken ezīmagon buzdari. Yn va se tubis aōha majesties released issa, nyke hakotan se brōzi «Thorgha Nudha» hen barrela. Bisa brōzi pākrisīva hen naejot sagon nykeā biare mēre, se nyke ȳdra daor jaelagon naejot arlinnon ziry. (Ім’я, з яким я народився прокляте, бо з ним мене забрали в рабство. Та в день, коли ваші величності звільнили мене, я витяг з бочки ім’я «Сірий Хробак». Це ім’я виявилося щасливим, і я не хочу його міняти), — відповів він. 

 

— Skoro syt istan ao chosen hae nykeā jentys? (Чому тебе обрали командиром?), — запитав Джон. 

 

— Kesrio syt nyke se naest. (Бо я найхоробріший), — відповів він. 

 

— Pār īlon mazōregon pōja iderennon, — кивнув Джон, а потім дав знак Місандеї. — Bisa iksos Mishandei. Ziry jāhor bodmagho ao īlva udrir sīr bona everyone kostagon shifang ao, se ao kostagon shifang everyone else qilōni does daor gīmigon valyrīha. (Це Місандея. Вона навчить тебе нашої мови, щоб ти міг розуміти всіх, а інші, хто не знає валірійської, розуміли тебе). 

 

— Kirimvose, issa dārys se issa dāria. (Дякую вам, мій королю і моя королево), — Сірий Хробак вклонився і разом з Місандеєю покинув залу. 

 

— Як ти думаєш, вони зблизяться? — шепнула Джону на вухо Дейенеріс. 

 

— Сподіваюся, що хоч друзями стануть, — також пошепки відповів Джон, а потім звернувся до присутніх на раді. — Я знаю, що громадяни та вільновідпущеникам мали обрати собі магістрат і правителя. Ви обранці народу? 

 

— Так, мій королю, — відповіли присутні. 

 

— Тоді назвіться. По черзі, — кивнув їм Джон. 

 

— Мене звати Дархіс. Я цілитель, і колись був рабом у Граздана мо Ерхаза, — відповів перший, уже старий чоловік з вкритою плямами лисою головою та густою сивою бородою. — Коли ви відкрили у Великій Піраміді оселю зцілення, мене обрали старшим цілителем, бо я маю великий досвід у лікуванні застудних та гнійних хвороб. Я легко й безболісно лікую фурункули чи карбункули за допомогою настоїв з календули та кори мімози. І хоча вельможний Граздан ставився до мене добре, я вдячний вам за звільнення, мій королю. Тепер я можу робити те, що вважаю своїм покликанням, без наказу від володаря. 

 

— Я б хотів почути якомога більше про місцеві методи лікування, пане Дархісе, — приєднався до розмови архімейстер Марвін. — Чи не могли б ми пізніше зустрітися з вами за менш формальної обстановки? 

 

— Матиму за честь, пане Марвіне. Навіть місцеві раби чули про велику школу під назвою Цитадель на заході. Буду радий почути нові знання про природу людського тіла та його хвороби. — Очі старого засяяли радістю. 

 

— Гадаю„ міщани вчинили правильно, обравши вас одним з правителів, — мовив на це Джон. — Наступний. 

 

— Я Ванетто, жрець Володаря Світла, — мовив чоловік у червоних шатах але з татуюваннями у вигляді язиків полум’я на обличчі. — Зізнаюся чесно, я неофіт у Вірі, але Володар Світла прихильний до мене. Я просвічував уже колишніх рабів, адже сам є сином із сім’ї невільників. За три дні до вашого прибуття, Полум’я показало мені драконів. А разом з ними — вільний від рабства Астапор. І моє видіння справдились, адже прибули ви, і з вами та вогнем ваших драконів настала воля. Люди вважають вас богами, та я називаю вас Посланцями Володаря. Воістину ваші серця такі ж добрі та гарячі, як і Полум’яне Серце Р’Глора, Володаря Світла та Захисника Життя. Довіку вам за це дякуватиму. 

 

— Та не треба аж довіку, — усміхнувся Джон, відмахуючись від явно надмірного ентузіазму жерця. — Я затверджую вас на посаді. Хто далі? 

 

— Я, мій королю, Хаззак мо Юрхаз, торговець рибою, — відповів огрядний чоловік з густою рудою чуприною. — Я народився в цьому місті, і ніколи не брав людей у рабство. Торговці обрали мене, бо я єдиний серед них, хто розуміє нові порядки, а своїм слугам платив ще до того, як Ваші Величності прибули в Астапор. Звичайно ж, гільдія торговців обрала мене, як найкращого з нас…

 

— Хай менше прибріхує, — урвав його цілитель. — Я багато разів бував у торговому кварталі. Цей чоловік бреше. Так, він платив своїм людям, але рівно стільки, скільки їм треба було, щоб купити на день їжі для родини. А працювали його слуги в таких самих умовах, як і більшість рабів у цьому місті. Тож або нехай говорить усе, або забирається геть. 

 

— Це правда, пане Хаззак? — запитала королева. 

 

— Ну… шановний Дархіс трохи перебільшує. Мої робітники ніколи не скаржилися на умови, а всі інші раби у всьому Астапорі дивилися на них як на щось дивне. Інші купці ніколи не розуміли моїх принципів, але я колись відвідував вільне місто Браавос, де мені пояснили, що рабство це погано, а людська праця повинна оплачуватися. Тому нехай шановний Дархіс не демонізує мене. 

 

Джон та Сем перезирнулися, після чого останній взяв слово:

 

— Чи могли б ми почути думку когось із тих, хто працював на вас? 

 

— На жаль ні, мілорде, бо усі, хто працює на мене зараз, розійшлися по своїх домівках, або залишились у мене. Я волію подорожувати сам, верхи на коні. 

 

— Тоді на жаль, ми не зможемо взяти вас у раду, — мовила королева. — Ваша репутація надто суперечлива. До того ж, ви із багатого роду, що в будь-якому випадку тримав рабів. Нам не потрібні колишні рабовласники при владі. 

 

Почувши це, торговець спохмурнів, але поразку свою прийняв і рушив до виходу. Мала Рада ж повернулася до ще кількох делегатів. Усі четверо представилися колишніми рабами. Один був теслею, другий — ковалем, третій — будівничим, а останній був жінкою, котра навчала дітей одного з повалених работорговців. Звали її Марайя, мала вона сорок п’ять років, і походила з Літніх островів. На додачу до своїх знань, вміло володіла довгим луком та кинджалом. Як потім розповіла, колись була морячкою на торговому кораблі, що ходив між островом Кодж та Новим Гісом. У рабство потрапила через напад на корабель корсарів з островів Василіска. Їй тоді було тридцять років, що й врятуало від ґвалту та продажу в публічний будинок, але потім один багатій з Астапора перевірив її знання у математиці, географії та історії, і викупив, щоб зробити її гувернанткою для своїх дітей. П’ятнадцять років вона вчила його синів, а потім, коли її учні завели власні сім’ї, почала навчати і їхніх дітей. Джон та Дейенеріс радо прийняли її, і після наради призначили своїм намісником. Ніхто не противився волі короля, тому питання міського магістрату було закрито. 

 

Пізніше повернулися розвідники і повідомили, що на найближчі тридцять миль навіть не спостерігається ворожих військ. Або ще ніхто не знає про місцеву революцію, або війська тільки збираються. Джон та Оберін спокійно прийняли ці новини і дозволили прибулим відпочити. Ще пізніше прилетів птах з посланням від Яри, у якому вона повідомила, що досі ніхто з Нового Гісу не вирушає придушити повстання. На сам кінець муляри відзвітували про остаточне укріплення мурів, на що Джон привітав їх із завершеним завданням і дав три дні вихідних. Набрана міська варта уже краще володіла списами, а також обрала командирів для загонів. Лишалося тільки призначити головнокомандувача і за сумісництвом командира гарнізону. На цю роль обрали сера Герольда Дейна. Ертур на це пристав, і сам сер Герольд захотів ненадовго залишитися у місті, адже знайшов собі кількох затятих учнів, які хотіли так само вміло володіти мечами. Вирішивши це питання, Джон і Дейенеріс розпустили засідання і рушили до спалень. 

 

Уже там, після хорошої ванни з місцевими ароматними травами, правителі засіли до вечері. Від собачого м’яса відмовилися навідріз, тому слуги приготували їм куріпок та голубів у меду та прянощах, курячий бульйон, пиріг з місцевим солоним сиром, м’ясом та маслинами і баранячі реберця. Заїдали все хурмою, персиками та апельсинами, а запивали місцевим червоним (скоріше чорним, на думку Джона) вином, котре тут пили не розбавляючи, проте за наказом короля і королеви все-таки розвели на третину водою. Перед вечерею Дейенеріс завжди брала на руки Ліанну і годувала її своїми грудьми. Джон любив милуватися турботливою дружиною ще з часів, коли Валарр був немовлям. А зараз їхній хлопчик у дитячому крилі грався з ровесниками — дітьми купців, знаті та деяких вільновідпущеників. За ним викликались доглядати Арія та Німерія, і щоб обоє розуміли, що говорять місцеві, до них приєдналась Місандея. Валарр дуже полюбив «тітоньку Міссі», а вона полюбила його. Двох інших няньок він любив ще більше, особливо Арію. Він завжди припиняв пустувати, коли Арія заходила до нього, і весь час пробував її чимось вразити. А ще більше він любив використовувати Німерію (вовчицю Арії) замість коня. Лютововчиця не опиралася, а охоче прилягала на лапи, щоб Валарр вилазив їй на плечі, і з криками «Но! Но! Певед!» гасав по терасі піраміди, або ігровій залі. І Джон шкодував, що за справами вкотре забуває про те, що в нього є син. На щастя, хлопчик дуже любив тата і маму, і своїми радісними вересками не раз піднімав настрій обом. Навіть якщо вони були дуже втомлені після справ. 

 

Повечерявши, Джон узяв від дружини доньку і вийшов з нею на терасу. З неї відкривався чудовий краєвид міста, яке вже встигли очистити від слідів бійні та колишніх порядків. Більше не було закутих у колодки рабів. Замість них стояли довгі ряди свіжопосаджених у дерев’яні ящики маслинових та лимонних дерев. На ринку більше не лунало голосіння рабів — тепер торговці нахвалювали свій товар, такий як килими, тканини, спеції та інше, що не було невільниками, на всі лади. І Ліанна весело усміхалася, бачачи перед собою таку красу. 

 

— Показуєш їй світ? — до нього підійшла Дейенеріс. 

 

— Так. Вона повинна змалку звикати до краси, щоб мати бажання зробити світ кращим, — відповів Джон. 

 

— Вона ще немовля, Джон. Їй зараз хочеться тільки поїсти і поспати. Ти ж знаєш це, адже це наша друга дитина. 

 

— Так, але не забувай, яка це дитина. Ти випила Воду Мудрості, коли вона ще росла в тобі. Впевнений, що коли Ліа виросте, то буде розумнішою не тільки за однолітків, але й за старших від себе дітей. 

 

— Але зараз їй навіть місяця ще нема. Дай їй трохи побути безтурботним немовлям як Раґнар. Ти з Валарром так не поспішав. 

 

— Бо Валарр, хоч він і наша дитина, але мудрим стане тільки якщо старанно вчитиметься в архімейстера Марвіна та Сема. Ліанна ж інша. Але це не означає, що я люблю її більше. 

 

— А наш син більше любить мене, — жартома відповіла Дені. 

 

— Неправда, — відсахнувся Джон. 

 

— Правда. Я завжди доглядала і няньчила його, тому він і любить мене більше, бо татко весь час плавав у горах паперів. 

 

— Я просто не хотів навантажувати Сема, і старався зробити більше сьогодні, щоб було менше роботи на завтра. 

 

— Жалюгідне виправдання, — зі сміхом відповіла вона. 

 

Джон уже хотів щось відповісти, як раптом почувся тупіт маленьких ніжок, і на терасу з диким вереском ввірвався їхній син. Арія й Місандея ледве дихали, коли піднялися слідом за ним. 

 

— Тату, мамо, я бацив мапоцку! — закричав на все горло хлопчик. 

 

— Тихо, сестричку налякаєш! — цитьнула на нього Дейенеріс, перш ніж скуйовдити йому волосся. — Де ти бачив мавпочку? 

 

— Тьотя Міссі і тьотя Ая повеви мене на двів. Там на девевах вазиви мапоцки. Одна пава до мене, і я погвадив її. 

 

— А пригостив чимось? — запитав Джон. 

 

— Ой, ні! Мапоцка говодна! — ледь не заплакав Валарр. 

 

— Нічого, вона не голодна. Я дала мавпочці хурму, — віддихавшись сказала Місандея. — Тому не плачте, мій принце, з мавпочкою все добре. 

 

— Дякую, — Валарр знову заусміхався. — Мамо, кови Ліа з нами погуяє? 

 

— Трохи почекай, її тільки недавно приніс лелека. Хай трохи підросте. 

 

— А до цього часу, чекай поки ми повернемося додому, і потім гратимешся з кузеном Лео скільки захочеш, — схилився перед сином Джон і взяв його на руки. — Дивися, сонечко заходить. Бачиш як гарно. 

 

— Дузе. А Ліа, бацить як гално? 

 

— Так, але вона ще не вміє говорити, тому тільки сміється, якщо їй щось подобається. 

 

— Я хоцу, цоб вона гововила. 

 

— І я хочу, але не можу її змусити. А зараз, ходімо купатися і спатки, — Джон поцілував сина в лоб. — Люблю тебе, синку. 

 

— А я юбйу тебе як двакона!

 

— Це як? — посміявся Джон. 

 

— Двакон вевикий, і я юбйу тебе так, який вевик

ий двакон. 

 

— А маму? — запитала Дені? 

 

— А маму як тви двакони! — Арія й Місандея на це засміялися, а Джон просто змовчав. 

 

— Ну, що я казала? — переможно усміхнулась Дейенеріс. 

 

— Ой, не починай, — огризнувся Джон, опускаючи сина на землю і беручи на руки Ліанну. — Не забувай, що в нас є ще одна дитина…