XLVII

XLVII

 

Десь неподалік від Близнюків

Робб дуже не хотів іти до Близнюків. По-перше, він зневажав Волдера Фрея не лише як лорда, але й як людину. Старому вже поза сотню, а він досі одружується і приводить у світ дітей. І з цього виходила друга причина його небажання йти туди — його дядько Едмур якимось чином згодився на шлюб із Рослін Фрей. Якою вона була з себе, Робб не знав. Батько згадував, що її матір була із Розбі, та йому це нічого не казало. Робб ніколи не бував на їхніх землях, і не знав, як виглядали жінки із цього дому. Глибоко в душі він сподівався, що вона хоч гарна з виду, а не як хтось із її братів чи небожів. Які вони з себе Юний Вовк знав, адже десятеро таких стерегли у Королівській Гавані Сансу. Усі мали тхорячі пики, і це геть не красило їх. А деякі так смерділи, ніби не милися роками. В глибині душі він радів, що йому не довелося обирати собі наречену з-поміж доньок і онук Волдера Фрея. Особливо коли в нього є Маргері…

 

Вона сама хотіла піти разом з чоловіком на весілля його дядька, та усі, починаючи батьком і закінчуючи мейстером Лювіном, відмовили її від цього. По-перше, маленький Джон потребував її догляду, а по-друге, Варіс попередив їх про підступи Ланністерів. Тому в Близнюки і поїхав Робб, бо батько мав завершити свою місію, тоді як він уже мав двох синів, і родова лінія Старків залишалася в безпеці. Маргері дуже не хотіла, щоб Робб їхав, але й ображати родину також не бажала. Тому останні дні перед від’їздом Робб дуже ніяково почувався, коли Джорі й Торвінд дуже неоднозначно жартували про те, як вони не дають усім спати…

 

<Flashback>

 

— Поясніть мені, чому саме Робб мусить їхати на це весілля? — в голосі Маргері звучали сердиті нотки.

 

— Якщо піду я, і трапиться щось лихе, наші плани щодо повернення Джону та Дейенеріс Залізного Трону буде зірвано. Я, сер Ертур і Варіс домовилися, що краще мені зараз залишатися у безпеці Вінтерфелу, бо тільки я зможу пояснити лордам Півночі, чому Старки воюватимуть на боці Таргарієнів.

 

— Але ж Фреї можуть влаштувати пастку, і Робб…

 

— Не бійся, кохана, — відповів на те Робб. — Я не буду сам. Зі мною підуть Гарвін, Дормунд, Галіс і ще Сірий Вітер. Дормунд сильний, а з Гарвіном і Галісом я вже багато років виїжджаю на всякі небезпечні завдання від батька.

 

— Якщо ти не думаєш про себе, то про мене ти подумав? А про наших дітей? Лео ще трьох не виповнилося, а Джон тільки народився! Як я їм поясню, що батька немає через те, що він вирішив поїхати на весілля до дядька і не повернувся?

 

— Тобі не доведеться цього робити, бо я знаю, що повернусь, — Робб пригорнув її до себе. — Фреї може й мерзотники, та закони гостинності для них не порожній звук. Вбивати мене їм точно не вигідно. Я ж наступний лорд Вінтерфела і Вартовий Півночі, і за мою свободу можна багато чого надбати…

 

— Щоб я не чув подібних припущень! — спаленів на це Еддард. — Ти людина, а не валюта для розміну! Навіть не думай сідати за один стіл з Волдером Фреєм, поки він не переломить з тобою хліб та не поділиться водою. Це дасть тобі гостьову недоторканність, а Волдер Фрей навряд чи захоче на старість гнівити богів. І тримай Сірого Вітра якомога ближче — він незвичайний звір, і до того ж Орелл мав тебе навчити вселятися у нього за бажанням. Якщо не вдасться — ніхто не ідеальний, та принаймні збережи своє життя.

 

— Дякую за пораду, батьку, — відповів Робб, а потім глянув на дружину, чий вираз обличчя був явно несхвальним. — Не бійся, я виживу. Старків не так легко вбити — спитай у Джона, як повернеться.

 

— Ти забув про своїх діда і дядька? Як Безумець замучив їх і насолоджувався цим…

 

— Я ж не в Королівську Гавань з Безумцем на Залізному Троні йду. Близнюки вдвічі ближчі, і Волдер Фрей хай і старший за Безумця, та я не чув, щоб він людей палив чи катував. Вір у мене, як я вірю в тебе, — він нахилився і поцілував її в щічку. Маргері все ще дулася, та Робб добре знав, як заспокоїти свою дружину. Наприклад ще одним цілунком. Або ж ніжними обіймами…

 

— Гм-гм! Ви забули, що не самі тут, мої голуб’ята?! — від батькового голосу Робб та Маргері перестали цілуватися і винувато глянули на батька. — Отже, вирішено. Робб, ти з Гарвіном і Дормундом ідеш на весілля дядька. Мій двоюрідний тесть сер Бринден скоріше за все залишиться каштеляном у Ріверрані, що сильно тривожить мене. Вимагай гостьове право, якщо все здасться підозрілим. І пам’ятай: Джон твій брат, і якщо буде сутужно — він світ переверне, але захистить тебе. Самотній вовк гине…

 

— А зграя виживає, — закінчив Робб, після чого і він, і Маргері покинули кабінет лорда.

 

Решту пообіддя подружжя провело по-різному. Робб спершу пішов на тренувальний майданчик, де вкотре схрестив мечі з сером Родріком, Джорі та Дормундом. Усі троє нападали одночасно, а Робб мав уникати їх і пробувати контрнападати. Ще до народження Джоанни, а потім на Туманному острові під час весілля Червоного Змія Старк тренувався в парі з Ертуром (точніше тоді він вважав його простим лицарем із Дорну, що покінчив із життям перекупного меча і мав ймення Рікард Сенд). Основи володіння великим кинджалом він знав, та важко було парирувати мечем удари одного, перехоплювати кинджалом меч другого і ухилятися від третього. «Стеж за простором довкола себе», — казав йому тоді Ертур. — «Будь як риба у воді. Знай, що діється довкола, і перетвори це знання в зброю». Робб так і робив, що допомагало йому боронитися від сера Родріка і Джорі водночас. А з прибуттям Тормундового сина Юний Вовк спробував протистояти одразу трьом. Досвід був цікавий, і змушував багато думати. І зараз, коли він парирував випад сера Родріка й ухилився від Дормунда й Джорі, юнак швидко контратакував, обеззброївши старого лицаря. Джорі завдяки молодому віку зміг атакувати активніше, засипаючи Робба зливою навскісних та кручених ударів, у той час як Дормунд намагався заходити ззаду. Врешті-решт, Джорі таки спіткнувся, чим Робб зміг скористатися і вивести його з гри. Лишився тільки Дормунд, котрий одразу витяг з-за пояса сокирку і кинувся в бій сам-на-сам. І от-тут Робб захвилювався, бо сокира була не затуплена як мечі, а точена. І дикун розмахував нею мов вітряк. Робб ухилився і спробував перехопити удар його меча своїм. Дикун відгадав його рухи, змінив траєкторію руху сокири, і тут Робб ледь не отримав удар в голову, що став би для нього останнім. Ухиляючись він так сильно перехилився, що втратив рівновагу і впав, а дикун притулив до його горла свій меч.

 

— Здаюся! — прохрипів Старк, і Дормунд забрав меча від його шиї.

 

Підвівшись, Робб глянув на переможця із нотками заздрості. А як тут не заздрити? Він був Старком із Вінтерфелу, спадкоємцем Півночі та другим найкращим учнем сера Родріка після Джона. А Дормунд все життя прожив за Стіною, де немає військових інструкторів, замків та тренувальних поєдинків. Були лише сутички між кланами, напади диких тварин та напади на конвої Нічної Варти. А ще Дормунд не бився в тренувальних обладунках, ніби був певен, що Робб не торкнеться його мечем. І коли він зняв стьобану жилетку та відклав затупленого меча, Старк підійшов до нього і запитав:

 

— Як ти це робиш?

 

— Що саме? — перепитав дикун.

 

— Як ти можеш так битися, що зміг перемогти мене? Я спарингую із сером Родріком уже десять років, але ти переміг мене.

 

— Ха! Я таки трохи збив з тебе пихи, лордійчуку. Хочеш знати мою таємницю? То слухай: ви, південці перетворили бій в лицедійство. Батько розповідав мені, що ваші напахчені лорди влаштовують всякі турніри, де купа закутих з голови до ніг у залізо лицарів верхи на конях скидають один одного списами. А яка мета? Похизуватися? «Гляньте, пахучі лорди, який я вмілий! Несіть мені усі по незайманій донечці, щоб я надув їм животи, і потім ви збиткувалися з них як із нечистих!». За Стіною, на справжній Півночі, бій — це життя! Усе життя Вільного Народу — боротьба. Ми боремося з перших днів свого життя з холодом, хворобами, хижаками, іншими кланами, воронами, а ще мерцями. Це у вас, на півдні, людина вріже дуба та й по всьому. А у нас якщо мерця не спалити, то його торкнуться білі блукачі, і повсталий мрець зробить мерцями старих друзів, або ж родину. Тому ми й б’ємося як в останній раз, бо не хочемо стати частиною армії мертвих.

 

Робб дослухав до кінця, після чого глянув на свого колишнього суперника трохи співчутливим поглядом. Стара Нен розповідала йому, що люди на північ від Стіни люті, немов демони, але зі слів Дормунда Старк зрозумів, чому вони такі. Важкі часи народжують сильних людей — так йому казав батько. А тут, на південь від Стіни усі забули, що таке важкі часи. Остання велика посуха чи епідемія трапилися скільки, сто років тому? Остання зима тривала з півдесятка років, та Вінтерфел як завжди був теплим і затишним. А що принесе наступна зима? Літо було довгим і теплим, десь із десяток років, а осінь тільки почалася. На Півночі байдуже — літо, осінь чи зима — все одно сніги падали, падають і будуть падати, незалежно від сезону. А якщо Манс і дядько Бенджен казали правду, і білі блукачі справжні, а Стіна не вистоїть — Довга Ніч із легенд накриє королівства.

 

Вислухавши, і перекинувшись ще кількома словами з Дормундом, Робб провів решту дня за менш напружними справами. Спершу змив із себе піт та бруд, що накопичилися за час тренування, після чого протягом необхідного для обсихання волосся часу перечитував гору кореспонденції, що отримував батько від своїх васалів та союзників. Великий Джон Амбер повідомляв, що його син Джон таки вирішив одружитися із Тормундовою донькою, але водночас непокоївся тим, що його дядько Готер Хвойдозгуб голосно висловлював своє обурення тим, що шляхетний дім Амберів поєднується з дикунами, що ще гірші від простолюдинів. Такі ж тривожні звістки приходили із Карголду. Дядько лорда Рікарда Арнольф не був задоволений тим, що поруч з його землями житимуть дикуни. Попри те, що більшість поклялися у вірності лорду, Арнольф і його сини Артор та Креган люто ремствували і ледь не вирізали родину поселенців за те, що ті не вклонилися своєму лорду, коли він проїжджав повз їх господу. Лорд Галіс Горнвуд поскаржився на напад розбійників, що втікали на землі Болтонів. Лорд Гельман Толгарт повідомляв про три кораблі залізороджених, чиї команди спробували пограбувати рибальські селища, та його небожі Берен і Брандон із загоном кіннотників відігнали корсарів назад на кораблі. Лорд Вайман Мандерлі повідомляв про небачені улови в прибережних водах, а ще про вдалу закупку китового жиру з Ібену. Лорд Ґловер звітував, що сотня новобранців, приведених Тормундом завершила навчання і тепер присягнула на вірність дому Ґловерів із Діпвуд-Мотт. Леді Дастін та лорд Ризвел повідомляли про швидке відновлення укріплень на Рові Кейлін, що підтверджував і лорд Рід. Залізний Банк повідомляв, що розгляне пропозицію щодо списання суми із сховища Фоґстарків, що мала піти на закупівлю рису й жита на потреби Півночі з приходом зими. Принц Доран запрошував на урочисте святкування повноліття Санси, після якого вони нарешті оголосять дату їхнього з Тристаном весілля. О, Робб чекав цього вже дуже довго — дня, коли їхній союз із Мартеллами нарешті буде скріплено, а перевага у Вестеросі стане абсолютною. І останні листи від Санси були сповнені радості того, що її наречений добрий, чуйний і благородний, і що їх почуття взаємні. Ще один щасливий шлюб для дітей його батька був мабуть компенсацією за те, що сталося з ним у минулому. Бран повідомляв, що дещо дізнався, і певен, що його брат також це знає, і що як прийде час, вони обговорять це усім складом. Що він дізнався? Невже про Джона? А раптом і Санса, і Тристан знають те саме? Доран Мартелл точно знає, як і його спадкоємиця, бо інакше вони б не пішли на союз із Старками. Це все тільки заплутувало і без того незрозумілу ситуацію…

 

За цим читанням кореспонденції Робб і не помітив, як стемніло. Слуги мусили повторно навідуватися в солярій батька, щоб запросити на вечерю. Коли вони обоє спустилися, то побачили що Маргері, Рікон, Лореза, Лео і Джоанна саме закінчували з першими стравами. Найменші привітали Еддарда звичними вигуками «діду!» і «татку!», через що лорд Старк радісно усміхався і брав обох на коліна, вислуховуючи їх щебетання і сміх. Робб як завжди сів поруч з дружиною, і побажавши смачного взявся за їжу. Час від часу він крадькома пробував торкнутися її руки, або заправити за вухо неслухняне пасмо довгого каштанового волосся. Та Маргері поводилась якось відсторонено, ніби досі нервуючись через його рішення. А що йому робити? Він не хотів іти в Близнюки на весілля дядька, але водночас не хотів його ображати. Дядько Едмур був на його весіллі, і подарунок хороший зробив. Чому б йому не відповісти взаємністю? Маргері ж відвідувала весілля свого брата Віласа, тоді як він лишався у Вінтерфелі з сином. А зараз у них є ще один маленький син, який потребує матері. І певною мірою це заганяло в кут.

 

Повечерявши, Робб відійшов до кімнат Лео — поки Маргері годувала й вкладала Джона, їхній первісток був у повному підпорядкуванні батька. І був він аж надто неохочим засинати. Спершу просив тата ще погратися з його улюбленим іграшковим лицарем, покатати на дерев’яному конику, а наостанок просто побігати довкола ліжка. Робб в думках розривався між дати малому ляпанців та попросити у мейстера Лювіна додавати у вечірнє молоко сина трохи сновійного вина, щоб він засинав швидше. На щастя, Лео таки втомився, і тільки Робб захотів вкрити його ковдрою, хлопчик попросив казочку. На це Старк мав у запасі кілька довгих історій, такі як про Брандона Будівничого, Еймона Лицаря-Дракона чи подвиги Нічної Варти. Лео ж хотів слухати про те, як Ейгон прилетів на драконах і «переміг поганих королів у спаленому замку». І Робб розповідав йому, як військо Ейгона виступило маршем на Гаренгол, як Гарен Чорний загордився і сказав, що камінь не горить, після чого Ейгон сів на Балеріона і злетів до найбільшої вежі, спаливши її разом з Гареном та його синами. Зрештою, десь ближче до частини, у якій Торен Старк, Король-на-колінах, схилився перед Ейгоном і став його васалом, Лео заснув, після чого Робб поцілував сина в чоло і полегшено зітхнувши пішов до своєї з Маргері спальні.

 

Вона ще не спала. Напевно, саме погодувавши і вклавши в колиску Джона, Маргері тільки готувалася до сну, сидячи перед дзеркалом у нічній сорочці та розчісуючи своє довге каштанове волосся. Робб завжди вважав її волосся ідеальним, байдуже чи було воно складене у зачіску, чи вільно розпущене по її плечах, або ж розпатлане після пристрасної ночі кохання. Ночі, після якої вони обоє ловили насмішливі погляди охоронців, покоївок, а іноді й самого батька. Та їм було на це байдуже. Що поганого в тому, що процес проявлення почуттів один до одного приносить аж таке задоволення?…

 

Він підійшов до неї, легко перехопив руку з гребінцем, відвівши її вбік і відклавши предмет її гардеробу вбік. Однією рукою він пригорнув її ближче, а іншою зібрав її волосся в пучок, оголюючи для ніжних поцілунків шию. Маргері зітхнула від задоволення, але тільки-но інша рука чоловіка почала блукати по її тілу, вона перехопила її, після чого заговорила:

 

— По-моєму, ми так і не досягли консенсусу в дуже важливому питанні.

 

— Якому, моя леді? — перепитав Робб.

 

— Твоєї поїздки до Фреїв, мілорде-чоловіче. Для чого тобі туди їхати?

 

— Я ж уже казав: батькові треба залишатися у Вінтерфелі. Він — правлячий лорд і Вартовий Півночі, і його місце — на Півночі. Я пронидів у Вінтерфелі рік з гаком, і мені також час розвіятися. До того ж, це весілля мого дядька, і мені слід привітати його з цим так, як він привітав нас. Ти ж вітала Віласа із його весіллям з Вайнафрід.

 

— Вілас одружувався в Гайґардені, у дружній атмосфері, де були всі наші друзі та союзники. А лорд Едмур зробить це у Близнюках — лігві підлих та безчесних Фреїв, які точно замислили щось нечисте. Я боюся за тебе. Я не хочу, щоб ти їхав.

 

— А хто має їхати? Рікон? Санса? Бран? Чи може дядько Бенджен? Якщо Фреї не влаштують підступу, то до кінця життя називатимуть мене й мого батька людьми, що знехтували родиною моєї матері. Я мушу їхати, і даю тобі слово: я обов’язково повернусь живим і здоровим. А потім ми знову не даватимемо спати всім мешканцям Вінтерфелу… — останні слова він прошепотів їй на вушко, перш ніж ковзнути губами вниз по її шиї.

 

— Ти невиправний… ах… припини… — замурчала вона від задоволення. А Робб продовжив її цілувати, опускаючись на її плечі, на яких одразу залишив кілька червоних плям. Маргері таки не витримала і підвелась з крісла, та тільки для того, щоб припасти своїми губами до губ чоловіка…

 

Тієї ночі вони майже не спали. Як і кілька наступних протягом усього місяця…

 

<end of flashback>

___

 

Згадка про його останні ночі з дружиною змусила хоч якось відволіктись від довгої дороги у Близнюки. Замок, де його дядько укладе небажаний шлюб із донькою лорда, що занадто високої про себе думки. А ще ж був такий момент, коли Покійний лорд Фрей пропонував одну зі своїх доньок чи онук для нього, Робба Старка, та батько тоді вже заручив його із Маргері, що й стало поважною причиною для відмови. Однак старий не здавався, і пропонував уже своїх онучок для Брана. А потім Рікона. І коли скінчилися варіанти, вдався до брудного способу — запропонував одну зі своїх узаконених байстрючок для Джона. У відповідь батько пояснив, що заручини між Джоном і Дейенеріс — воля короля Роберта, і якщо їх буде порушено — останню принцесу Таргарієнів накажуть вбити, а за цей час лорд Старк полюбив її як рідну доньку. Волдер Фрей вибачився за це, але потім взявся пропонувати свого онука Олівара для Санси й Арії. І тоді батько пригрозив, що відкриє торговий порт на Солесписі, що покладе край сухопутній торгівлі між Північчю й відповідно зменшить прибутки Фреїв від переправи. І тільки тоді старий лорд заспокоївся й перестав набридати Старкам із шлюбними пропозиціями. І натомість перемкнувся на більш зговірливих Таллі…

Близнюки геть не виглядали як обитель багатих лордів. І самі Фреї, що зустріли його при брамі, були одягнені в сірі плащі з гербом свого дому, які, здавалося, довгий час лежали в скринях і не бачили сонячного світла. І їх власники були досить непрезентабельні — неголені, в потріпаних шапках на головах, а як усміхалися, жовтизна їхніх зубів створювала передчуття того, що за рік-два вони згниють і випадуть. Як можна було так не дбати про особисту гігієну, Робб не знав і не розумів.

 

Як тільки Фреї наблизилися, Сірий Вітер люто загарчав і вишкірив зуби. А коли вони спішилися, щоб потиснути руки гостям, вовк ледь не вчепився їм в горлянки…

 

— Сірий Вітре, ні! Фу! — крикнув Робб, і вовк у відповідь відвернувся від Фреїв та гучно загарчав.

 

— Що це означає? Чого та звірюка кидається на нас? — запитав Кульгавий Лотар.

 

— Перепрошую за дії мого компаньйона, сер. Зазвичай Сірий Вітер не кидається на людей ось так одразу, хіба що ви йому не сподобались, — відповів Робб.

 

— Ви хочете сказати, що ця дворняга-переросток розумна? — насмішливо запитав інший.

 

— А ви хто? — поцікавився Робб.

 

— Сер Едвін Фрей до ваших послуг, — відповів той. — Ласкаво просимо у Близнюки, дім нашого батька Лорда Волдера Фрея, володаря переправи. Ваш дядько і за сумісництвом наречений нашої сестрички, лорд Едмур Таллі, уже тут, і з нетерпінням чекає церемонії та шлюбної ночі.

 

— Він у доброму здоров’ї? — запитав Робб.

 

— Атож. Зараз мабуть готується зустріти вас, свого племінника.

 

— Тоді не змушуватимемо його чекати. Візьміть наших коней і дбайте про них, як про улюбленців вашого батька. А ще знайдіть місце на псярнях для Сірого Вітра.

 

— Зробимо усе, що в наших силах, — відповів Едвін Фрей, при цьому улесливо посміхнувшись…

___

 

Коли для коней знайшли підходящі місця у стайнях, а Сірий Вітер засів за високою дощаною огорожею, делегація Старків рушила у приймальний зал, де господар замку мав вітати гостей.

 

Зала була темною через щільно запнуті вікна, і освітлювалася тільки безліччю свічок та смолоскипів. В кінці стояв високий престол у вигляді двох веж-близнюків, а на ньому сидів настільки старий чоловік, що Робб навіть уявити собі не міг подібного видовища. Лису голову вкривали старечі плями, очі здавалися напівсліпими, схоже на тхоряче обличчя вкривало безліч зморшок, а за жовнами не було видно шию. Худі зморшкуваті руки лорд Фрей склав на колінах скоцюрблених ніг. По боках від нього стояли довгі ряди синів, доньок, онуків та онучок, яких старий породив за сто років життя. Найближчий до нього чоловік виглядав на шістдесят років, і на відміну від батька, на чиєму обличчі застигла люта гримаса, привітно усміхався, і скоріше за все не був таким сварливим як той, хто породив його.

 

— Так-так-так, у моєму домі гості, та й неабиякі. Робб Старк, син шляхетного Еддарда Старка, що п’ять разів відмовив моїм донькам і онучкам у шлюбі, хе-хе. Авжеж, для такої важливої птиці невістка повинна бути чи не багатшою за саму королеву Серсею, чи не так? — одразу розпочав Волдер Фрей.

 

— Мушу визнати: мій батько відмовив вам — голові давнього дому, що тримає переправу тисячу років, але зробив це із прагматизму. Зима близько, і Північ відчує її на собі першою. Нам потрібне зерно та припаси, щоб прогодувати своїх підданих, і звідки його брати, якщо не із королівства, у якого їх в надлишку? — відповів на це Робб.

 

— А чи не забув ваш батько, що коли Північ повстала проти Безумця, дім Тірелів воював на боці тих, хто дав їм зверхність над колишнім королівством дому Ґарднер, чиїми слугами вони були? — парирував це старий.

 

— Мій дідусь, лорд Гостер Таллі, та мій дядько Едмур також пам’ятають, що ваші війська відгукнулися на заклик сюзерена тільки коли принц Рейгар упав повернений королем Робертом на Рубіновому броді. А Старки окрім їжі та людей цінують і час, якого завжди недостатньо, щоб підготуватися до зими, яка вже близько, — відповів на це Робб, і одразу прикусив язика.

 

Не в тому він був становищі, щоб нагадувати старому лорду про його запізнення під час Повстання Роберта Баратеона…

 

— Ха-ха-ха! — розреготався Волдер Фрей, мало не падаючи з престолу. — Клянусь Седмицею, ваш батько не здавався таким зухом у вашому віці! Тихий Вовк був непоказним і замкнутим у собі, коли ночував тут перед від’їздом у Вінтерфел, та ви — наче його брат Брандон. Якби Безумець не задушив його задовго до весілля ваших батьків, я б голову на відсіч поклав, що ви його син. Бачу, що для керування Північчю трохи зухвальства не завадить ніколи. Що ж, будьте моїм гостем, лорде Робб. Нехай пажі проведуть вас і ваш почет до ваших покоїв, а там вже й вечерю подадуть. Лорд Едмур зараз у саду, тренується з моїми онуками. Побачимося пізніше.

 

— Із задоволенням прийму вашу гостинність, мілорде, та перед цим хотів би дещо у вас попросити, — відповів Робб. — Я й мої люди втомлені й спраглі з дороги, та й підкріпитися не завадить, — частково це було брехнею, щоб змусити лорда Фрея вдатися до гостьового права. — Чи не виявите ви, господарю цього замку, милість своїм гостям випити глек води й переломити буханець хліба?

 

— Гостьове право, еге ж. Думаєте, що я накажу зарізати вас у ваших кімнатах? — підозріло запитав старий.

 

— Не вважайте нас грубими, мілорде, та ми — ваші гості, й закони гостинності вимагають господаря виконати прохання голодних та спраглих подорожніх.

 

— Та й грець з вами! Гей, Розмарі, чи як тебе там, принеси лорду Старку та його людям води й хліба! І хутко, як належить хорошій служниці! — крикнув лорд Волдер після мовчанки. — Мила дівчинка. Сімнадцять років, хе-хе. Як думаєш, Стевроне, чи вийде з неї хороша дружина чи матір?

 

— Батьку, ви ж нещодавно овдовіли. Хоча б для пристойності, дотримуйтесь жалоби…

 

— От старий дурень, ніби я її дерти зібрався! Ти забув про свого небожа прищавого чи то пак пранцюватого Пітира?! З такою пикою жодна шляхетна леді його не захоче! А так, хутко б одружив цього дурня, заслав десь у село й менше клопотів з вами, невдячними вишкребками! Тільки й думаєте як мене зі світу звести, так я вам набрид. А ж я іще о-го-го, і на твоєму похороні погарцюю. Геть мені звідсіля, щоб я твоєї тхорячої пики тут не бачив!

 

— Батьку, в нас гості…

 

— То й що? Якщо я щось кажу своїм дітям, то чхати чи є тут хтось крім мене!…

 

На решту слів старого лорда Робб не звертав уваги. Він чув про дивацтва, які на старість виробляв старий лорд Близнюків, та не очікував, що він аж так ставиться до свого спадкоємця. Таким міг бути Безумець у своїй нелюбові до Рейгара — світлої душі, що ніколи б не впала у таку прірву божевілля й заздрощів.

 

Джонового батька…

 

І коли він задумався про це, служниця Розмарі повернулася із важкою тацею, на якій похитувалися келихи, глек з водою й таріль із немалим буханцем хліба. Коли їм подали його, Робб налив у келихи воду, розламав на кілька частин хліб, і подав його лорду Фрею. Старий без роздумів узяв їжу, та від води відмовився.

 

— До сраки воду! Вина! — огризнувся Волдер Фрей, і ніби за наказом подавальниця піднесла келих. — Молодець. Розумна дитина. Червоний Арбор, здається й рік хороший. Ну що, за майбутнє весілля, що скріпить Річкові землі. Будьмо!

 

— Будьмо! — відповіли гості, випиваючи келихи.

 

«Тепер я недоторканний, і ніщо мені не загрожує», — подумав Робб, випиваючи свою воду.

 

І ніхто не звернув уваги на одну деталь: на те, що володар замку погидував водою, випивши вина.

 

Ніхто й не підозрював, що це буде останній замок, який вони відвідали у своєму житті…