XXIII

XXIII

 

Туманний острів

 

— Ласкаво просимо на Туманний острів, архімейстере Марвін. Це велика честь для нас, приймати таку непересічну особу як ви, — привітав гостя Джон.

— Для мене також честь зустрітися з вами, лорде Джон і вами, принцесо Дейенеріс. Розповіді про вашу вроду виявилися правдивими, хоча людям Цитаделі заборонено дивитися на жінок. Чи не виявите ви мені честь поговорити з вами віч-на-віч? Лише я, ви та леді Дейенеріс.

— Я не проти, архімейстере. Мій управитель Семвелл проведе вашого помічника до виділених вам покоїв.

— Чув, Аллерасе? Слідуй за лордом Тарлі. Зустрінемося на вечері.

— Зроблю так, як ви наказуєте, архімейстере, — відповів Сфінкс і приєднався до товстуна.

Приблизно чверть дороги Сем та Аллерас не розмовляли. Сем пильно вдивлявся у обличчя послушника, ніби шукаючи щось знайоме. Він ніколи не бачив мулатів, але дещо у обличчі Аллераса здавалося знайомим.

— Скажи мені, скільки тобі років? — почав розмову Сем.

— Дев’ятнадцять. А тобі?

— Стільки ж. І скільки часу ти провів із архімейстером?

— Я вже чотири роки як послушник, і навіть викував кілька ланок ланцюга.

— Ти хоч раз голився?

— Так.

— По тобі не видно. У тебе взагалі не росте волосся на обличчі. Я вмію відрізняти голені обличчя від безбородих.

Аллерас зам’явся. Схоже, цей товстун попри безпечний вигляд був дуже розумним. А такі небезпечніші за інших, і отже його афері загрожує розкриття. Але нічого. Тут батько, і він захистить його…

Раптом з перехресного коридору влетів якийсь охоронець, що запізнювався на зміну вартових, і випадково штовхнув Аллераса просто на Сема. Мулат не втримався і впав на товстуна. Сем повалився на спину, а Аллерас опинився зверху з притиснутими своїми губами до його.

Чорт! Чорт! Чорт!

Саме такі думки пролітали в голові Сарелли Сенд в ту мить.

Семвелл же широко розплющив очі та витріщився на неї. При їх контакті він відчув, що груди в Аллераса жіночі, повні. А між ногами… це був не член, а просто чимось напхані бриджі.

           — Ходімо до покоїв. — У Сема тремтіли руки та голос.

Коли вони дісталися до гостьових покоїв архімейстера і його послушника, Сем надійно зачинив двері і почав поспішну розмову.

— Ти не хлопець! Ти дівчина. Зараз же кажи хто ти така і як у Цитаделі тебе не виявили?

— Так. Я дівчина. Мене звуть Сарелла Сенд. А в Цитаделі ніхто нікого не мацає між ногами, тому й не виявили.

— Хтось іще знає, хто ти насправді?

— Тільки архімейстер та мій батько. Ти ж знаєш тепер, чия я донька.

— Тільки донька принца Оберіна могла б влаштувати таку аферу. — Сем усміхнувся. — Я не розкрию тебе, можеш не хвилюватися. Але…

— Ти не можеш ставити тут умови, бо мій батько знаходиться у цьому замку, — різко перервала його дівчина.

— Гаразд, — здався Сем. — Я нікому не розповім.

— Чудово. А щодо нашого зіткнення… це був?

— Так. Це був мій перший поцілунок.

Сарелла посміялася з цього.

— Що? Ти бачила мене? Яка дівчина гляне на таку свиню як я?

— Зате ти розумний. Скажи, що син Рендила Тарлі забув на Півночі?

— Батько хотів здати мене у Нічну Варту, бо я поганий воїн. Але Джон врятував мене. Батько трохи побурчав, але мені байдуже. Хай Дікон керує Горн-Гіллом. Я тепер довірена особа одного з найбагатших лордів Півночі. Тут мені значно краще, ніж у батька.

— І чому ти став довіреною особою лорда Джона?

— Бо мейстер Лювін сказав, що якби батько не був скупим, то я б став чудовим мейстером. Мене завжди більше цікавили книги, ніж мечі. І якби не це, мене б зараз забили у тренувальному дворі Чорного замку.

— Ми з тобою однакові у плані захоплень. Я люблю вивчати історію цих земель. Я завжди розглядала старі руїни, адже там можуть зберегтися фрески, які б розповідали про те, чим захоплювалися власники тих будівель. Це дуже цікаві речі.

— Я також займався подібним. Тільки любив читати про історію свого дому і Розлогу в цілому. Але навряд чи дівчатам більше подобаються розумні, ніж лицарі чи просто красені.

— Не всім. Мене більше цікавлять розумні. — Сарелла усміхнулася.

           — Радий це чути. — Сем почервонів від компліменту. — Тоді я залишу тебе. Зустрінемось на вечері…

___

 

Вузьке море. Десь біля Крокуючих Каменів

 

Теон пильно вдивлявся в обрій, виглядаючи ворожі кораблі. Двадцять кораблів із Туманного острова та Дрифтмарку із приблизно двома тисячами бійців готувалися до битви з піратами. Вітер був попутнім, що віщувало хороший результат майбутньої битви. Але всі моряки та солдати готувалися до будь-якого повороту подій.

На «Морському Змії» — флагмані відісланої флотилії Веларіонів і зібралися всі командири операції. Головнокомандувачами були сам Теон і Оран Вотерс — брат-байстрюк лорда Монфорда Веларіона. Як довірені радники їм допомагали сер Девос Сіворт (за рекомендаціями лорда Стенніса як чинного Майстра над кораблями) і Гролео, капітан корабля «Садулеон» (котрий тепер звався «Голодний Вовк» на честь короля Півночі Теона Старка, що ходив з вогнем і мечем аж на батьківщину андалів) — досвідчений моряк, що не один раз захищав свій крам від тайроських чи лісенійських піратів. Теон не був досвідченим моряком чи командиром, але посада від лорда Старка зобов’язувала брати на себе відповідальність та приймати рішення. «Колись дядько Віктаріон також слухав думки діда Квелона і вчився на його досвіді», — думав він під час кожної наради. І саме зараз розпочиналась остання перед майбутньою битвою. Така, що мусила визначити остаточну стратегію знищення піратів.

— Отже так, шановні, — розпочав Вотерс. — Наша ціль все ближче, та ми все одно не одностайні в тому, як вибивати піратів з насиджених місць. Що робимо?

— У нас двадцять кораблів, що несуть важке озброєння, — відповів сер Девос. — Якщо обстрілювати острови, то пірати вступлять в бій, і з ними розправляться наша піхота й лучники.

— А я б запропонував дещо інше, — приступив до розмови Гролео. — Пірати найбільш за все люблять здобич. Нам знадобиться великий корабель без солдатів як приманка. Пірати спокусяться на золото чи їжу, викажуть себе і потраплять нам в руки. Крокуючі Камені це цілий архіпелаг і у нас буде вдосталь місця, щоб сховатися.

— Ви пропонуєте ризикнути одним із кораблів лорда Джона чи флоту Веларіонів? — перепитав Оран.

— Якщо ворог затягне нас у бій на їхній території та їхніх умовах, то шансів у нас небагато. А так у нас буде чисельна перевага в кораблях і воїнах.

— Я не можу піти на такий ризик. Якщо Монфорд побачить, що його флотилія зменшилась хоча б на один корабель він мене зі скелі зіштовхне! — опирався лорд Вотерс.

— А хто сказав вам, що ми втратимо кораблі?

— Ніхто не застрахований від цього.

— А може краще послухаємо того, хто знає краще ці острови? — запитав Теон. — Сер Девос, ви колишній контрабандист. Як часто ви тут бували?

— Крокуючі Камені це ідеальне місце для переховування контрабанди, — відповів Цибулевий Лицар. — На одному з ось цієї групи є дуже просторий грот, де за бажання можна заховати і десяток кораблів. — Він вказав на центральний острів, ближче до територій, що належали Вільному місту Тайрос. — Скоріше за все пірати ховаються там. Ми зможемо дістатися туди за два дні. Та якщо до нас підпливе корабель під тайроськими прапорами, нам доведеться довго пояснювати, що наша флотилія не несе загрози місту.

— Це лише непідкріплене фактами припущення, — заперечив Гролео.

— Але цілком ймовірно, що дорогою туди ми ще наткнемося на ворожі кораблі, — став на бік Девоса Оран. — Я підтримую цей план. Чи решта згодні? Бачу, що так. Тоді швидко повідомте решту кораблів.

— Мілорди! — раптом до них підбіг зв’язківець. — Повідомлення із «Чорного Вітру»! Схоже, капітан Яра побачила ворогів.

Теон, Оран, Гролео і Девос взялися читати послання. Яра повідомила, що її спостерігач побачив кілька кораблів без прапорів, котрі поспіхом відпливали на південь у бік Лісу та Літніх островів. Схоже, це були пірати.

— Підняти всі вітрила! — скомандував Оран. — Конлі, сигналь усім іншим кораблям про перехід на швидкість атаки! Всі інші по місцях!

Матроси та солдати одразу влаштували лютий шарварок. Помічники Вотерса тільки й вигукували вказівки, щоб швидше рухалися. Лучники натягали спущені тятиви і перевіряли стріли на справність. Піхота гострила мечі та сокири. Теон помітив, як Елія вдягає свій панцир, після чого перевіряє древко списа на наявність пошкоджень. Попри його гучне несхвалення Піщана Змійка таки взяла участь у цьому рейді. Ґрейджой заприсягся, що битиметься поруч із нею, щоб у разі потреби захистити її від небезпеки.

— Хвилюєшся? — він підійшов до неї ближче.

— Трохи, — вона розкрутила свій спис над головою. — Не дочекаюся, коли покладу свого першого ворога!

— Боїшся?

— А повинна?

— Так. Але в цьому нема нічого соромітного. Бо як казав мені лорд Старк, лише у хвилини страху ми по-справжньому сміливі. А хто боїться, той має клепку в голові.

— Тоді позмагаємося? Хто більше покладе піратів, той і обере ім’я дитині.

— По руках. Стривай! Дитині? Ти…

— Так, Теоне. Я вагітна.

Теон у цей момент неначе відлетів кудись далеко. Кудись вище хмар, сонця і зірок. Яке ж це щастя — знати, що скоро станеш батьком.

— Пообіцяй мені, що не будеш лізти на рожен. Обіцяєш?

— Якщо я не лізтиму на рожен, то змагання буде безглуздим. Тому вибач.

— Я знав, що ти це скажеш. — Теон пригорнув її і міцно поцілував. — Будь неподалік.

— Гаразд. — Вона відсторонилася, і обхопила спис міцніше…

___

 

Битва була недовгою. Лише чотири із півтора десятка піратських кораблів прийняли бій. Перший розстріляли із скорпіонів «Чорний Вітер» і «Лютововк». Три інші було взято на абордаж і солдати Веларіонів та Фоґстарків вступили з піратами в бій. Лучники нещадно поливали один одного дощем із стріл, а бійці ближнього бою люто рубали і кололи неприятеля. У бою загинуло понад дві сотні піратів. Ще шістдесят потрапили у полон. Теон власноруч вбив праву руку Барвистого Змія — високого літнійця на ймення Деггу. Бився чорношкірий пірат здоровенним бойовим молотом, але Теон вдосконалив свої вміння у володінні мечем спарингами з Рікардом Сендом. Загалом Ґрейджой вбив двадцятьох ворогів. Його дружина — сімнадцятьох. Дівчина не сумувала поразці, адже від її чоловіка варто було очікувати кращого результату — військова справа є питомо чоловічим заняттям.

Оран Вотерс радів — жоден із кораблів Веларіонів не постраждав. Найбільшими пошкодженнями виявилися стріли ворогів, що застрягли в обшивці, але це були дрібниці. Що не було дрібницями, то це те, що пірати втекли із Вузького моря. А Теон мав чіткий наказ — не покидати вищезгадане море. Тому було вирішено повернутися додому із мінімальними втратами і трофейним кораблем-лебедем, відбитим у піратів. Власників цього колись торгового судна з Літніх островів було вбито, тож формально це не крадіжка.

На честь перемоги та майбутнього батьківства, Теон вирішив влаштувати маленьке свято. Солдатам дозволили викотити діжки з вином і пити скільки душа забажає аж до Дрифтмарку. Вже там дві флотилії розлучалися, і чи випаде можливість нових спільних рейдів, не знав ніхто. Тому солдати з обох островів вирішили веселитися як у останній день. На відміну від простих смертних, лорди та офіцери випили тільки по келиху. Хоча б хтось повинен подавати приклад простим матросам…

___

 

Королівська Гавань, Червоний замок

Тайвін Ланністер саме завершив перемовини з Тайхо Несторисом, клерком із Залізного Банку, щодо виплати боргу Корони. Правдою-неправдою, але ще півмільйона золотих драконів буде відправлено у Браавос протягом трьох днів. Клерк виявився цікавим співрозмовником і досить-таки поступливою людиною, бо ввійшов у положення і зрозумів, що повернення боргу за один платіж — річ, що може спричинити повстання. А нова війна це останнє, чого хотів би Вестерос у ці непевні дні.

«Все-таки майстерність не зменшується з приходом старості», — роздумував Старий Лев, попиваючи літнє вино з Волантиса — подарунок Несториса на честь вдалої угоди. Привід трохи розслабитися нарешті з’явився. Серсея нарешті поводиться так, як має поводитися зразкова дружина і королева, Роберт менше пиячить, Мала Рада виконує все без заперечень. Лишилося тільки позбавити Стенніса посади і поставити замість нього когось свого. Лорд Фарман просто ідеальний варіант. Але тимчасовий. Коли Юрон Ґрейджой виконає наказ і отримає Залізні острови, Тайвін нібито за гарантії не нападати на західне узбережжя віддасть йому посаду Майстра над кораблями. І зробить те, чого не зробили дракони за століття правління — остаточно інтегрує острови у Сім Королівств. Усе ж насправді так просто…

Та зі спокійних думок його вивів охоронець.

— Мілорде, до вас лорд Ренлі. Каже, що це терміново.

— Якщо це терміново, то чого ти його тримаєш? Впусти.

Ренлі вперше в житті нагадував свого брата Стенніса виразом обличчя. Його одяг був брудний і місцями подертий, а обличчя покривали коричневі смуги. Схоже, все значно гірше, ніж Рука Короля міг собі уявити.

— Мілорде, мій брат… то був здоровенний кабан, а Роберт сильно впився… Я сам не знаю, як він на ногах тримався…

— Видихніть, лорде Ренлі, і скажіть коротко і ясно.

— Король Роберт помирає.

Тайвін зблід і впав у ступор.

— Як?! Від чого?! Чому?!

— Він сильно напився і почув, що собаки занюхали великого кабана. Роберт в п’яному угарі схопив спис і пішов шукати звіра. Казав, що зробить це сам. З ним пішов тільки Лансель бо мій брат весь час вимагав пити. Коли ми наздогнали його, кабан був уже мертвий, а Роберт важко поранений. Лансель розповів, що кабан уже поранив Роберта, але він все одно стояв, поки не заколов тварину…

— Досить подробиць! Хто зараз з моїм зятем?!

— Лише королева з дітьми, сер Баристан, сер Джеймі та Лансель.

— Проведіть мене до нього, швидше!

Коли Ренлі з Тайвіном зайшли у кімнату з пораненим Робертом, лорд скелі Кастерлі зморщив носа від смороду. Так не смерділо навіть Блошине Дно в літню спеку. Роберт лежав на закривавлених покривалах і розмовляв із Серсеєю. На диво, донька зберігала спокій. Мірселла й Томен плакали від того, що «батько» помирає і більше не повернеться. І як тут не плакати? Король помре, залишивши державу в боргах на малолітнього хлопчика, який має менше прав на трон, ніж Дейенеріс Таргарієн та її син. Але нічого. До повноліття Томена він, його дід, усе владнає. І про часи Томена з домів Баратеон і Ланністер ще згадуватимуть як про часи Старого Короля…

— Ланністере… — прохрипів Роберт. — Підійди. В мене руки німіють… Остання воля короля. Серсеє… і всі решта… вийдіть.

Серсея взяла дітей за руки і вивела з кімнати. А Роберт знову захрипів.

— Пиши. «Я, Роберт з дому Баратеон, титули, призначаю лорда Тайвіна Ланністера, титули, лордом-захисником королівства до повноліття спадкоємця, принца Томена з домів Баратеон і Ланністер. Король Роберт з дому Баратеон, титули». Написав?

— Так, Ваша Величносте.

— Тоді дай сюди. Хоч закарлючку поставлю. — Роберт тремтячою рукою підписав указ. — Поклич сера Баристана для запечатування.

Сер Баристан прочитав останній указ свого короля, після чого підтвердив, що все правильно і що лист можна запечатати. Коли Тайвін Ланністер зробив це, Роберт знову заговорив.

— Нед. Я не можу померти, не попрощавшись з другом! Де Пайсел? Хай негайно шле ворона у Вінтерфел! Я не хочу здихати, не поговоривши з другом!

— На жаль, лорд Старк не з’явиться тут у цей момент, — відповів Ланністер. — Поки він дістанеться сюди, ви помрете три чи чотири рази. Мейстер Пайсел був категоричним у своєму висновку.

— Я завжди знав, що треба було пробачити йому прихисток дівчиська Таргарієнів! Він мав бути на вашому місці, лорде Тайвін! Тоді напишіть йому. Напишіть, що якщо він не явиться сюди на мій похорон, то мій привид буде діставати його до смерті!

— Мейстер Пайсел уже мабуть відіслав звістку до Вінтерфела.

— Тоді дайте мені папір і перо! Я сам напишу прощального листа. На деякий час у мене ще вистачить сил і на таку дрібницю. Вручите йому як прибуде.

І коли його прохання було виконано, Роберт з безумним блиском в очах писав листа. Закінчивши, він подав його серу Баристану і знову заговорив:

— Запечатайте його і вручіть тільки Неду. І нікому більше. Це моя остання воля. Покляніться мені, сер Баристан.

— Клянусь честю лицаря Королівської Гвардії. — Старий лицар схилив голову.

— Чудово. А тепер залиште мене самого. І дайте чогось, щоб зменшити йоханий біль.

Лорд Тайвін та сер Баристан вийшли з кімнати, де помирав король. Перший одразу рушив до Серсеї прояснити ситуацію, а лицар зайняв пост біля дверей.

Серсея сиділа у своїх покоях, щойно вклавши спати обох дітей. На її щоках застигли потоки сліз, а вираз обличчя був порожнім. Напевно, хоч якоюсь частинкою душі вона змогла полюбити свого чоловіка. Але зараз не до сентиментів. У них серйозна розмова.

— Твоя робота? — почав її батько.

— Що саме?

— Загибель Роберта. Ти організувала це?

— Як ти смієш таке говорити?

— Так само як ти — спокушати рідного брата! Це ти знову почала його споювати?!

— Ні! Він сам взяв з собою вино! Я тут ні до чого!

— Авжеж. Ти думаєш, твій батько такий дурний, що повірить у нещасний випадок на полюванні?! Я певен, ти під’юджувала його взяти з собою випивку заборонами. Так було?

— Так! Так! Я хотіла вбити його. Він би побачив дитину з чорним волоссям і блакитними очима, і поворушивши рештками свого мозку зрозумів би, що Джоффрі, Томен і Мірселла не його діти! А ти знаєш, що б він зі мною за це зробив?!..

— Я б захистив тебе, бо ти моя донька! Невже ти забула, що леви не кидають своїх?!

— Якби так було насправді, ти б не вигнав Джоффрі із королівства.

      — Джоффрі не треба було показувати свою невихованість, а тобі — розбещувати його! Все! Моєму терпінню прийшов кінець! Як тільки ти народиш останню дитину Роберта, я віддам її Стеннісу на виховання. А тебе відішлю у скелю Кастерлі під домашній арешт! І навіть не думай мене розчулити — не в тому ти зараз положенні!

Серсея не могла робити нічого, окрім як гірко плакати над наслідками своїх діянь…

___

Передавши свої обов’язки охорони королівської кімнати серу Мендону Муру, сер Баристан рушив до Вежі Білого меча. Варіс уже напевно знав про те, що трапилося на полюванні, і час реалізувати їхній план. Час надіслати листа лорду Старку із сигналом до дій.

Уже в таємному тунелі він зустрів євнуха. Павук був як завжди при незворушному виразі обличчя та легкою усмішкою на губах. Схоже, «пташечки» вже нашептали йому про смерть короля.

— Схоже, наш план потроху приходить в дію, — почав лицар.

— О, так, мій друже, — відповів євнух. — Але спершу нам треба підготувати підґрунтя для рокошу. Лорд Старк уже має підтримку більшості королівств та домів. Але спершу треба всіх повідомити. Мої пташечки уже відлетіли, і несуть на своїх крилах сумну звістку. Можливо нове повстання підніметься десь за кілька місяців після похорону короля. А може й за рік. Принц ще не знає, ким є насправді, і невідомо як поведеться дізнавшись. Та нам потрібно діяти обережно й філігранно. Будьте готові до найгіршого, сер Баристан.

— Як і ви, лорде Варіс.

Покинувши тунель, Варіс одразу викликав одну зі своїх «пташечок». Слід було надіслати звістку Іліріо. Час реалізувати їхній план. Щоправда, Ертур Дейн скоріше за все розкриє їхній фарс. І тоді може повторитися Війна Дев’ятипенсових Королів, якщо не Червонотравне поле. Останній Блекфайр проти останніх Таргарієнів. Король помер. Хай живе новий король. Mirros mōris, mirros rhaenagon (Щось закінчується, щось починається)…