XII

XII

Вінтерфел

Еддард Старк ще раз прочитав лист від Джона. І вперше в житті відчув, що на чорних крилах можуть прилетіти не чорні слова. Він став дідом.

Минуло вже сімнадцять років з того дня, коли на весіллі Роберта і Серсеї новоявлений король будучи напідпитку запропонував одружити Дейенеріс із Джоном. Ще коли Нед представив свого байстрюка перед королівськими очима, Роберт запропонував узаконити його. Та Старк відмовився ¾ Джон і без того був легальним, і невідомо було, чим завершиться завдання лорда Мандерлі. Та й про Кейтлін не варто було забувати, адже на той час вона вже народила Робба.

І Робб скоро також стане батьком. І Кет десь через два місяці народить. Мейстер Лювін після останнього огляду сказав, що скоріше за все Санса і Арія матимуть сестричку. Нед уже давно обрав для неї ім’я. Ліанна. На честь покійної тітки. Та ще невідомо, чи прийме цю ідею Кет.

І якщо говорити про здоров’я його леді-дружини, то шоста вагітність явно не йшла їй на користь. Уже на п’ятому місяці мейстер Лювін склав для неї особливу дієту, яка не дозволяла вживати смажене м’ясо, житньо-ячмінний хліб та будь-яку копченину. В раціон треба було включити більше фруктів та овочів, і на превеликий жаль Північ не давала великого вибору в цьому плані ¾ лише яблука, груші та сливи. Виноград тут дуже погано приживався, і плоди швидше гнили, ніж достигали. Річкові землі пропонували свої виноград, абрикоси та ягоди, проте доставка їх у Вінтерфел вкрай важка, і частина встигне згнити. На додачу Кейтлін вже насилу могла ходити. Усе-таки вже минає сьомий місяць. Пізня вагітність завжди важча, ніж рання. Тому останнім часом леді Вінтерфелу вела всі справи переважно у спальні за присутності мейстера Лювіна і кількох гвардійців. Що ж буде, коли настане час народжувати? Хай Старі боги бережуть її. Він уже втратив Ешару, своє перше і пристрасне кохання. А між ним та Кейтлін усі мури впали незадовго до появи на світ Санси. Як же він не хотів втрачати кохану ще раз.

Еддард покинув свій солярій і рушив до покоїв Кет. Дорогою до неї зайшов до покоїв Робба, де він вже бозна який раз гладив її живіт, відчуваючи, як штовхається його дитина. Мейстер Лювін сказав, що з дня на день у Маргері почнуться пологи. Та коли ¾ неясно. У замок забіг захеканий Бран, який щойно завершив тренування із сером Родріком. За шість місяців його другий син уже був вправний із дитячим мечем і перейшов на важчий, із цільного дуба. Турнірні поки що для нього були заважкі. Рікон же останнім часом був біля матері, і вчився управляти замком на випадок, якщо йому доведеться залишатися Старком у Вінтерфелі. Теон поїхав до Зимового Містечка докупити м’яса і борошна.

Коли уся родина зібралася в покоях Кейтлін, Нед вирішив, що час повідомити новину.

— Дейенеріс народила. Хлопчик.

Робб радісно усміхнувся. Бран і Рікон заплескали в долоні. А Кейтлін пустила сльозу щастя.

— Як назвали? — запитала Маргері.

— Валарр. Не королівське, але валірійське ім’я.

— І якщо мене не підводить пам’ять, воно означає «людина обов’язку», мій лорде, — додав мейстер.

— Я дуже рада за Дені. І за Джона також, — відповіла Кейтлін.

— Мамо, невже ти перестала ненавидіти Джона? — запитав Робб.

— Насправді я перестала його ненавидіти два роки тому, коли він врятував Брана від падіння з муру. Пам’ятаєш, синку, як ти вирішив похизуватися перед старшим братом?

— Пам’ятаю. Я тоді послизнувся, бо нещодавно зійшов літній сніг, а камінь трохи замшів, — відповів хлопчик.

— Та байдуже, головне, що ти живий і здоровий. А Джон… мені досі огидно слухати саму себе кілька років тому. Я позаздрила йому через Дейенеріс, адже бажала, щоб з нею одружився Робб. Але зараз розумію, що вона кохає Джона, і що Роберт ніколи б не видав її за законного сина навіть дрібного лорда.

— А Джон ще щось повідомляв? — спитав Робб.

— Каже, що через місяць приїде сюди, побачити, як на світ народиться його сестричка.

— Тоді нехай Вейон приготує дитячу для двох. До того часу Маргері вже точно народить, — запропонував Робб.

— Я не певен, що місячне немовля буде готовим до тривалої подорожі, — спробував заперечити лорд Старк.

— Ні, Нед, — втрутилась Кейтлін. — Я хочу побачити свого першого онука. Джон хоч і не мій син, та я знаю, як він любить моїх дітей. І хай мої діти так само люблять свого племінника.

— Мейстере Лювін, надішліть на Туманний острів ворона з проханням леді Кейтлін, — наказав Еддард.

— Так, мілорде. — Мейстер вклонився і рушив до своїх покоїв.

На мить запанувала тиша.

А потім Маргері болісно скривила своє обличчя.

— Мардж, усе в порядку? — одразу перемінився у настрої Робб.

— Здається він штовхається сильніше, ніж зазвичай, — простогнала вона.

Робб оглянув її з голови до ніг. Сьогодні Маргері вдягла світло-сіру вовняну сукню, яка їй дуже личила навіть попри останні терміни вагітності. Старк оглянув дружину ретельно, і раптом побачив, як спідниці темніють. Точніше, мокріють…

— Повитуху в наші покої, хутко! — крикнув він стюарду. — Маргері, ти як, дійти можеш?

— Не без допомоги… Здається, наш Лео хоче побачити кузена власними, а не моїми, очима.

— Я бачу. — Робб присів. — Давай, поклади мені руку на плече… Старі боги, так діла не буде. Тату, допоможеш?

— Звісно, сину. — Еддард підставив ліве плече під праву руку невістки.

— Маргері, виконуй все, що скаже мейстер Лювін. І не бійся, якщо буде важко. По собі знаю, які важкі перші пологи, — наставила її Кейтлін.

— Дякую, леді-мамо, — відповіла Маргері, поки її виводили з кімнат лорда і леді Старк…

____

На щастя Маргері й Робба, пологи пройшли не так важко, як очікувалося. Так, Маргері відчувала біль, та Робб міцно тримав її руку, заспокоював і скеровував дії, поки мейстер Лювін та повитуха допомагали їх дитині вийти на світ. Тож коли маленький Лео Старк вперше вдихнув повітря своїми маленькими легенями, полуденне сонце ще не встигло огріти Північ.

Маргері мило воркотіла, простягнувши сину грудь. Лео мав темно-каштанове волосся та сірі очі дідуся Еддарда і батькові ніс та губи. Від Тірелів йому дісталися овальний розріз очей і витончені риси обличчя. Молода мати вже уявляла собі, яким серцеїдом буде її син, коли виросте. Та зараз єдиною жінкою, чиє серце вкрав цей малючок, була вона — його мама.

Рипнули двері і за ними показалась леді Старк. Свекруха ледве пришкутильгала через вагу ще ненародженої дитини і сіла на краю ліжка, ліворуч від Робба. Судячи з виразу обличчя, леді Кейтлін була щаслива, що стала бабусею.

— Як мій маленький онук? — спитала вона.

— Поки що безчесно краде мою дружину, — пожартував Робб. — Вже годину не відлипає від неї.

— Який батько, такий і син. Згадай як ти не відпускав мене щоночі, — огризнулась Маргері, на що Кейтлін розсміялась.

— Гей, ти сама тягла мене в ліжко, тільки-но ми закінчували вечерю, — спробував захищатися Робб.

— Тільки не кажи, що тобі не подобалось. — Закотила очі вона.

— Враховуючи те, що до моїх вух долітав тільки твій милий голос, Маргері, Робб справді чудово працював. А отже, приводу для сумнівів щодо його бажання нема. — Обоє молодших Старків розсміялись на жарт матері.

— То як його звуть? — насміявшись запитала Кейтлін.

— Лео Старк, майбутній лорд Вінтерфела. І якщо ви любите давати дітям вовчі прізвиська, то напевно його зватимуть Вродливим Вовком, — відповіла Маргері.

— А чому? — питально підняла брову старша Старк.

— Бо він уже вкрав моє серце. — Усміхнулась Маргері. — Гляньте на нього, наче мої свекор, чоловік та брат в одному тілі.

Кейтлін уважно подивилася на внука. Лео широко розплющив свої сірі оченята і захоплено дивився на нову людину, якій чомусь закортіло подивитись на нього.

— Привіт, маленький Лео. Це я, твоя бабуся. І я вже люблю тебе.

Маленький Лео подивився на Кейтлін, пискнув щось незрозуміле, а потім потягнувся своєю ручкою до її волосся, що йому не вдалося. Та на щастя, малюк особливо не засмутився, і раптом зацікавився, який на смак його великий пальчик. Ці рухи викликали в присутніх веселі усмішки.

— Не віриться, що ви вже бабуся, але скоро народите Роббу сестру, — мовила Маргері крізь усмішку.

— А мені ще й сорока немає. — Усміхнулась Кейтлін. — Гаразд, донько, відпочивай. А я піду покличу Неда. Хай познайомиться з онуком ближче…

___

 

Гайґарден

Оленна Тірел знову бурчала під ніс прокльони на адресу архітекторів Гарта Зеленорукого, що наробили стільки сходів для їх старечих ніг. Після заміжжя з Лютором вона дуже полюбила терасу з видом на виноградники, адже це нагадувало їй малу батьківщину — Арбор. З кожним роком діставатися туди було все важче і важче. Вінтерфел не мав стільки сходових кліток, та милуватися там можна було тільки Вовчим лісом чи скляними садами. Зимові троянди були чи не прекраснішими за тутешні, і на її щастя Кейтлін Старк дозволила взяти кілька саджанців для Гайґардена — взимку можна буде помилуватись квітами, якщо боги дадуть дожити.

На терасі її вже хтось чекав. Вілас, її старший і улюблений онук, читав сувій, принесений вороном. Ліворуч від нього стояв мейстер Ломіс. Праворуч — його дядько Гарт Грубий. Судячи з усмішки, лист був щасливий.

— Новини? — запитала вона.

— Вітаю, ви тепер прабабуся. Маргері народила хлопчика. Назвали Лео, на честь дідового батька, — відповів Вілас.

— Сподіваюся, Мардж не подумає робити з нього неотесаного північанина, що тільки повторюватиме «Зима близько». Якщо Старки припинять це говорити, літо не закінчуватиметься, мейстере Ломіс?

— Якби прихід зими залежав від кількості повторень гасла Старків, міледі, вона не наставала б взагалі, — відповів той. На відміну від своїх колег по цеху, мейстер Ломіс мав своє специфічне почуття гумору.

— Ну тоді спасибі, що розумієте жарти. Віласе, тебе щось турбує?

— Півроку тому лорд Старк написав нам про інцидент у садах Червоного замку. Моя наречена справді має лютововка? — спитав він.

— Так, і я дуже щаслива, що мерзотник Мерін Трант втратив пальці, а той принц-байстрюк трохи замурзав свою пихату пику. Я б усе віддала, щоб стати мухою на стіні садів Червоного замку в той день і бачити це своїми очима.

— Бабусю, а якби цей вовк відкусив пальці мені?

— То знав би, що як сказали «ні», то нема чого пропонувати щось силоміць.

— Я починаю сумніватися у доцільності цих заручин. Старки уже отримали Маргері. Для чого нам дівча, яке ще навіть не розцвіло?

— Віласе, ти розумний хлопець, явно розумніший за своїх батька і братів. Дому Тірел потрібні міцні зв’язки зі Старками, щоб за потреби мати повну підтримку Річкових земель і Долини. Тайвін Ланністер, якщо вірити шпигунам, уже на межі банкрутства, за що варто дякувати його зятю-королю. І коли шахти скелі Кастерлі та решти Західних Земель спустошаться, він займеться своєю улюбленою справою — розбоєм. Ти ж не хочеш, щоб Ґреґор Кліган та Ейморі Лорч грабували наші торгові каравани?

— Але хіба шлюбу Маргері з Роббом для цього недостатньо?

— Ти знаєш скільки уже кровноспоріднених шлюбів наукладав твій дім по всьому півдню? Мені що, пропонувати тебе дому Озгрі, що ледве зводять кінці з кінцями? Чи Редвинам, котрі вже й без того твої кузени.

— Але чому саме Старки?

— У Таллі нема незаміжніх доньок, як і у Аррінів. Мартелли не терплять нас так само, як ми їх. Ланністери вже віддали Мірселлу Дікону Тарлі, а Бейлон Ґрейджой такий же розбишака, як Кліган та Лорч, якщо не гірший. А з меншими домами не варто ручкатися — посаг за наречену буде нерівноцінним нашому.

— Що ж, усе зроблено з прорахунком. Залишається тільки чекати, коли Джоффрі зробить щось безчесне із Сансою. Та сподіваюся, що її не зґвалтують. Якщо це станеться — особисто відрубаю Ренлі Баратеону його кривий хрін і засуну Лорасу в рота, як він це полюбляє.

— Тихо, тебе ще почують.

— Та байдуже. Вся Королівська Гавань та Стормс-Енд шепочуться про двох голубців з іменами на «Р» та «Л».

— І це не значить, що ми повинні це підтримувати.

— Заради богів, ну хай Лорас собі штурхається з Ренлі, нам до цього яке діло? Спадкоємець у Гайґардена є, запасний на випадок, якщо я помру бездітним, теж. Сер Лео із Староміста має також кількох дітей. Хай дитина потішиться, поки чинний Верховний Септон не забороняє.

— Ти вкрай гуманний. Та я почула кожне твоє слово перед твоїми думками про Лораса. Тобі байдуже, що з нею буде, лиш би не зґвалтували?

— Авжеж ні. Я бачив її портрет, вона гарненька. Та я ще жодного разу не зустрів її віч-на-віч. Тож відповідно не можу думати про абсолютно незнайому мені людину.

— То зараз же напиши їй листа. Покажи, що ти цікавий і гідний, а то вкраде її в тебе, наприклад, Тристан Мартелл.

— З якої-такої радості?

— Бо дорнійці ще ті хвалені кавалери та коханці. І не забувай, що в її почті його кузина Тієнна Сенд, яка точно прибула за вказівкою Червоного Змія чи самого Дорана. Поки що Оберін Мартелл наш союзник, та лише боги знають, що в нього на думці.

— Якщо ви так наполягаєте, бабусю, то із задоволенням. Але пошлю листа не вороном. Гранд-мейстер Пайсел точно зацікавиться, чому нареченій кронпринца прибув лист від Віласа Тірела. Пошлю через пташечок Варіса…

___

Туманний острів

Джон ніс маленького Валарра із покоїв мейстера Волкана. Після детального огляду було зроблено висновок про те, що хлопчик абсолютно здоровий і апетит скоро нормалізується. Джон боявся, що внаслідок ускладнень його син отримає якесь каліцтво, і про здоров’я Дейенеріс підуть тривожні шепітки звідси і аж у Дорн та Королівську Гавань. Роберт Баратеон тільки втішиться, що спадкоємець скинутої династії нездоровий, але Тайвін Ланністер точно вирішить, що це знак слабкості й спробує розірвати всі їхні торговельні угоди силою. А цього не хотів би ніхто з їхніх союзників.

Дейенеріс за цих два дні життя їхнього сина вже перетворилася у дбайливу та люблячу матір. Вона весь час брала його на руки і слухала, як б’ється його маленьке серденько. Іноді навіть прокидалася з криком посеред ночі й перевіряла, чи дихає їхня маленька радість. Джон чув від свого тезки лорда Ройса про гіперопіку леді Лізи Аррін над її єдиним сином Робіном. Хлопцеві уже вісім, а він досі ссе мамине молоко. Бран у його віці вже починав лазити по мурах Вінтерфелу. Мейстер Колмон згадував, що у хлопчика трясучка, тож якщо він доживе до десятих іменин, це буде дивом. Тож Джон знову зрозумів, що йому нічого боятись за сина. Його хлопчик здоровий, їм нічого не загрожує, тож можна вважати, що все гаразд.

— Мілорде! — раптом почулися кроки мейстера. — Мілорде. Ворон. Із Вінтерфелу.

— Дякую. Які новини?

— Не розгортав. Та думаю, радісні.

— Відкрию при Дейенеріс. Дякую ще раз.

— Нема за що.

Джон пішов ще швидше до їхніх покоїв. Дорогою побачив одного з гвардійців, Елдреда, котрий весело розмовляв з Іррі. Судячи з пози й міміки дотракійки, Елдред явно їй сподобався. Колишній Сноу явно сподівався, що виходець із півострова Зламана Клешня не вирішить навернути її у Віру в Сімох. Але парою вони були чудовою, принаймні так думав Джон. І поки він думав, перед очима з’явились двері їхніх покоїв.

Дейенеріс з порожнім виразом обличчя сиділа навпроти каміна. Поруч із нею стояла кедрова скриня із драконячими яйцями. Тільки-от яйця чомусь лежали у вогні. А Дені раптом потяглась до них руками і спокійно вихопила одне з вогню.

— Дені, ти що робиш?! — заволав Джон, кладучи сина в люльку. Він кинувся до неї й вихопив гаряче яйце з її рук. Воно було розжарене, і Джон скрикнув від болю, випускаючи його назад в скриньку. На обох його руках відбився лускатий візерунок шкаралупи. Шкіра в місці контакту горіла і вся почервоніла. Та коли він глянув на її руки, то здивувався. На них не було жодних слідів. Ніби камінь, у який перетворились яйця, тільки трохи нагрівся на сонці.

— Що за чортівня? — запитав Джон. — Чому ти вхопилася голими руками за ті яйця і не обпеклася?

— Схоже, кров драконів робить мене імунною до вогню, — відповіла вона. — І я щось відчула. Зв’язок із одним з них.

— Зв’язок із яйцем, що давно стало каменем?

— Я розумію, що це звучить як божевілля, та я не брешу! Ти бачиш, що мої руки неушкоджені, хоча я засунула їх у відкритий вогонь.

— Це вкрай дивно, що ти не обпеклася. Але я вірю тобі. Я ж знаю про те, що ми поєднані з нашими лютововками. І багато чого дивного стається зараз. Ай, бляха, пече… скільки ти їх гріла?

— Десь зо три години.

— Нічого собі. Та в мене шкіра мала злізти.

— Пощастило, що не так сильно. Ану покажи долоні… О боги, як тепер батькові пояснимо, що в тебе руки на перев’язці?

— Скажу, що в кузні послизнувся і для рівноваги вхопився за залізо в горні. А тепер пропоную закрити цю тему і перейти до новин. Валарр абсолютно здоровий. Мейстер Волкан запевнив, що йому нічого не загрожує.

— Рада це чути. Щось іще?

— Ворон із Вінтерфелу. Ще не читав.

— Тоді зробимо це разом.

Дені зламала печатку і взяла аркуш в руки. Джон нахилився над нею і приєднався до читання. І з кожним рядком турботи про раптове бажання дружини погріти яйця драконів у каміні відходили на задній план. Адже новини були дуже і дуже радісними.

Робб став батьком. А леді Кейтлін вітає його із первістком і просить показати їй онука, попри те, що Джон не її син. Як же він молився, щоб його мачуха нарешті перестала зганяти злість на ньому.

— То що, Дені, як тобі те, що ти тепер тітка Дейенеріс?

— Просто чудово, враховуючи те, що я тепер мати.

Джон усміхнувся і спробував взяти її обличчя в долоні для поцілунку. Але нова травма усе зіпсувала.

— Може давай викличемо мейстера? Тобі ж явно не до вподоби ці опіки.

— Свята правда. Пошлю по нього Векса…

___

Замок Крастера

— Ще раз даруй нам за візит, друже. Певен, ти все розумієш, — говорив Старий Ведмідь.

— Мені байдуже. Гостям я завжди радий, та якщо хоч хтось торкнеться моїх дружин, полізе в мою комору, чи щось вкраде з обійстя — помре тієї ж миті, — відповів Крастер. — Що привело вас сюди, мої друзі-ворони?

— Служба. І пошук інформації щодо твоїх співвітчизників.

— Вони мені такі ж співвітчизники, як і південці. Тормунд Велетозгуб зве мене вороном з чорною кров’ю, а магнар теннів погрожує спалити мене живцем. Та дещо про них я знаю. Що ви бачили на шляху до мене?

— Порожні села. Навіть Білодрево. Чи можеш сказати, чому?

— Подейкують, що увесь Вільний Народ збирається довкола Манса Рейдера. Думаю, це знайоме ім’я, адже він із ваших. Перебіжчик.

— Сер Деніс Малістер повідомляв мені, що один із його вояків дезертирував кілька років тому. Тепер зрозуміло де він, і що легкою карою не обійдеться.

— Спершу пробийтеся через його армію. Манс об’єднав усі клани та племена — теннів, рогоногих, людожерів з Крижаних Ікол, ловців моржа з Мерзлого узбережжя і навіть велетнів. Він викликав кожного, хто вважав себе претендентом на звання Короля за Стіною, на двобій і переміг. Деяких, хто не забажав скоритися, вбив. І знаєш скільки їх з ним?

— Мабуть до біса багато.

— Сто тисяч. Але це не точно.

— Скільки? — перепитав Торн. — Ця цифра явно завищена. Це ж скільки дикунських банд усього має водитися в цих краях?

— Не моя справа їх лічити, — огризнувся Крастер. — Ви хотіли інформацію, я вам її дав. Вірите ви мені чи ні — не мого розуму це діло. Якщо хочете самі дізнатися — поговоріть з ним. Південці балакати люблять, це всі знають.

— Ми не всі південці. Я з півночі, — раптом втрутився один юнак. Він мав рихлу тілобудову, що з віком погрожувала перейти у повноту, брудно-сірі очі, пухкі губи та чорне довге волосся. У вусі носив сережку з гранатом.

— А ти ще хто такий? — спитав господар.

— Ремсі Сноу, байстрюк із Дредфорту.

— То мотай на вус, байстрюче з Дредфорту. Ви живете на південь від Стіни, тож ви — південці. А зараз ваш загін на справжній Півночі. Тут літо холодніше за глибоку осінь на півдні, а про зиму я взагалі мовчу. Тобі все зрозуміло?

— Та пішов ти до сраки, старий збоченцю. Як Варта взагалі терпить подібного виродка, що власних доньок ґвалтує?

— Ці землі не належать Варті, тож ми не втручаємося. А ти, знай своє місце, — втрутився лорд-командир. — Твоє щастя, що за твої вибрики лорд Старк не стратив тебе на місці. Іди перевір, чи собаки надійно прив’язані. Раст і Гальдер тобі допоможуть.

Ремсі фиркнув і покинув будинок, а Джіор та Бенджен полегшено зітхнули. Про те, яким садистом був байстрюк Русе Болтона, знали усі селяни, що підпорядковувалися Дредфорту. Вбивство Домеріка, законного сина лорда Болтона, стало останньою краплею. Русе поскаржився Вінтерфелу і попросив провести розслідування. Коли сер Родрік та Робб допитали усіх свідків розваг Ремсі, старий лицар був на межі серцевого удару, а Робб, здавалося, став хмурим, як його брат Джон. Останній свідок, слуга на прізвисько Смердючка, після наполегливого допиту зізнався, що допомагав лорду Ремсі в усіх його діяннях. Тож коли вину було доведено, Смердючку стратили, а Ремсі раптом вирішив попросити можливість вдягнути чорне. Робб розлютився, але дозволив. І так байстрюк Русе Болтона опинився в Чорному замку, і після виголошення клятв Старий Ведмідь призначив його у псярні. Варті були потрібні дресировані пошукові собаки, і Ремсі швидко навчив їх шукати і виявляти здобич. Та попри талант до собаководства характер у нього був жахливим, тож Джіор та Бенджен тайкома молили Старих і Нових богів, щоб байстрюк випадково впіймав головою дикунську стрілу.

— Що, перевелися герої на південь від Стіни? — іронічно запитав Крастер.

— Особовий склад Варти не твого розуму діло. Ти даєш нам інформацію про дикунів та притулок, а ми тобі їжу, вино і гарантії, що не чіпатимемо. Усі задоволені, — прохрипів Мормонт.

— Та схоже, що Варта уже не братство хоробрих та доблесних лицарів. Тепер це група бандитів, байстрюків та калік, які нікому не здалися на півдні. То як воно, керувати таким набродом?

— Обзивали ґави крука чорним. Я ж не кажу, що вважаю тебе огидним навіть за дикунськими мірками.

— Та все одно вважаєш, але не кажеш, бо інакше твої брати мерзнутимуть без місця для привалу. І якщо вже заговорили про привал, на скільки ви до нас?

— Не переживай, завтра перед полуднем нас уже не буде.

— Мені начхати коли, та головне як. Якщо недорахуюся хоч одної вівці, кролика, свині чи жінки — це був останній раз, коли замок Крастера став прихистком для ворон. Я вам клянуся, що коли ви знову сюди зайдете після шкоди — посаджу в льох і відішлю одну з жінок до Манса, а він має достатньо цікавих співрозмовників для полонених ворон.

— Не хвилюйся, усе буде в найкращому вигляді. Обіцяю.

— Подивимось. Подивимось…