XLIV

XLIV

Рунстоун

Йон Ройс без жодного докору сумління спалив черговий лист від Пітира Бейліша з вимогою повернути принцесу Мірселлу до столиці. Попри спокійний вираз обличчя, лорд Рунстоуна в думках проклинав усіх, хто зіпсував його з лордом Старком і лордом Таллі плани. Він організував для спадкоємця Гнізда Робіна мандрівку Долиною, мотивувавши це тим, що буцімто юний лорд має добре знати землі, якими правитиме у майбутньому. Та насправді ж він хотів забрати хлопчика в Рунстоун і всіма відомими способами відлучити від матері та вітчима. Проклята Ліза Таллі. Жінка ще в юні роки захопилася вихованцем батька, котрий кохав її старшу сестру, котра судилася майбутньому лорду Вінтерфелу. Він знав про перервану силоміць вагітність Лізи і про поспішне видання за лорда Арріна, адже був тим, хто ніс її у спальню. І ще він добре знав про проблеми лорда Джона з можливістю зачати дитину. Знав, але не смів говорити, бо відвідати плаху нема дурних. Він навіть вмовив мейстера Колмона не говорити цього, бо тоді б Джон Аррін впав у відчай і зривався б на дружині. Але народження Робіна і справді було дивом. Все-таки правду кажуть, що якщо довго бити лобом об стіну, колись обов’язково проб’єш діру. Робін був схожим на батька в дитинстві, що ставило хрест на гіпотезах про невірність леді Орлиного Гнізда своєму чоловікові. Але зараз усе пропало. Бейліш може підсипати хлопчику в їжу якусь малопомітну отруту, і списати все на тріумф хвороби. А він, Йон Ройс, хотів врятувати сина свого сюзерена, та кляті лицарі-рубайли Озфрид, Озні й Озмунд Кеттлблеки та Лотор Брюн завжди супроводжували малого всюди, і жоден із солдатів лордів-декларантів не міг таємно вивести Робіна з-під опіки вітчима, не викликавши підозр. 
«Уся надія тільки на тебе Гаррі», — подумав Йон, дивлячись на картину перед собою. Шлюб Реї Ройс із Деймоном Таргарієном. Леді Рея вийшла аж надто захопленою чоловіком, тоді як принц Деймон виглядав так, як завжди — пихато й зарозуміло, з претензією на огиду. Та й погляд на картині був звернений кудись у бік гостей. І не кудись у випадкове місце, а на почесне місце, де сидів його брат король Візерис з дружиною Еймою Аррін та донькою Рейнірою. Дівчинці там ледве сім років, і скоріше за все, автор дуже не любив Принца-Вигнанця та королеву, в якої все відібрали. Зізнатися чесно, і сам Бронзовий Йон не любив цю картину, і зображену на ній подію з історії дому Ройс. Але якби він жив у ті часи, то напевно б стояв поруч із своєю сюзеренкою леді Джейн Аррін, Дівою з Долини та її родичкою, названою батьком законною спадкоємицею. І зараз він впевнений у правильності своїх рішень. Король Баратеон звів його лорда в могилу, і підіслав у його володіння щура на ім’я Пітир Бейліш. Якщо не розібратися з його союзниками Ланністерами зараз, потім буде пізно. 
Десь за шафою рипнули таємні дверцята, і коли Йон відчинив її, всередині нікого не було. Лише маленький сувій, запечатаний павуком, лежав на полиці. Лорд Ройс одразу розгорнув його і взявся читати. А потім різко схопився на ноги і чимдуж помчав вниз до стюарда. Не дивно, адже повідомлення від євнуха було коротким, але тривожним: 

Картатий Орел у небезпеці через свої уподобання. Не пускайте його в гнізда Пересмішника. Якщо він там — негайно витягайте, бо потім буде пізно. 

— Де сер Гаррі?! — чи не прогарчав лорд до стюарда. 
— Мілорде, сер Гарольд був у своїх покоях, але нещодавно рушив у містечко. Він щовечора туди їздить, кажуть, у бордель. 
— Коли пішов?! 
— З півгодини тому. 
— Курва, негайно всі по конях! — лаючись вигукнув лорд, найближчим слугам і солдатам. Воїни кинулися виконувати накази, а сам Йон зняв зі стіни перший меч, що опинився під рукою, взув чоботи для верхової їзди і рвонув в двір. Там його вже чекали осідланий кінь і шестеро вірних людей, разом із його другим сином Робаром. Ніхто не питав, куди й чому їм ні з того ні з сього кидатися. За кивком лорда усі семеро помчали вчвал у напрямку містечка. 
Якщо його дані були правильними (а вони завжди правильні), тутешній бордель належав Бейлішу. Мерзотник нечасто в ньому бував, але маман точно із перевірених ним людей, і всі інструкції виконає належно. Гаррі ще не встиг би приступити «до роботи», адже до місця добиратися хвилин двадцять, і на додачу ще треба обрати дівку і внести завдаток. А якщо говорити про такі речі, то сер Гарольд досить перебірливий. І Бейліш точно знає про це, і усі повії, яких полюбляє Гаррі Наступник, вже точно отримали необхідні інструкції та «інструменти». «Тільки б встигнути» — гарячково міркував Бронзовий Йон, заганяючи все глибше й глибше шпори в боки коня. 
У містечко вони влетіли наче міфічні примарні мисливці, що скачуть по небу взимку. До борделю дісталися ще швидше, майже в змиг ока зіскочили з коней, і оголивши мечі ввірвалися до борделю. Люди всередині жахнутися не встигли, як лорд Ройс притис до горла бордель-маман меча і люто заревів: 
— Де сер Гарольд Гардинг?! Відповідай, курво, бо честю клянуся, заріжу тебе на місці!!!!
— М-мілорде… с-сер Г-г-гар-р-рольд у с-сп-пеціальних покоях для нього…
— Веди мене туди! Робаре, візьми решту і перекрий усі входи й виходи! 
— Так, батьку! Всі чули, робіть як наказано! — відповів Робар, виводячи солдатів з будівлі. Йон же, притуливши до шиї маман меча, йшов за нею. Знадобилося тільки три хвилини, перш ніж лорд Рунстоуна висадив вказані двері, і одним ударом меча зняв шльондрі голову з плеч. 
— Лорде Ройс, якого біса?! — ошелешено запитав Гарольд. Він все ще був у штанях і чоботах, тоді як дівка була повністю гола. 
— Це ти якого біса порушуєш накази?! Що я тобі казав про походи в бордель?! — Бронзовий Йон вхопив юнака за барки. 
— Маман! — крикнув він. 
— Що? — не зрозумів лорд Ройс. 
— Позаду! — Гарольд потягнув старого лорда на себе, і саме вчасно, адже бордель-маман збиралася встромити йому кинджал у спину. Ройс скочив на ноги і плазом меча оглушив жінку. Гарольд підвівся з ліжка і здивовано глянув на свого опікуна. 
Йон нахилився до безголового тіла, і не знайшовши там нічого, перейшов до скинутого одягу. Понишпоривши, він знайшов там короткий стилет із лев’ячою головою на навершші руків’я, і полегшено зітхнув. Все-таки зарубав дівку не дарма.
— Бачиш? — він показав зброю Гарольду. 
— Це… вона збиралася мене вбити? — ошелешено запитав він. 
— І вбила б, якби я не отримав попередження. Я здається казав тобі, що в містечко можна тільки раз на тиждень. 
— Так, казали, мілорде…
— То якого біса ти порушив наказ?! Де твій супровід?! 
— Супровід на ринку — це раз, і сьогодні якраз сьомий день — це два. І чому б повіям вбивати мене? 
— Бо їм наказав власник борделю. Мізинець володіє майже всіма у Королівській Гавані і половиною в Долині. І як ти знаєш, він працює на Тайвіна Ланністера. А йому дуже вигідно, щоб і номінальний, і запасний спадкоємці дому Аррін померли, і тоді б він міг схилити на свій бік усю Долину. Когось би підкупив, на когось знайшов би компромат — байдуже. А ти ж не хочеш помирати? 
— Сказитися, — пробубонів Гарольд, вислухавши старшого лорда. — То що ж мені робити? 
— Одружуватись, Гаррі, одружуватись. Матимеш дружину і трахатимеш її безкоштовно скільки душа забажає, перериваючись на народження спадкоємців. Або ж можеш далі лазити по борделях Мізинця з ризиком підхопити пранці, або зловити стилет з лев’ячою головою в шию. Що ти обереш? 
— Ліпше одружитися і жити довго, ніж здохнути в бордельному ліжку. 
— От і добре, бо наречену я тобі вже підшукав. Вона вже давно позирає на тебе з надією, і ти знаєш її. 
— Хто це? 
— Моя донька, Ісілла. Все, ходімо звідси, на найближче свято оголошу про ваші заручини. І цю мадам не забудь, — він вказав на непритомну маман, — у неї сьогодні ніч з моїм особистим катом. 
— А ви куди поспішаєте з оголошенням? А раптом я не хочу вашу Ісіллу? 
— Серйозно? Ви одне з другим витріщаєтеся один на одного як дві сови в пургу. Я міг би тобі свою іншу родичку запропонувати, та пропоную свою гордість і радість, яка б і королевою стати могла. 
— Ну гаразд, я згоден. Та й леді Ісілла нічого така. Справді годиться бути Леді Долини. 
— То не ляпай язиком, а збирайся і пішли назад в замок. Герой-коханець йоханий…

___

Юнкай

Джон нарешті дочекався збору всіх довірених радників та капітанів перекупних загонів. У нарадчій залі разом із ним перебували члени його Малої Ради — від Руки короля Семвела Тарлі до Руки королеви Ешари Дейн; королівські гвардійці сер Баристан Селмі та сер Ертур Дейн; капітани перекупних загонів Бурий Бен Плам та Дааріо Нахарис і обраний міщанами правитель міста — Еллай на Елларх, збіднілий шляхтич, чию родину декласували за часті звільнення рабів. Король та королева нервували. Семвел Тарлі та Ешара Дейн також. Сер Ертур та сер Баристан зберігали стоїчний спокій, а решта не зовсім розуміли, що відбувається. Коли правитель міста увійшов останнім, Джон розпочав нараду:
— Дякую, що зібралися тут усі — лорди, лицарі, прості міщани. Друзі, цей день настав. Ми чекали цього в Астапорі. Ми чекали цього дорогою на Юнкай, і нарешті це сталося. Візерис Таргарієн, мій дядько і брат моєї дружини, як він називає себе, «король-імператор всього відомого світу», — Оберін та Ертур не стримали сміху, — дав про себе знати. Що говорити, це мають почути всі, — з цими словами Джон розгорнув сувій, і почав читати:
 

Байстрюку, що зганьбив мою сестру,
Я, Візерис із Дому Таргарієнів, Третій Свого Імені, законний король андалів, ройнарів і перших людей, володар Сімох королівств, захисник держави та король-імператор всього відомого світу, шлю тобі свою волю. По-перше, я вимагаю від тебе схилити коліно та визнати мене як свого законного сюзерена. По-друге, ти осквернив мою сестру — кров від крові Дракона, за що кара — смерть, але як милосердний правитель я збережу тобі життя і дозволю вбратися в чорне. По-третє — королева Дейенеріс може бути королевою тільки при одному королі — при мені. Так, я одружений, але валірійські традиції дозволяють брати більше ніж одну дружину, а справжній король Таргарієнів може одружитися тільки з власною сестрою. По-четверте — ти вкрав у мене Бездоганних, тому вони мають повернутися до законного власника. І по-п’яте — принаймні троє драконів також передаються мені. Я подарував вам на весілля три драконячих яйця, і вимагаю повернути назад те, що з них вилупилося. Де ти взяв три інших, і що буде з ними — не моя турбота. Це мої вимоги, і даю тобі на це три дні. За цей час я прибуду до тебе з Мієрину із трьома легіонами та халасаром із ста тисяч дотракійців. Хал Дроґо не проти побитися із буцімто найкращим мечником на Півночі. Це мої вимоги і попередження. Зроби правильний вибір.
Візерис із Дому Таргарієнів, Третій Свого Імені, законний король андалів, ройнарів і перших людей, володар Сімох королівств, захисник держави та король-імператор всього відомого світу.

Деякий час Джон міг чути, як гудуть мухи і дихають присутні в залі. А потім почулися повільні саркастичні оплески. То Оберін Червоний Змій із такою ж усмішкою аплодував сидячи. 
— Браво. Що й слід було довести — який батько, такий і син. Ейрис теж розкидався ультиматумами, за що й поплатився владою і життям. 
— Цілком у його дусі, — приєднався Ертур. — Я стояв час від часу під Залізним Троном, і бачив, як лютував Безумець коли чув щось відмінне від його думки. Але це… його его роздуте вкрай непомірно. Жоден монарх не навішує на себе стільки титулів, не підкріпивши їх завоюваннями. 
— Вони називали себе імперією ще коли ми зайшли в Астапор, — приєдналась Дейенеріс. — Мій брат наобіцяв работорговцям золоті гори, і збирати він їх зібрався із свого народу. Це вкотре підтверджує те, що мій брат у своєму безумстві перевершив мого батька. А він хоч і палив людей, та в рабство їх не продавав. 
— Тоді він повинен понести законне покарання, згідно з уставом Сімох Королівств. Кара за таке — смерть, — відповів на це Сем.
— Так, якби ми були у Сімох Королівствах, — відповів Джон. — Тут і закони Королівської Гавані не діють, і ми влади не маємо. Будь-яка дія, що призведе до смерті Візериса, буде розцінюватися як оголошення війни. 
— І що ж нам тоді робити? — запитав сер Баристан. — Як нам бути у ситуації, що склалася? 
— Зустрітися з ним і досягти компромісу. Пояснити все як є, що він не є спадкоємцем трону, але може здобути Ессос. Ми допоможемо йому в цьому, але за умови, що рабство буде скасовано. Можливо запропонуємо шлюбні союзи між нашими дітьми, — відповіла на це Дені. — І зрештою, у нас є вільний дракон. Можливо він призначався Візерису. 
— Навряд чи Сонарес прийме вашого брата, моя королево, — втрутився Марвін. — Я ще не бачив вашого брата, але вже розумію, що він не буде достойним. У ньому занадто багато безумства, і зовсім мало розуму. 
— Ми можемо спробувати, — відповів Джон. — Ви ж самі кажете, що теорія без позитивного результату експериментів нічого не важить. 
— Та це може бути надто небезпечним. Я вивчав селекціонування драконів і те, як вони обирають собі вершників. Якщо кандидат недостойний, але продовжує надокучати, дракон просто спалює його, або ж пожирає. І тут ми можемо отримати casus belli на рівному місці.
— А у нас є вибір? — запитала Дейенеріс. — Ми усі знаємо, що крім війни за трон нам передстоїть війна з Чужими. Я не хочу насилати на цих людей драконів, бо пізніше вони нам знадобляться. Нам потрібні союзники. Тайвін Ланністер має трон і вплив, а з цим він легко розсварить тих лордів, що були лояльними до нас із їх васалами. Тому нам потрібна армія мого брата. А без домовленостей ми її не отримаємо. 
Над залом запанувала мовчанка. 
— Знаєте, я завжди знав, що в усіх Таргарієнів є певне божевілля, — порушив її Дааріо Нахарис. — Але як на мене, ще божевільнішим є тільки я — Дааріо Нахарис. Бо це я вбив власних капітанів і перебіг на кращу сторону. І знаєте, я б запропонував відсидітися за мурами, та боюся, що цей план піде невдало. І чому? Каракатиці. Жахливі морські створіння. Пучок сосисок біля рота. Замкни їх в одному акваріумі — одне одного зжеруть. Ми такі самі. Залиш нас тут з провізією в умовах акваріуму — почнемо різати один одного, щоб більше їжі урвати. Тому я згоден з королем і королевою. Ліпше вийти і домовитися, ніж сидіти тут, поки вільновідпущеники не зрозуміють, що можна робити все що хочеш, і не переріжуть нас. 
— І я згоден з побратимом, — відгукнувся Бурий Бен — Домовимось. Скажу чесно, Візерис Таргарієн дуже неприємний малий, та домовитися з ним можна. 
— І я теж за це, — відповів Сем. 
— Рада також. одноголосно, — відповів Оберін. 
— Тоді вирушаємо на світанку. Всі вільні, — відповів на те Джон…

___

День потому
Армія Джона та Дейенеріс похідним маршем рухалася на зустріч із армією Візериса. Двадцятитисячне військо із тринадцятьох тисяч Бездоганних, п’ятьох тисяч найманців та двох тисяч добровольців-вільновідпущеників. Що буде у випадку битви? Невідомо. Можливо, Бездоганні будуть триматися до останнього. Але решта… невідомо. Величезне військо Візериса проти невеликого Джона й Дейенеріс… проте у них є дракони. Сила, яку ніхто не хотів задіювати.
Тривало це довго. Довгий марш зайняв уже пів дня, і ніхто не знав, коли це закінчиться. Візерис обіцяв прийти із величезним військом, і усі (за винятком Бездоганних) боялися цього. Величезний халасар дотракійців та три легіони імперії звучали як велика сила, якої слід боятися. Але Джон через драконів вважав сили рівними. Тому й тримався у сідлі впевнено, і на запитання сера Ертура що робити, відповідав чекати знаку. Якого? Ніхто не знав. 
Аж ось король різко зупинив коня і дав знак своїм воєначальникам. Дааріо Нахарис, Бурий Бен Плам, сер Баристан, принц Оберін та Сірий Хробак віддали наказ зупинитися. І коли війська стали, король та королева виїхали наперед і почали розмову:
— Далі ми підемо без усіх вас! — розпочав Джон. — Ми візьмемо з собою лише нашу королівську гвардію, кількох членів Ради та загін охоронців. Ми не знаємо, чим усе закінчиться, тому слухайте наші можливо останні накази. Якщо ми не повернемося до заходу сонця — відходьте назад в Юнкай, де сядете на кораблі та рушите на захід у Ліс. Там з’єднаєтеся із флотом Саладора Саана та лорда Стенніса Баратеона, і разом з ними розпочнете завоювання в ім’я нового короля Валарра, Першого Свого Імені. За старшого призначаю лорда Теона Ґрейджоя. Усе зрозуміли?!
— Так! — відповіли усі хто чув. 
— Тоді ми збираємо групу для перемовин, — продовжила Дейенеріс. — З нами підуть сер Баристан і сер Ертур, як лицарі Королівської Гвардії, і ті, хто знають всю інформацію. Також підуть лорд Семвел Тарлі як Рука Короля, архімейстер Марвін, Обара та Німерія, ти, Оберіне, а ще ви, леді Ешаро. Чим більше тих, хто пам’ятає про ті події, тим простіше буде пояснити моєму братові. І ще нам потрібен десяток Бездоганних для захисту делегації. Сірий Хробаче, відбери найкращих. Усі решта організуйте табір. 
— Так, Ваші Величності! — відповіли воїни, після чого обрана делегація разом з відібраними охоронцями рушила далі на зустріч невідомості…
Пройшовши з сім ліг, Джон наказав зупинитися і чекати. Він знав, що коли халасар іде невідомими землями, то спереду йдуть розвідники, котрі побачивши невідомих одразу завертають назад, і повертаються уже з величезною ордою. Тому він і наказав стояти й чекати, а ще сховати зброю. Тому кінні лучники, хоч і утворили периметр, але луки зі стрілами сховали у сагайдаки. 
І незабаром на обрії завиднівся вершник. А з ним і ще один. І ще кілька. Покрутившись на місці, вони передбачувано розвернулися, і чвалом рвонули назад. Розвідники хала Дроґо поспішали повідомити свого пана про чужинців. А з халом прибуде і той, з ким він працює. Візерис Таргарієн, брат Дейенеріс та дядько Джона. Той, хто вважає себе правителем не тільки Вестеросу, а й усього світу. 
І згодом на обрії з’явилося ще більше вершників. В більшості то були дотракійці верхи на міцних степових конях, але передні вершники вирізнялися з-поміж усіх. Особу одного було легко визначити, бо був він у ошатному вбранні, а волосся його було сріблясто-білим, як у Дейенеріс. Супроводжували його двоє вершників у пластинчастих обладунках та з довгими списами при боці. Ще один вершник мав довге заплетене в косу з безліччю дзвіночків темне волосся, розкосі очі та довгі, перехоплені мідними кільцями вуса. Носив він тільки шкіряну безрукавку, штани з кінського волосу та сандалі. Поруч із ним їхали ще троє дотракійців, трохи худіших та з більшою кількістю одягу. Кожен з них мав суворий вираз обличчя, що показувало їхню готовність в будь-який момент кинутися в бій. 
Коли вони підійшли ближче, Джон та Дені змогли роздивитися гостей краще. Візерис був худим, із тонкими руками та блідо-фіолетовими очима. Два вершники зняли шоломи, і Джон впізнав у одному північанина — вигнанця сера Джору Мормонта, а другий був гіскарцем, і Джон не знав його імені. Зате здоровенний дотракієць з довжелезною косою був ніким іншим, як халом Дроґо, вождем усіх дотракійців, що прийшли разом з Візерисом. Інші троє скоріше за все були його кровними вершниками, чиїх імен Джон не знав. А з-за обрію раптом показалося величезне військо, що здебільшого складалося з вершників-дотракійців. Усі одразу почали кричати дикими голосами і войовничо вимахувати аракхами. Джон важко видихнув і почав розмову:
— Вітаю тебе, Візерисе, брате моєї дружини королеви Дейенеріс. Чутки про твоє вбивство виявилися перебільшенням, і то серйозним. Адже замість того, щоб зійти в небо з димом від поховального вогнища, ти стоїш тут і збираєшся відновити давню Валірійську імперію. Як воно, вдавати мерця і торгувати людьми наче худобою?
— Байстрюк Неда Старка, — відповів той. — Як же так вийшло, що одноока почвара з Залізних островів спалила твій замок, але ти, моя сестра і племінник вижили? 
— Вогонь не шкодить дракону, дядьку, — відповів на те Джон. 
У відповідь Візерис зареготав. 
— Як ти назвав мене? Дядьком? А чому не братом? Ти одружений з моєю сестрою, а не небогою. 
— Бо я твій небіж. Моїм батьком був твій брат, принц Рейгар Таргарієн, а матір’ю — Ліанна Старк, друга дружина Рейгара. Моє справжнє ім’я Ейгон Таргарієн, Шостий свого Імені, та щоб мене не плутали із старшим братом, я волію звати себе Джоном із дому Таргарієн і Старк, Першим свого Імені, Королем Андалів, Ройнарів і Перших Людей. 
Джон думав, що Візерис знову зарегоче, але той насторожено глянув на нього, зміряв своїм поглядом, а потім видав нервовий смішок.
— Хи-хи. Як же так вийшло? Мені всі казали, що Рейгар лише розважився з вовчицею і кинув її, а ти говориш, що вони були одружені. Де докази?! Хто цьому свідок?! 
— Я, принце Візерисе, — Ертур Дейн виїхав наперед і зняв свого шолома. — Не скажу, що радий бачити вас, але радий тому, що вам вистачило талану вижити і сфабрикувати власну смерть. 
— Ти ж нібито здох! — заволав Візерис. — Нед Старк і його посіпаки вбили тебе в дорнійських марках! Що ти там робив взагалі?! Ти мав битися на Тризубці з Узурпатором або захищати мого батька від Царевбивці!!!
— Захищав принцесу Ліанну, що носила Рейгарового сина! — відповів Ертур. — Я, сер Герольд і сер Освел мали чіткий наказ нашого принца, і після його загибелі ми продовжували боронити її та ще ненародженого принца Джона. Моя сестра вимолила Неда Старка не вбивати мене, за що я дякуватиму їй довіку. Лорд Старк усе дізнався, і пропонував нам помилування, та я відмовився. Битва була лише для годиться, та я досі картаю себе за те, що вбив лорда Дастіна і лорда Ризвела — Барбрі Дастін це не той ворог, якого слід заводити Еддарду Старку, та я не про це. Ми уклали домовленість, що Джон стане новим королем, але тільки після того, як Роберт Баратеон помре. Доля усміхнулась нам ширше, ніж я думав, але потім стався напад Юрона Ґрейджоя, і ось ми тут. 
— Хто ще може підтвердити слова сера Ертура? — запитав Візерис після паузи. 
— Я можу. Пам’ятаєте мене, принце? — сер Баристан Селмі зняв свій шолом. 
— Ви стали дуже старим, — відповів Візерис, скривившись. 
— З вами сталося щось значно гірше, — відповів лицар. — Я чув вашого листа моїм королю та королеві, і я жахнувся з того, що ваші слова аж дуже нагадують манеру вашого батька, короля Ейриса Безумця…
— Як ти смієш так називати мого батька — мученика, що помер від рук зрадника?!!! 
— Сер Баристан сміє казати тобі правду, брате, — відповіла Дейенеріс. — Наш батько був божевільним тираном, що любив палити людей для розваги, і скрізь бачив змовників. Рейгар бачив це, і хотів прибрати батька законним шляхом. Народ і лорди боялися його, і ніхто не хотів згоріти для розваги короля. 
— Таких слів і варто було очікувати від тієї, кого виховали зрадники, — люто блиснув очима Візерис. — Ти зовсім забула про свою родину, сестро! У тобі ні краплі крові дракона! — і раптом він затнувся, бо на землю сів здоровенний чорний дракон і люто загарчав на нього. 
— Кажеш, жодної краплі крові дракона, брате? — переможно усміхнулась Дені. — Познайомся із Балеріоном — моїм особистим драконом. 
З неба тим часом спустилися ще п’ятеро драконів. Візерис просто очманів від побаченого. Наприклад від того, що зелений дракон притулив свою лускату морду до Джона, кремово-золотий — до Німерії Сенд, а криваво-червоний — до Оберіна Мартелла, якого він пам’ятав з часів, коли приїздив до Рейгара та Елії на Драґонстоун. А в жінці з карміновим волоссям раптом упізнав сестру Ертура Дейна Ешару. А хто був з ним? Сер Віллем Даррі був, та він помер уже давно, ще коли йому було одинадцять років. А хто ще із старого оточення його батька?.. А ніхто. Тільки шляхта міст Бухти Работорговців, Стара Кров Волантиса, але у Сімох Королівствах вони чужинці. А драконів йому не отримати, бо скоріше за все вони усі вже з вершниками. А дракон обирає одного вершника на все його життя. Та все ж він мусить говорити. Не втрачати усі сили, що збирав так довго. 
— Те, що Джон є Таргарієном, виглядає достовірним. Та я не вірю, що він легальний. Оберіне, він позбавив спадщини твоїх небожів, а ти зайняв його бік. Як так вийшло?
— Елія не кохала Рейгара, — відповів Червоний Змій. — Вони любили один одного, але коханням це не було. У моєї сестри був коханець, та вона ніколи не згадувала його імені. Рейгар не перешкоджав їм, але застерігав щодо можливих наслідків цього зв’язку. Елія важко перенесла пологи. Рейніс ослабила її на місяці, а народжуючи Ейгона вона ледь не померла. Коли Рейгар сказав, що знайшов жінку, що кохає його, і що він може відповісти їй взаємністю, Елія сама запропонувала розірвати їх шлюб, за умови що Рейніс та Ейгон будуть спадкоємцями. І я і Доран знали про це, хоч і трохи ремствували. Доран пропонував для певності заручити їхню дитину із кимось зі своїх, та на жаль, Роберт Баратеон підняв повстання, а далі ви все знаєте. Не Джон позбавив моїх небожів спадщини. Тайвін Ланністер та його собаки Ейморі Лорч та Ґреґор Кліган зробили це. Я вбив Клігана, та полегшення не відчув. А Джон допоможе мені завершити свою помсту. 
— То мені що, розпускати своє військо і сказати, що мій брат мав таємну дружину і сина від неї, котрий одружився з моєю сестрою і має спадкоємця?! А що я скажу Антеї та моєму сину Мейгору?!
— У тебе є син? — запитала Дені. 
— Так, і він мав бути Принцом Драґонстоуну та імператором всього світу! 
— Прийми мої вітання, брате. Я також нещодавно народила. У нас із Джоном донька — принцеса Ліанна Таргарієн, майбутня Принцеса Саммерголу. Ми могли б… заручити наших дітей. 
— Заручити? 
— Щоб потім спадкоємець Валарра одружився із дитиною твого Мейгора, і так твої нащадки отримають Залізний Трон, — відповів Джон. 
— Це занадто довго, — відповів Візерис. — Чи не легше буде наказати Дроґо вбити тебе, забрати Дені як мою другу дружину, а твоїх дітей взяти як заручників, щоб забезпечити вірність Старків і Таллі, а ще Тірелів? 
— І так ти увійдеш в історію як Візерис Кревнозгубник, — відповів Джон. — Як новий узурпатор, що вбив родича. Тебе порівнюватимуть із Мейлісом Блекфайром, що вбив кузена, або ж із Ейрисом Безумцем, що вбивав людей за те, що ставали йому на шляху.
— І чому б мені думати про це? 
— Тобі потрібна любов людей, а не страх. На кожного Безумця знайдеться свій Роберт Баратеон чи Джеймі Ланністер. А ти не хочеш скінчити як батько. 
— І до того ж, ти можеш завоювати Ессос, — додала Дені. — Ти бажав відновлення фригольду? Ми допоможемо. Сонарес, біло-блакитний дракон, не має вершника. Можливо, він призначався тобі. Спробуй зв’язатися з ним. 
— Це не жарт? — його серце стрепенулося. 
— Ні. П’ятеро драконів обрали вершників. Сонарес ще ні. Але знай: якщо дракон відмовить тобі — негайно забирайся від нього геть. Дракони кажуть «ні» тільки раз. А у танці з драконами ведуть дракони. 
— Тоді я спробую, — Візерис зійшов з коня і рушив до дракона. 
Він рухався впевнено, але не дуже. Його рука тремтіла, і сам він з більшим наближенням до нього тремтів ще більше. Він з дитинства мріяв сісти на дракона і пролити вогонь справедливості на всіх, хто знищив його дім. Його мрія зараз здійсниться. 
— Сонаресе, глянь на мене, — прокричав він до дракона. — Прийми мене, Візериса з Дому Таргарієн, як свого вершника. Ми разом захопимо світ! Глянь на мене!
Сонарес обернувся, глянув на принца, нахилив морду… і підняв її, випустивши невдоволене гарчання. Дені відчула у цьому несхвалення.
— Ти глухий! — знову заволав той. — Я також дракон! Не відмовляйся від мене! Я наказую тобі… — і раптом він урвався, бо дракон знову повернувся до нього, але цього разу його пащека роззявилась, і з неї вирвався струмінь біло-блакитного полум’я.
— Брате, ні!!!! — скрикнула Дейенеріс, зіскочивши з коня. Джон також помчав вгамовувати дракона, та Сонарес уже заспокоївся, і тільки шкірив зуби на лежаче поруч обгоріле тіло. Купу почорнілих кісток, які геть не нагадували стоячого кілька хвилин тому принца. 
— Yer tikh ode ha jin, andal¹! — почувся лютий крик Дроґо, а з ним заскреготало лезо аракха, що вилазив із піхов. Його кровні вершники також оголили зброю, і лякаючим колом рушили на Джона й Дені. Та обоє уже вихопили мечі та приготувались до бою. Ертур та сер Баристан уже вихопили свої, та Оберін перешкодив їм:
— Це їх битва, — прошипів він. — Дотракійці поважають силу, і якщо ми втрутимось, то Джон вважатиметься боягузом. 
А Джон і Дені стали спина до спини одне одного і приготувалися до бою. Дроґо з двома аракхами заходив на Джона, а його вершники перекривали їм шлях до відступу. 
— Tor vi ato?! Finne’s yeri zoryig²?! — крикнув Джон.
— Jini ma yer avvos lanat. Hash anha olterem yer, anha tikh yeri khalisi³. 
— Anha yer ast rek⁴, — прогарчав Джон, перш ніж кинутись на нього, а потім шепнув Дені: — беру на себе хала і он того здоровила з купою дзвіночків. Ти розберись з двома іншими. 
— Успіху, Джон, — шепнула вона у відповідь, перщ ніж вони обоє кинулися в бій. 
Дроґо виявився лютим бійцем, як і припускав Джон. Обидва його аракхи миготіли перед очима мов блискавки, заганяючи Джона в глухішу і глухішу оборну. Він довго тренувався битві проти дотракійців, та до бою з таким як хал Дроґо виявився неготовим. Хал завдавав ударів під усіма ймовірними і неймовірними кутами. А найбільший із кровних вершників вміло заходив ззаду, змушуючи Джона розриватися між двох вогнів. А він шукав. Шукав вразливе місце в обороні обох дотракійців. І у вершника він це знайшов. Квото, як називав його Дроґо, стійка була не дуже надійна (напевно від постійної їзди на коні), і в необхідний момент дав йому підніжку, після чого завдав йому навскісного ріжучого удару в груди. Дотракієць тільки кавкнув, і безсило впав на землю. Дроґо розлютила смерть побратима, і він завертів своєю зброєю ще лютіше. Але ця лють зробила його необережним. Його рухи стали різкими, а ходи непродуманими, і Джон в один момент зайшов йому за спину, після чого вдарив у потилицю оголів’ям меча. Хал впав без тями на живіт, а Джон саме хотів допомогти Дейенеріс, та не довелося. 
В той час, як Джон тримався проти Дроґо і Квото, Дені вміло опиралася двом іншим, чиї імена були Поно і Джакко. Обоє недооцінили тендітну жінку, і один зразу поплатився за це життям. В першій подвійній атаці королева вміло прослизнула їм за спини, і точним ударом розітнула шийну артерію Поно. Джакко ж зрозумівши, що суттєво недооцінив жінку з мечем, став битися обережніше і серйозніше. Та Дейенеріс із Темною Сестрою в руках нагадувала відроджену королеву Вісенью Таргарієн. Вона здавалася демоном — аж так люто атакувала і парирувала удари супротивника. І ось в один момент Дені змогла вибити з рук Джакко аракх, після чого пронизала його черево наскрізь. Суперник завмер, після чого Дені витягла меч з його рани, і кровний вершник впав на землю. 
Вражені своєю перемогою, обидва монархи обернулися на армію Візериса. Дотракійці дивилися на них із захопленням. А другий вершник, що був гіскарцем, підійшов до них, і звернувся до Джона:
— Ти не наказував дракону спалити Візериса?
— Ні. Дракон каже «ні» тільки один раз. Візерис не розумів цього, тому й згорів, хоч я дуже не хотів цього. 
— Я також. Мене звуть Ознак зо Пал, і я брат королеви Антеї Таргарієн. Візерис був хорошим чоловіком, та на жаль, ще жорстокішим, ніж його покійний батько. Він занадто довго нив про відібраний у нього трон, і це набридло всім. Його смерть означає, що завоювання Вестеросу не має сенсу, і це добре, але наші армії потребують битви. 
— Вони потрібні нам, — відповіла Дені. — Ми хочемо забрати від Ланністерів трон. Нам потрібна допомога ваших воїнів. 
— Не можу нічого обіцяти, своячко, — відповів він. — За відсутності Візериса регентом при Мейгорі буде мій батько, Граздан зо Пал. Усе дізнаєтеся в нього. Та все ж… ви кажете, у вас є донька?
— Так, але нащо це вам?
— Закон Держави Гісу мовить, що як одна родина нашкодить іншій, то кривдники мусять або стати рабами скривдженої, або син скривджених має одружитися з донькою кривдників, або навпаки. У рабство ми вас не можемо взяти, але ваша донька повинна вийти заміж за Мейгора. Це те, що точно вимагатиме мій батько та Великі Володарі. А щодо іншого… нічого не обіцяю. 
— Та я мушу дещо зробити, — опритомнілий Дроґо встав, і підніс свій аракх до коси. — Як переможений, я віддаю вам халасар, хале Джон та халісі Ден-еріс. Сьогодні я Дроґо, син Барбо, програв бій, і більше не гідний зватися халом. У присутності усіх, я мушу обрізати косу, як знак ганьби…
— Ні, Дроґо, — відповів Джон. — Коса це лише волосся, і я не кидав тобі виклику. Ти хотів помститися за Візериса, та не зміг. Це було імпульсивне рішення, і воно не повинне каратися звичаєм. Я зберіг тобі життя, і тепер ти мій боржник. Допоможи мені завоювати Вестерос, і будемо квити. 
— Ти шляхетний, Джоне-андал, і милосердний. Я приймаю твоє прохання. Але мій народ уже обрав халом тебе, і навряд чи піде за мною. 
— Тоді я скажу їм, — Джон обернувся до халасару — Дотракійці! Я, Джон, син Рейгара, король землі за Отруйними водами, залишаю вам Дрого, сина Барбо, як того, хто несе мою волю. Він вів вас багато років і знає ваші шляхи, чого не скажеш про мене. Ідіть за ним та мною, і ми подаруємо вам увесь світ! Ви підете за нами?!
— Так! — відповіли всі інші і радісно заулюлюкали. 
І тоді сер Джора зійшов з коня і став на коліно перед Джоном із сльозами каяття на очах:
— Мій королю, я згрішив проти законів богів і людей, продаючи в рабство тих, хто не заслуговував цього. Лише у вигнанні я зрозумів, що головна неправильна річ, яку я вчинив за своє життя — зв’язок із неправильною розбещеною жінкою. Я думав, що негідний Лінесси Гайтавер, та схоже, що це вона була негідною жити на Півночі, будучи розбещеною південкою. Я рятував життя Візериса Таргарієна, бо думав, що так я спокутую провину. Але тепер я прошу одного: даруйте мені життя, і дозвольте служити вам — правдивим королю та королеві Сімох Королівств. Я згоден навіть на заслання на Стіну, де мій батько дасть мені гірше покарання за ганьбу, спущену на дім Мормонт. Але якщо я не заслужив на другий шанс, то нехай буде на це воля ваша. 
— Підведіться, сер Джора, — відповів Джон. — Чи служитимете ви мені та королеві Дейенеріс вірою й правдою, як того вимагає обов’язок?
— До останнього свого подиху, — відповів лицар. 
— Тоді підведіться, сер Джора Мормонт, лицарю Королівської Гвардії, — Ертур та Баристан здивовано глянули на свого короля, та не сказали нічого. Північанин же радо усміхнувся, та не встав, а кинувся в ноги своїм володарям. 
— Зараз нам слід стати таборами. Ми повернемося зранку, адже повинні зустріти всіх інших вірних нам людей. Завтра ми підемо у Мієрин, де остаточно визначимо нашу долю. До зустрічі, — мовила Дейенеріс. 
— Був радий познайомитися, королево, — відповів Ознак, шанобливо схиливши голову…