XXXIII

ХХХІІІ

 

Валірія

 

Спочатку вони здіймалися мощеною доріжкою на вершину пагорба, на якому збереглось те, що виглядало як невеликий замок, принаймні за вестероськими мірками. Будівля потроху програвала війну ліанам і плющу, які щільно обмотували стіни і заповзали всередину через вікна. Та попри покинутість, усе трималося рівно і навіть не думало обвалюватися. І підійшовши ближче, Джон упізнав матеріал, з якого було побудовано цей замок. Це був такий же чорний камінь, з якого було збудовано Драґонстоун — першу резиденцію його предків Таргарієнів. А зазирнувши всередину зрозумів, що це не більше, ніж вартова вежа, хоча досить гарно облаштована, місцями навіть краще, ніж замки менших вестероських лордів. Всередині не знайшли нічого цінного, крім кількох проіржавілих списів, битого посуду та кількох кістяків у круглих шоломах.

 

А по інший бік пагорба відкривалась прекрасна, і водночас сумна картина. Колись це було велике місто із багатьма будинками, вежами та палацами. Мури уже почали обвалюватися, але вежі, особливо брамні, збереглися, як і супроводжуючі їх статуї драконів. Величезних, колосальних, більших, ніж могли б вирости. Джон і Дейенеріс були вражені видовищем, і вирішили піти туди, щоб дослідити велич старого міста, і тому підкликали до себе супутників.

 

— Шановні, — почав Джон. — Ми з королевою бажаємо оглянути місто. Нам потрібні люди, щоб прикрити спину, або ж розшифрувати написи, які нам будуть незрозумілі.

— І окрім цього, — продовжила Дейенеріс. — Ми не знаємо, чого чекати від цієї землі. Я чула розповіді про вогняних хробаків і часті землетруси поблизу вулканів. Тому з нами піде небагато людей, щонайбільше десятеро.

— Піду я, — почав Ертур. — Я ваш королівський гвардієць, і моє завдання стежити за вами.

— І я, як лорд-командир вашої Королівської Гвардії, також повинен бути з вами, — приєднався сер Баристан.

— Мені б також не завадило оглянути місто. Це допоможе дізнатися більше про те, як жили валірійці до Фатуму. Я також з вами, — приєднався архімейстер.

— І я разом з вами, учителю, — підняла руку Сарелла.

— Дейенеріс, я супроводжую тебе відколи ти отримала замок, тож у цій пригоді я також з тобою, — почувся голос Німерії.

— А я її старша сестра, і також піду з вами, — зголосилась Обара.

— Я не залишу своїх дівчат без нагляду це раз, і я хочу оглянути це покинуте місто, і це два. Я з вами, — широко усміхнувся Оберін.

— Ми вже дорослі, і не з такого вилазили, батьку, — спробувала огризнутись Обара.

— Але тут вам не Дорн. Це Валірія. Тут ніхто не живе уже чотириста років, і кажуть, що чортзна-що водиться. Мені треба знати, що ви не ризикуєте собою, і бути поруч, щоб за можливості допомогти. Я дію так, як має діяти справжній батько.

— Дякуємо, батьку, ми цінуємо твою турботу, — вдячно усміхнулась Сарелла.

— Ви вже визначились з тим, хто кого сильніше любить? Бо я іду з вами, — втрутилась Арія.

— У жодному разі! — спалахнув Джон. — Ти ще мала, і я не можу тобою ризикувати! Батько з мене шкіру злупить, якщо з тобою щось станеться!

— Мені чотирнадцять! Я вмію себе захистити і мені ніхто не нашкодить!

— Ти хоч усвідомлюєш де ми?! Тут тобі не Вінтерфел і не Туманний Острів, де всі усіх знають! Тут водиться всяка невідома погань, і від неї тонкий мечик не допоможе!

— То допоможеш ти!

— Я не зможу бути поруч весь час! І крім тебе є ще Дені, яка вагітна, і я боюся, що мені доведеться вибирати між тобою і нею!

— Вам не доведеться обирати, і стежити за королевою і леді Арією, — втрутився Джендрі. — Дозвольте мені піти з вами і наглядати за вашою сестрою. Я не дуже вправний мечник, але мій молот нищить ворогів не гірше. — Хлопець на підтвердження підняв здоровенний молот з великим гострим шипом на задньому кінці.

 

Ертур уважно глянув на юнака. Коротко стрижене, але трохи відросле за час подорожі смолисто-чорне волосся, великі блакитні очі, м’язиста статура з одного боку, і дещо простакувате обличчя з недостатнім знанням етикету з іншого. Два роки хлопець керував кузнями у Джона, і жодного разу не змушував сумніватися у його вірності. А ще Арія дуже приязно ставилась до нього. Арія Старк із Вінтерфелу була повною копією її тітки Ліанни. Принцеси Ліанни, матері Джона, лютої вовчиці з Вінтерфелу, що полонила серце і душу Рейгара. У цьому романі був і третій, ображений відсутністю уваги до нього, і зрештою відкинутий. Роберт Баратеон мав слово батька Ліанни, та не мав слова самої Старк. А дії когось стороннього запустили війну, яка вбила і її, і Рейгара. До чого тут це? А до того, що схоже, боги вирішили змилостивитись над розбитим серцем Роберта і дати шанс його синові, явно кращому ніж батько. Ертур вже давно здогадувався, хто батько коваля. Зокрема Джон згадав про рекомендацію від Стенніса Баратеона, який перед смертю Джона Арріна шукав байстрюків Роберта. Синь і смола були так би мовити підписом дому Баратеон, а перед ним Дюрандон. Склавши до купи два і два, Дейн отримав результат. Джендрі був сином Роберта Баратеона і ще одним доказом того, що Джоффрі, Томен і Мірселла не є дітьми короля. А тепер Роберта немає, але його син має шанс на щастя, що обіцяли батькові. Арія Старк весь час шарілася, коли поруч був Джендрі, а сам Джендрі також незручно почувався у її присутності. Він не знає, чий син, але можливо дізнається. Але байдуже на це. Навряд чи їм бути разом. Так, Арія друга донька, і жодних шлюбних альянсів Еддард Старк не планував. Та одруження доньки з байстрюком, що працює ковалем, буде мезальянсом, що відріже її та її дітей від родини. Так, лорд Старк усе зрозуміє і прийме, та інші лорди Вестеросу цього не зрозуміють. І тому хлопець має зробити все, щоб мати хоч якийсь шанс на майбутнє з Арією.

 

— Гаразд, тоді можеш іти. Але не відходь від Джендрі ні на крок. Не хочу, щоб з тобою щось трапилось. І доведеться мені ще когось до вас приставити. Векс, іди сюди! Десятим будеш. Не відходь від Джендрі та леді Арії ні на крок, і хай твоя сокира завжди буде напоготові.

— Слухаюся, мій королю, — кивнув воїн і міцніше стис свою сокиру…

___

 

Зсередини місто було ще величнішим, ніж ззовні. Джон чув від мейстера Лювіна про велич Давньої Валірії, та ніколи не уявляв собі масштаби цієї величі. Він бачив Королівську Гавань із її вбогими нетрями Блошиного Дна, і це була столиця Сімох Королівств. Він бував у менших містах, таких як Біла Гавань чи Мартінтаун, і виглядали вони краще, ніж столиця. Волантис… це було велике місто, що дуже нагадувало про велич тих, хто заснував його. Але це… це було вінцем зодчества Драконових Володарів.

 

Як йому пояснив архімейстер, багатоповерхові будівлі з дивного матеріалу, схожого на суцільний камінь, призначалися для простих міщан та рабів. Матеріал той звався бетоном, і на піку своєї могутності валірійці використовували його навіть як фундамент для своїх легендарних доріг. Коли Джон запитав архімейстера, з чого цей матеріал отримувався, Марвін сумно відповів, що рецепт цього матеріалу канув у Лету разом з Валірією, на що Джон також засумував.

 

Ще більше враження на мандрівників справили високі вежі та заможні будинки з так званого драконового каменю. В цих багатих житлах мешкали тільки вершки валірійського суспільства. За довгі роки після Фатуму вони навіть не думали обвалюватися і продовжували стояти навіть після великої катастрофи, що знищила велику цивілізацію. Вздовж упорних колон звивалися прекрасні мармурові фігури драконів чи василісків, а великий палац у центрі міста прикрашали чотирнадцять колосальних статуй вогнедишних ящерів.

 

Джон вирішив оглянути цей палац. Дейенеріс, архімейстер Марвін та Сарелла висловили таку ж думку. Обара, Німерія та Оберін утрималися і оголосили, що підуть шукати ринкову площу. А от Джендрі та Арія забажали шукати кузні, де кувалась легендарна валірійська сталь. Джендрі сказав, що майстер Мот умів перековувати цю сталь, і твердив, що якщо побачити облаштування валірійських ковалень, можна буде розгадати секрет загиблої цивілізації. Джон прийняв бажання соратників і призначив зустріч на заході сонця у місці, де всі розійшлися.

 

І коли четвірка на чолі з Джоном піднялась сходами на пагорб, враження від будівлі зросло у стократ. Палац був повністю чорним із позолоченим дахом. Великі двері, скоріше за все викувані з валірійської сталі, були відчинені для всіх, хто бажав зайти всередину, а вхідний портал був виконаний у вигляді великої арки на подобу аркам, що прикрашали місто під ним. Над цією аркою на сталевій табличці, що не піддалась іржі за довгі роки, золотими літерами було написано:

“Sḕnatus se vali hen Valyrio”

 

— Що це означає? — запитав Джон.

— У Валірії правив Сенат — рада наймогутніших та найзаможніших драконових володарів, — відповів архімейстер. — Їх чисельність сягала сотні людей, і з них обирали чотирнадцятьох «перших серед рівних» — Консулів. Кожен Консул відповідав за окрему провінцію Фригольду і звітував перед Сенатом. Окрім цього Сенат приймав скарги вільних громадян Валірії, і навіть створив для них окрему палату — Нижню. Верхня палата завжди намагалась прибрати Нижню палату, а делегати з Нижньої палати хотіли перейти у Верхню. І те і те було неможливим. Зрештою за триста років до Фатуму обидві палати щороку підписували договір про співправління, що називався Конституцією. І цей напис цілком імовірно й символізує цю домовленість, і його буквальний переклад означає «Сенат і громадяни Валірії».

— У Вестеросі таке б не пройшло, — сумно зітхнув Джон. — Люди можливо змогли б домовитися, та лорди… хочу побачити того відчайдуха, який посадить за один стіл Блеквуда і Бракена чи Мартелла і Ланністера.

— Тоді це наша з тобою мета. — Дені взяла його за руку. — Ми разом зробимо все, щоб і лорди і простолюд Вестеросу відчували себе єдиним народом. Тільки так Сім Королівств процвітатимуть, а не занепадатимуть.

— Я згоден з тобою, Дені. — Джон пригорнув її до себе, після чого усі четверо зайшли всередину будівлі.

 

Джон не бував у Червоному замку, але лорд Стенніс якось приймав його на Драґонстоуні. Ознайомившись із величним замком Таргарієнів, юний король вважав, що його вже не здивувати. Як же він помилявся…

 

Зсередини усі стіни були виконані з білосніжного мармуру. Кожен віконний пройом прикрашали прекрасні мозаїки із зображенням героїв, бенкетів, танців та інших сфер валірійського життя. Колони були не просто опорними стовпами, а здавалися практично живими драконами — аж настільки деталізовано їх було вирізьблено та розфарбовано. Зайшовши глибше всередину, четвірка побачила ще одні великі двері. Пройшовши всередину, Джон, Дейененріс, архімейстер та Сарелла здригнулися від побаченого.

 

Схоже, Фатум застав сенаторів у сам розпал засідання. На довгих кам’яних лавах аж роїлося від скелетів у напівзотлілому одязі. Зала була ідеально круглою, а по центру стояли чотирнадцять високих трибун, з яких, судячи з усього, і виступали Консули. Поруч лежали ще скелети у обладунках, які навіть не сміла зачіпати іржа. Схоже, це були охоронці, щоправда невідомо чиї — самого Сенату чи ж окремих сенаторів. Велике панорамне вікно відкривало вигляд на величезну гору, з верхівки якої струменів дим. Глянувши на неї, Джон і Дейенеріс раптом згадали про драконів, які мали викупатися в лаві. А їх не було видно ще з моменту висадки. Сарелла згадала, що як тільки вони побачили землю, дракони одразу полетіли у невідомому напрямку. Скоріше за все вони відчували тепло історичної батьківщини, і бажали якомога швидше прийняти його цілком і повністю.

 

Вони поблукали так ще з годину, дивуючись мистецтву зниклої цивілізації. Сарелла особливо прикипіла до мозаїк. Джон знав про її пристрасть до старовини, і тому не дивувався її захопленню. Та якою би красивою не була будівля Сенату, її все одно слід було покинути, щоб зустрітися з рештою. На вулиці їхній захоплений настрій раптом наповнився настороженістю. Джон відчував, ніби хтось стежить за кожним їх кроком, тому завбачливо поклав руку на руків’я меча. Сарелла на всякий випадок витягла із сагайдака свій лук і наклала на тятиву стрілу. Архімейстер же засунув руки за пояс своєї мантії, і Джонові припущення щодо прихованої зброї там потроху стали більш реальними. Щоб розрядити напругу, Дейенеріс вирішила порушити мовчанку.

 

— У вас також відчуття, ніби хтось стежить за кожним вашим кроком?

— Так, Дені. Мені здається, що хтось звідкись за нами спостерігає, — відповів Джон.

— І мені, — підтакнула Сарелла. — Десь так з моменту, коли ми спустились із пагорба. А ще… думаю він сидить… ОН ТАМ! — вона миттю навела лук на давно зачахлий кущ, за яким промайнула грива білосніжного волосся. Джон миттю вихопив з піхов Темне Полум’я, а архімейстер метнув туди щось схоже на металеву зірку з лезами.

— Опустіть зброю! Зла не заподію вам я, — пролунав хрипкий старечий голос.

 

Коли Джон і Сарелла опустили меч і лук, з-за куща вийшов чоловік, який мабуть бачив ще розквіт Валірійського фригольду, якщо не падіння. Мав він довге біле волосся, що звисало нижче спини, а таку ж білу бороду можна було сміливо заткнути за вицвілий шкіряний пояс, що якось притримував на висхлому тілі поношений балахон, чиї барви вже давно вивітрилися та змилися дощами. Глибоко посаджені на зморшкуватому обличчі очі ще зберегли блідо-фіалковий колір, а покриті старечими плямами та нестриженими нігтями долоні стискали довгий костур, у який вп’ялась метальна зірка архімейстера. Старець повільно пришкандибав до четвірки, після чого пильно глянув в очі Джона і Дені, ніби вдивляючись у них майбутнє. Ошелешений таким Джон повільно запитав:

 

— Перепрошую, але хто ви?

— Хто я? Я вже стільки живу на цьому світі, що й забув своє ймення. Та ви можете звати мене Старим Майстром.

— Майстром чого? — поцікавився Марвін.

— Майстром містичних наук і останнім підкорювачем вогню. Одним з тих, на кому трималась ця цивілізація.

— Ви підкорювач вогню? — ошелешено перепитав Джон.

— Був колись. Історія мого життя така довга, що сягає своїм корінням іще в сиву давнину, коли ми, валірійці, тільки навчились селекціонувати драконів.

Ми тоді були непереможними. Держава за державою, місто за містом схилялися перед нашою силою. І усе це завдяки нам, магам, що володіли магією вогню і могли спопелити за бажанням цілу армію ворогів. До того фатального дня… — старий затнувся і раптом поточився, та Сарелла швидко схопила його під руки.

— Ви бачили Фатум Валірії? — перепитав Марвін, тільки-но старий встав на ноги.

— Ось як називають його на захід від Волантиса. Занадто поетично. Правильніше на це сказати Руйнування Валірії. Це не було частиною Великого Фатуму. Це була помилка усіх Чотирнадцятьох Обраних Вогнем. З нас усіх лишився тільки я. І я досі пам’ятаю ту жахливу мить…

— Ви знаєте причину цієї катастрофи?

— Так, бо я був частиною цієї причини. Сідайте зручніше, я розповім вам, як наша захланність знищила усе, що ми будували століттями…

___

 

Королівська Гавань

 

Неспокій оселився у Вежі Руки ще з того дня, коли Юрон Ґрейджой прислав шифровану записку. Очевидно, Тайвін одразу знищив її, та дещо його непокоїло — чи справді байстрюк Старка і повалена принцеса загинули. Старий Лев не довіряв пірату. Як можна довіряти людині, що колись давно спалила увесь флот Ланністерів? Отож. Та бажання помститися за безчестя онука переважало стару образу. Саме тому він і погодився на цю операцію. Та чи вдало все пройшло? А біс його зна. Кілька торгових капітанів згадували про сім кораблів, що ставали на якір у Волантисі. Один п’яний матрос розповідав, що бачив там же величезних вовків, а ще один торговець вином з Літніх Островів буцімто бачив маленьких драконів. Драконів. Маячня! Чорнопикому точно сонце голову напекло. Жодних драконів не існує. Але згадка про вовків трохи напружує.

 

На додачу Серсея все більше і більше капризує. Він усе розумів — вагітність і тому подібне. Але це вже занадто. Вона весь час скаржиться на несмачну їжу і вимагає менш розбавленого вина. Мейстер Пайсел чітко сказав, що не можна вживати алкоголь під час вагітності, та схоже, що їй було не вперше пиячити у такому положенні. Паралельно, його донька час від часу скаржилась на погане самопочуття, біль в животі та слабкість. Усе це нагадувало йому минуле, коли Джоанна носила Тіріона. Тіріон…

 

Не можна було сказати, щоб Тайвін ненавидів свого найменшого сина. Так, він був карликом — калікою, що заслуговував співчуття. Але з іншого боку він вбив свою матір при появі на світ. Джоанна була коханням усього його життя. І досі Старому Леву сняться щасливі сни, де вона жива, її довге золоте волосся розвіває океанічний бриз, а він, її чоловік, обіймає її за талію та ніжно цілує в губи. Поруч граються їхні діти Джеймі та Серсея, а Тіріон зовсім не карлик, а такий же як Джеймі, тільки молодший і занурений у читання. Любов до книг напевно була найкращою рисою Тіріона. А ще його здатність до співстраждання. Верховний Септон вчив, що тільки ті, хто все життя відчував необґрунтовану ненависть, здатні до співчуття та милосердя. Тіріон був таким. Простолюд боявся його і ненавидів, але він все одно виписував чималі суми допомоги для бідноти Ланіспорту. Це він спільно з лордом Вестерлінгом та своїм дядьком Стафордом відкрив у місті притулок для калік та вбогих. А тепер Юрон Ґрейджой вбив його разом з поваленою принцесою та її байстрюком-чоловіком. Серсея почувши про це раділа, не приховуючи своєї радості. А Джеймі… Джеймі любив брата. Джеймі завжди захищав Тіріона і заступався за нього у певні моменти. І почувши про його смерть він випав з життя на тиждень. Посада лорда-командира Білих Плащів не гріла йому душу. Тайвін хотів звільнити його, та його син прийняв тверде рішення носити білий плащ до кінця своїх днів. За які гріхи боги покарали його такими проблемними дітьми, лорд скелі Кастерлі не знав.

 

— Вибач, Джоанно, — мовив він сам до себе. — Я вбив нашого сина, хоча він і вбив тебе. Мабуть я не зміг прийняти його як свою дитину, хоча і Кеван, і Дженна, і Тайгет завжди казали, що він найбільше схожий на мене своїм розумом. Напевно тільки втративши починаєш цінувати…

 

Його думки перервав стукіт у двері.

 

— Можна, — байдужим голосом відповів лорд.

— До вас лорд Варіс, — пролунала відповідь.

— Хай зайде.

 

Євнух як завжди тихо і нечутно увійшов до солярію і всівся навпроти нього з улесливою посмішкою. Тайвін ненавидів такі гримаси, адже це нагадувало йому слабкохарактерного батька. Тайтос Ланністер завжди так усміхався своїм васалам Рейнам і Тарбекам, коли давав їм величезні суми із заощаджень Скелі. Завдяки його слабкохарактерності доми підняли бунт і ледь не позбавили дім Ланністер верховенства у Західних землях. Тільки смерть батька і сила зброї змогли приборкати непокірних васалів. І схоже, богам це навряд чи сподобалось, бо інакше у нього не було б таких проблем у родині.

 

— Мілорде, мої пташечки співають мені дуже цікаву пісеньку, — єлейно почав Варіс.

— Дайте вгадаю, дракони і воскреслі мерці? — люто спитав Рука.

— Про це мої пташечки ще не співали, та співають про декого іншого.

— І про кого?

— Про одного проповідника, що зве себе Верховним Горобцем. Його послідовники громлять борделі, «чинять справедливість» щодо лихварів та нечесних торговців, а усіх інородців, що прибули з-за моря, ненавидять лютою ненавистю.

— І що нам це дає?

— Це може бути хорошою інвестицією в народну любов. Простолюд ненавидить чинного Верховного Септона, бо він багатий і впливовий, хоча проповідує чесну бідність. Якщо горобці викриють його, а їхній лідер стане новим Головою Віри, у нас буде надійний союзник, адже проти богів простолюд не піде.

— Звучить цікаво, але ризиковано. Я відішлю фактотума для перемовин з ним. Що-небудь іще?

— Кракени лютують. Сталося віче, і тепер новий Король Островів готує нове повстання…

— Банда неврівноважених піратів не ворог для нас. Я сам займуся новим ватажком залізороджених. Це все?

— Так, мілорде.

— Тоді повертайтесь до своїх справ, а я подумаю над ситуацією, що складається.

 

Коли Варіс пішов, Ланністер занурився у нервові роздуми. Так, у нього з Юроном була домовленість: Юрон не чіпає Західні землі, а Тайвін не втручатиметься у його набіги. Та схоже, чортів син починає втрачати береги. Якщо засвітить дикий вогонь, думаючі складуть докупи два і два, і усе таємне стане явним. За цей час треба вигадати щось таке, що відведе від нього підозру. Бо інакше Старки і Тірели таких жартів не зрозуміють і вибухне нове повстання, не гірше від попереднього.

 

У коридорі почулися важкі кроки і таке ж дихання, поєднане із брязканням ланцюга. Чого грандмейстеру Пайселу від нього треба, ще й так терміново? Невже щось з Мірселлою чи Томеном, чи не доведіть боги із Серсеєю?

 

— Мілорде! — важко дихав старий. — Мілорде, жахливі речі! Королева…

— Що з моєю донькою?! — різко встав Ланністер.

— Ідіть зі мною. Мені важко це казати. З нею мейстери Вот і Пейт. Роблять усе можливе, щоб вона жила.

 

Тайвін зблід, але рушив за старим чи не бігом. Покої Серсеї були неподалік від Вежі Руки, що дозволило дістатися туди швидко. І коли двері відчинилися, Тайвін відчув черговий тупий удар в живіт.

 

На закривавленому ліжку лежала бліда і непритомна Серсея. Її губи були прирозтулені в беззвучному крику, а на обличчі застигла гримаса болю. Один з мейстерів порався між її ногами, а другий міряв її пульс. Сидяча поруч септа Сколера пошепки молилась богам за її життя. Пояснювати не треба було нічого.

 

— Як це сталося? — зламаним голосом запитав Тайвін.

— Не знаю, — відповів грандмейстер. — У королеви до цього вже була невдала вагітність, ще до народження принца Джоффрі, але викидень стався пізно, на сьомому місяці. Я припускаю два варіанти: або організм королеви ослаб з віком, або хтось підсипав їй у їжу абортив. Усе покаже тільки розтин, та королева жива і такої потреби немає.

 

Тайвін важко видихнув, ще раз глянув на непритомну доньку, після чого без слів вийшов із її покоїв. Уже в своєму солярії він безсило впав у крісло і заридав від безсилля. Скільки він зробив, щоб винищити свій дім, і все для того, щоб ці плани пішли крахом. Так, він Рука Короля, його донька — королева, та що йому з цього? Її діти не від Роберта, і прав на трон у них ще менше, ніж у байстрюків Робертових байстрюків. Джоффрі у вигнанні, Томен слабкий духом, а Роберта було вбито у витончений спосіб. Він міг правдою-неправдою оголосити спадкоємцем трону останню (і єдину) дитину Роберта і Серсеї, та викидень усе змінив.

 

«Ти втратиш усе, коли думатимеш, що все склалося добре, мерзото!»

 

Саме це кричала йому полонена Елін Рейн, коли Кастамер впав, а Тарбекгол згорів. Він здолав її братів та чоловіка, а тепер йому здається, що леді Тарбек сміється з нього, знаходячись на тому світі.

 

Іноді життя просто знущальницьки хапає тебе за волосся, коли ти на вершині, і скидає назад в болото…