XI

ХІ

 

Туманний острів

— Ще раз, Дені. Кажеш, сюди прибула червона жриця і стверджує, що бачила нас у полум’ї?

Джон тільки вчора вночі повернувся із Королівської Гавані. Разом з ним прибули новий коваль Джендрі, котрому ще й чотирнадцять не виповнилося, і двоє ювелірів з Лісу. Їх звали Тайхо та Ейстіс. Тайхо був смаглявим браавом із чорним волоссям та чорними очима. Ейстіс же мав валірійську зовнішність — сріблясте волосся і темно-фіалкові очі. Він був сином працівниці одного з численних домів розпусти. Власник закладу хотів зробити з нього хлопчика для ліжка, та ще з дитинства йому подобались коштовності, котрими себе оздоблювали багатійки та повії. Його батько — мірський торговець шовком — визнав хлопця своїм сином і викупив у власника борделю. І коли запитав його, чим хоче займатися, Ейстіс відповів, що хотів би мати власну крамницю коштовностей. Тоді батько віддав його у майстерню Тіллареса, де той навчився робити чудові прикраси із золота, срібла, діамантів, рубінів, аметистів та ще багатьох інших коштовних матеріалів. Було йому шістнадцять років.

І ось через день по прибуттю Дейенеріс розповіла йому за сніданком, що до них навідалась червона жриця, яка наговорила багато дивного: про слуг Великого Чужого, кров Валірії та Азора Ахая, якому час знову дістати із вогню меч Світлоносець. Джон запитав, при чому тут вони. На це вона просто порадила почути усе, що наговорила Мелісандра.

Джон вирішив, що це не для зайвих вух. Він викликав Мелісандру в свої та Дейенеріс покої. Жриця виглядала привабливою та молодою. Однак Джон добре знав магію служителів Червоного Бога. Ертур розповів йому, що одного разу, ще коли він мешкав біля храму в Браавосі, одна спробувала його спокусити. Дейн тоді був трохи захмелілим, тож погодився. І випадково зняв з її шиї рубін. І виявилося, що молода красуня із майже пурпуровим волоссям була лише ілюзією. За цим виглядом ховалась уже стара жінка з безліччю пігментних плям на плечах та обвислих грудях. Як це видовище не переслідує його у кошмарах, колишній королівський гвардієць не знав.

— Джоне, я не знаю, чи варто вірити їй. Та вона весь час торочить про те, що ми обрані. Що з нашої крові народиться новий Азор Ахай, котрий врятує світ від другого нашестя Чужих.

— Хай вона сама розповість нам, що там їй наговорив вогонь і її бог. Не хочу, щоб мої уявлення про людину ґрунтувались на словах третьої особи. Без образ, для мене ти най-найперша особа у світі, — швидко виправився він, коли дружина загрозливо підняла брову.

І ось жриця увійшла до їх покоїв. Судячи із її впевненого вигляду, жінка була впевнена у собі. Впевнена, що її видіння сприймуть за чисту монету.

— Леді Мелісандро, чи можете ви розповісти нам усе, що вам показало полум’я? — Джон старався бути максимально толерантним.

— Так, мій лорде. Володар Світла дарував мені видіння. У ньому Чужі, як ви називаєте слуг Бога Зими, йшли по крижаних рівнинах на південь. І вели за собою незліченні полчища мерців. Я бачила мертвих чоловіків, жінок, дітей, тварин і навіть велетів. Усі мали холодні блакитні очі. Вони йшли із Земель Вічної Зими, щоб поневолити усе живе.

— Ви вірите побаченому?

— Володар Світла не має причин обманювати своїх слуг.

— Тоді скажіть мені, до чого тут наша родина?

— Ви ніколи не замислювалися, чому ваш предок Торен Старк схилив коліно перед Ейгоном Завойовником?

— Він бачив Ейгонових драконів і чув, що Балеріон Чорний Жах зробив із Гареном Чорним та його синами.

— Ейгон незадовго до того, як Король Півночі скликав прапори, послав до нього емісара. Червоного жерця. Посланець показав Королю Зими, чому він повинен схилити коліно перед завойовником. Старки кажуть, що зима близько. Триста років тому загрози з-за Стіни ще не було. Ця загроза ще не набрала достатньої сили. Та Ейгон, а до нього Дейніс Сновидиця, бачили майбутнє. Вони знали, що гряде нова Битва за Світанок. І для цього він мусив об’єднати Сім Королівств у одне. Та цього було недостатньо. Північ та Південь потребували іншого союзу. Кровного.

— Та це маячня якась. Ейгон Завойовник одружився з обома сестрами. І заповів, що на Залізному Троні повинен сидіти лише чистокровний Таргарієн, незаплямований негідною кров’ю. І саме тому Таргарієни укладали кровозмісні шлюби, — відповів Джон.

— Так. Тоді цей задум провалився. Та згодом була й друга спроба. Рейгар Таргарієн не викрадав вашу тітку Ліанну.

— Це брехня! Він спершу коронував її Королевою Кохання та Краси у Гаренголі, та вона не дала йому шансу. Тож він забрав її у нареченого силою. За що й поплатився на Рубіновому броді.

— Він також спілкувався із нашими жерцями. Світу було потрібне Дитя Льоду й Полум’я. Принц, що був обіцяний, мав вийти із союзу Рейгара Таргарієна та Ліанни Старк. Та ваш дід Рікард бажав скинути Таргарієнів і посадити на Залізний Трон Роберта Баратеона, одруженого з Ліанною Старк. Кров Штормових та Зимових Королів на троні Вестеросу. Та він не знав, наскільки схибив у своїх амбіціях.

— Що? Ви знаєте, що наговорюєте на мого покійного лорда-діда? Повстання почалося тільки після його загибелі від рук Безумця. Що я почую зараз? Безумець не був безумцем, а лише стратив за наклеп на свого дорогоцінного сина?

— Ейрис був безумцем, це загальновідомий факт. Та його син Рейгар був його повною протилежністю. Він мав стати кращим королем. У пророцтві про обіцяного принца йшлося про дитя зв’язку Ейриса та Рейли. Їх заручили насильно, проти волі обох. Принц Рейгар довго вважав себе Обіцяним Принцом. Та потім змінив свою думку, адже історія цього принца мала бути Піснею Льоду й Полум’я. Якщо Таргарієни це Полум’я, то Лід — це Старки. Він дуже сумував що король Ейрис шукав йому дружину валірійської крові, а не ту, що була призначена пророцтвами. Зустріч Ліанни та Рейгара була Призначенням. Та на жаль ваш дід та король Роберт втрутились у нього. А Призначення це меч з двома лезами, друге з яких — смерть. І Рейгар і Ліанна померли від дій сторонніх осіб. Та їх Призначення переродилося у вас. Джона Сноу, нащадка Королів Зими, і Дейенеіс Таргарієн — дитя Драконових володарів. Ваше ще ненароджене дитя — це і є Обіцяний Принц, чия доля це Пісня Льоду й Полум’я.

Джон навіть не мав що сказати у відповідь. Він щойно дізнався більше, ніж було треба. Його шлюб із Дені це не примха п’яного Роберта Баратеона — це Призначення, яке проігнорували його предки триста років тому. Та начхати на це. Його шлюб не якесь призначення. Вони кохають один одного. А для кохання жодного призначення не треба. Та все ж слова Мелісандри трохи його зачепили.

— Дені, що ти про це думаєш? — спитав Джон.

— Червоні жерці… справді бачать багато у своїх вогнях. Та я гадаю, що слова червоної жриці недостатній привід здіймати нову війну. Ми лише присяжний дім. У нас немає сили, яка б допомогла здобути Залізний Трон. А твій батько друг короля Роберта, і з його милості ми маємо землі й капітал для розвитку. Гадаю, говорити про призначення нашої дитини варто тільки коли вона народиться, — виважено відповіла Дейенеріс.

— А що робити із жрицею зараз?

— Гадаю, доцільно залишити її у нас як гостю. Можливо згодом вона нам допоможе.

— Ти віриш у це?

— Передчуття.

— Тоді, леді Мелісандро, я дозволяю вам залишитися на Туманному острові. Та у нас є умови: жодних вимог до нашого віросповідання. Ми поклоняємося Старим богам Півночі. Якщо я забороняю розводити вогнища у Божому гаю, отже не розводити там вогнища. Ви можете молитися своєму богу на узбережжі. Та без мого дозволу святилищ не організовувати. А загалом почувайтеся у Фоґфорті як удома.

— Спасибі вам, мілорде. Володар Світла відтепер благословить ваш дім своїм вогнем. Бо ніч темна й повна жахів…

____

 

Королівська Гавань. Сади Червоного замку

Санса обідала із королевою Серсеєю, принцами Джоффрі й Томеном та принцесою Мірселлою. Разом із нею була й Тієнна Сенд, яку юна Старк ледве змогла вмовити прийти на обід із королевою. Байстрючка Червоного Змія досі не пробачила Ланністерам смерть тітки й кузенів. Та ще перед обідом Санса наказала Джорі перевірити Сенд на наявність під одягом отрут чи кинджалів. Тож Тієнна прийшла на прийом навіть без «найбезневинніших» отрут, які виклиали б у королеви дриставку чи закреп. Санса вирішила приберегти такий «подаруночок» для Джоффрі, якщо він утне з нею щось аморальне чи принизливе.

— Отже, леді Тієнно. Ваш батько скоро таки одружиться із Елларією Сенд, як нас потішила наша спільна подруга. Чи не боїтеся ви, що ваші старші сестри втратять спадок? — почала Серсея.

— Мій батько не стоїть у черзі на Сонцеспис. І не знаю, чи ви знаєте, та в Дорні діє Абсолютна першість. Неважливо від статі чи походження, як це було у наших предків-ройнарів, — відповіла дорнійка.

— Тобто незаконні діти можуть випереджати законних?

— Теоретично. Та фактично, усі лорди в Дорні заводять байстрюків лише наситившись шлюбом.

— Та ваш батько інший.

— Поки він не має титулів. Лише відповідає за організацію торгівлі на Туманному острові.

— Якщо ми говоримо про вотчину лорда Фоґстарка, Сансо, твій брат щось переказував?

— Знайшов тут вправного коваля. І готує для мене одну приємну несподіванку.

— Яку?

— На те вона й несподіванка, щоб ніхто не знав і радів сильніше.

— Він не має права робити тобі приємніше, ніж можу зробити я. — Задер носа Джоффрі. — Я твій суджений. І майбутній король. Скажи, чого бажаєш, і я миттю все організую.

— Зараз я бажаю лише того, щоб з Леді зняли намордник, — відповіла Санса.

— У жодному разі! Я ще хочу мати всі пальці на місці.

— Леді не нашкодить тим, кого вважає за своїх. Давайте я зараз зніму намордник і ви пригостите її шинкою. Повірте, після цього вона вас полюбить.

«Та навіть якщо Леді тебе полюбить, від мене цього не чекай», — подумала дівчина.

— Гаразд. Можеш знімати.

Санса підійшла до прив’язаної до кілочка Леді, зняла з неї намордник і розстібнула нашийник. Вовчиця радісно оббігла хазяйку, поганяла свій хвіст і вмостилась перед дівчиною, радісно метляючи хвостом.

— Вона дресирована? — поцікавилась Серсея.

— Я і сер Джорі вчили її реагувати на команди, — відповіла Санса.

— Покажи, — попросив Джоффрі.

— Леді, лежати! — вовчиця слухняно лягла на живіт. — Сидіти! — вовчиця підвелась. — Голос! — сад наповнився легким виттям. Санса підняла невеликий шкіряний м’ячик, дала їй понюхати, а потім закинула його за трояндові кущі. — Леді, шукати! — лютововчиця принюхалась, побігла до трояндових кущів, зникла за ними, а потім повернулась із м’ячем в зубах. Принц Томен та принцеса Мірселла радісно заплескали в долоні. Джоффрі лише нахабно усміхнувся.

— І це все, що вона вміє? — з презирством запитав він.

— Це лише невелика частина того, чого ми навчили її дорогою в Королівську Гавань, — скромно відповіла Санса.

— І що вона ще може робити?

— Наприклад, в одному селі загубився хлопчик. Я вирішила допомогти і попросила його матір дати Леді його улюблену річ. Леді її обнюхала, а потім знайшла його в лісі у одній з вовчих ям. Бідолаха на щастя не вбився, та, на жаль, зламав одну ногу. Це ще добре, що у ямі кілків не було, а то б загинув.

— Цікава історія. — Серсея приязно усміхнулась. — Гадаю, Леді заслужила чогось смачного. Джоффрі, піднеси їй шматок шинки.

Паж зняв із стола таріль із половиною шинки і подав її кронпринцу. Джоффрі боязко підійшов до Леді й поставив їй під ніс шинку. Вовчиця зміряла його косим поглядом, обнюхала шинку і відвернула морду від неї. Тієнна засміялася в кулак. Бронн та Джорі намагалися стримати регіт. Санса так і хотіла розреготатись, та не могла — хто зна, ще образиться і утне щось. Та можливо це буде шансом повернутися у Вінтерфел, або ж гайнути у Гайґарден і нарешті познайомитися з Віласом.

До речі про Джоффрі. Принц весь почервонів чи то від люті, чи від досади. Почервонів так, що колір його обличчя зливався із кольором його камзолу. Його рука затряслась, а ніздрі так заворушились, що старший син Серсеї міг би просто тут роздмухати вогнище. Якщо родовий герб Баратеонів це олень, то особистим гербом Джоффрі мав бути розлючений бик, якому тицяють в носа червоною накидкою. Навіть зберігся б девіз: «Лють — для нас».

— Ця псина не сміє не приймати дар свого короля! Пес, сер Мерін, сюди!

Викликані охоронці підбігли до принца.

— Пес, міцно тримай звірюку. Сер Мерін, розтуліть їй пащу — я запхаю їй шинку в рота силоміць!

— Ваша Світлосте, не варто, — спробував переконати принца Бронн.

— Я принц! І тупий перекупний меч мені не указ! Ви двоє, все зрозуміли?

— Так. Мій принце! — Сандор Кліган підійшов до Леді й міцно схопив її за поперек. Санса хотіла втрутитися, та стоячий поруч Бронн стримав її. Мерін Трант нахабно схопив Леді за щелепу і взявся її розтискати. Та на жаль, для нього це скінчилося невтішно.

— В-вай! — заволав розжалуваний королівський гвардієць, відсмикнувши руку від Леді. З пальців на правій руці юшила густа кров. Леді відгризла Транту дві фаланги. І скориставшись сум’яттям вирвалась із хватки Клігана. Джоффрі розлютившись вихопив меч та кинувся за нею в погоню. Але послизнувся на траві й гепнувся лицем у свіжу кротовину, яку не встигли прибрати. Цього разу сміх не стримав ніхто. Крім Санси.

— Леді, сюди! Сидіти! — заволала вона не своїм голосом. Знаючи Джоффрі, можна вважати дні її улюблениці поліченими. На щастя, вовчиця послухалась хазяйку.

Джоффрі підвівся на ноги. Його обличчя було лютим, але перемазане свіжою землею викликало тільки сміх. Бронн реготав не стримучись. Декілька стражників Старків також. Та Джоффрі такого гумору не розумів.

— Покличте сера Іліна! Зараз же подати мені голову вовчиці та тих, хто з мене насміхався!

— Принце, Леді вас не чіпала! Вона лише захищалась… — спробувала боронити улюбленицю Санса.

— Від чого?! Від того, що я вирішив її нагодувати?!

— Але ж вона відмовилась…

— Майбутньому королю не відмовляють! Сер Борос, зараз же приведіть сюди сера Іліна!

— Що тут діється?! — раптом пролунав новий голос.

У сад зайшов карлик. Він мав біляве волосся, різнокольорові очі й трохи гачкуватий ніс. Одягнений був у малиново-золотий камзол та коричневі бриджі. Поруч із ним йшли двоє гвардійців у формі Ланністерів. Усім було зрозуміло, хто це.

— Дядьку Тіріоне, ця собацюра з Півночі відкусила серу Меріну два пальці!

— То їй дякувати за це треба, а не погрожувати знести голову. А ти, Джоффрі, краще мармизу вмий, бо годишся тільки у поросячі принци. — По саду знову пролунав смішок. — Люба сестро, ти навіть не уявляєш, як я тішуся, що бачу тебе і моїх любих племінників при доброму здоров’ї.

— Не відволікай нас, Тіріоне. Сер Мерін постраждав від дій вовчиці. Джоффрі вимагає сатисфакції, — різко відповіла Серсея.

— Тоді мені варто почути історію цілком. Леді Сансо, ця вовчиця ваша?

— Так, лорде Тіріоне.

— Тоді розкажіть тут присутнім, що трапилося.

— Принц Джоффрі сказав мені, що виконає будь-яке моє бажання. Я попросила зняти з Леді намордник. А потім королева порадила принцу почастувати Леді шинкою. Він запропонував їй, та вона не захотіла. Тоді принц розлютився і наказав серу Сандору та серу Меріну розціпити їй щелепи, і він засуне їй шинку силоміць. Та Леді вирішила оборонитись і вкусила сера Меріна.

— А чому мій племінник весь замурзаний?

— Бо хотів погнатись за нею і впав лицем у кротовину.

— Шкодую що пропустив це видовище, — пожартував Тіріон, на що Бронн хихикнув. — Хто може підтвердити слова леді Санси?

— Я можу. Тієнна Сенд до ваших послуг, — відповіла дорнійка на питальний погляд Біса.

— Я теж. Бронн із Чорноводної, — приєднався перекупний меч.

— І я, — додав Джорі.

— Ти збираєшся вірити байстрючці, перекупному мечу і охоронцеві?! — заволав Джоффрі.

— Я вірю людям, племіннику. Хіба що ти маєш що сказати на своє виправдання.

— Я хотів погодувати вовчицю своєї нареченої та не винен, що вона тупа звірюка й не розуміє, що кронпринцу не відмовляють!

— Рейгар Таргарієн думав так само. Батько не розповідав тобі, що з ним сталося?

— Ти погрожуєш принцу?! — спаленів сер Мерін.

— Ні, навчаю племінника. Бронн, ще одне слово від сера Меріна — вбий його. Ось це була погроза. Різниця відчутна?

Сер Мерін замовк.

— От і чудово. Сер Джорі, проведіть сера Меріна до мейстера Пайсела. Я не хочу, щоб тут хтось підхопив гангрену. А з леді Санси, я гадаю, досить розваг. Чи не так?

— Так, лорде Тіріоне. З вашого дозволу, я буду в себе, — відповіла Санса, підвівшись із стільця. Тієнна й решта охоронців пішли з нею.

Тіріон вирішив до неї приєднатись. Варіс нещодавно прислав листа, в якому закликав прибути до столиці, щоб не сталося щось непоправне. Схоже, щойно він зумів це владнати. Та чи зможе зробити щось подібне ще раз?

— Що ви тут робите, мілорде? — запитала Санса, тільки-но зачинилися двері в її покої.

— Виконую обов’язок притомного дядька, — відповів карлик. — Наш друг-євнух попередив мене, що вас можуть залякати. Джоффрі не сподобалося, що ви маєте такого небезпечного для ворогів чотирилапого друга. І її вбивство мало вас залякати. На щастя, я прибув вчасно.

— Дякую, лорде Тіріоне. Але який вам із цього зиск?

— Не зрозумів вашого питання, міледі.

— Чому ви захищаєте мене?

— Бо мій любий племінник — розбещене чудовисько. Я ніколи не забуду, як він вирізав ще ненароджених кошенят із тіла кішки. Зараз він старший, і здатен на більше. Серсея аж надто його розпестила. Він поводиться так, бо вважає, що його статус означає вседозволеність. І я хочу захистити вас від нього.

— Мій батько знає ваші наміри?

— Ні. Та гадаю відправити у Вінтерфел ворона.

— Тоді розкажіть йому все. І що я поки не розриватиму цих заручин.

— Чому?

— Це надто дріб’язкова справа і моя честь не піддалась ризику.

— А ви впевнені, що трапиться щось подібне?

— Щойно переконалась у правильності своїх думок…

___

 

Вінтерфел

Маргері усміхалася. Мейстер Лювін повідомив їй, що дитина розвивається добре, і можливо це буде хлопчик. Робб та його батьки будуть щасливі. І її батько та брати тішитимуться. Треба їй молитися Сімом і Старим богам, щоб бабуся дожила до народження правнука. Маленького вовченятка з гострими мов трояндові шипи кігтями.

Леді Кейтлін не схвалювала її подвійної лояльності щодо релігії. За вісімнадцять років шлюбу з лордом Старком Кейтлін Таллі навіть не думала повторити шлюбні клятви у Божому гаю. І крім цього вважала їх неправильними. У цьому не було нічого дивного. Річкові Землі та дім Таллі не славились відкритістю до нових ідей. Наприклад, її леді-свекрусі не подобалося, що Маргері отримувала задоволення від заняття коханням з Роббом. Адже Семиконечна Зірка вчить, що секс призначений тільки для продовження роду, а не задоволення. Маргері на це відповіла, що південніше Ріверрану так вважають лише селюки. Що може бути поганого у задоволенні від процесу створення нового життя? І це не її з Роббом вина, що шлюб батьків її лорда-чоловіка був політичним, а не через взаємні почуття. Якщо батьки від цього страждають, то не повинні передавати ці страждання дітям.

Робб пильно стежив за тим, як Бран вчиться володіти мечем. Другий син Еддарда Старка поки що був невпевненим, та за два роки володітиме зброєю на базовому рівні. Його суперником був якийсь молодший онук лорда Мандерлі. Йому було приблизно десять, та він уже почав повторювати гіркий досвід батька та діда — товстішати. Маргері одного разу навідала Королівську Гавань і бачила, як маленький принц Томен у свої шість вже був доволі пухким. Що з ним станеться через десять років лише богам відомо.

По праву руку від її чоловіка стояв військовий інструктор Вінтерфела — сер Родрік Кассель. Чоловік був огрядним та носив густі білі бакенбарди, майже такі ж, як і у Тайвіна Ланністера. Попри огрядність та вік, літній лицар все ще був вправним мечником. Робб розповідав їй, як він, Джон і Теон відточували свої вміння під його керівництвом. Як він показував їм правильні стійки, хватки і рухи. І скаржився, що Джон був найстараннішим його учнем, а отже й улюбленцем, щоправда, не у присутності леді Кейтлін. Маргері ж розповідала йому, як її троє братів навчались володінню мечем під керівництвом сера Вортімера Крейна, розумного, та не настільки просвіченого у містичних науках мейстера Ломіса, човнові прогулянки по Мандеру і ще багато чого. А він у відповідь розповідав їй про дитячі бешкети, в яких брали участь він, Джон і Теон. Наприклад, як вони скинули снігову кулю на Товстуна Тома. Чи як Теон на Роббові п’ятнадцяті іменини спер пляшку вина і вони всі троє напилися, після чого Джон ледь не вбив залізородженого. Звучало це весело, але Робб в кінці сумно зітхав. І у нього, і в Джона скоро будуть власні діти. А нащадки таких бешкетників як Робб Старк, Джон Сноу і Дейенеріс Таргарієн точно зможуть перевершити батьків у масштабах витівок.

Побачивши дружину Робб радісно усміхнувся і відпросився у сера Родріка. Він обійняв її, легко поцілував в губи і питально зазирнув їй в очі.

— То що казав мейстер?

— Каже, що все гаразд, і схоже, у нас буде хлопчик.

— О боги, який я щасливий. Когось зустріла дорогою?

— Ні. Твій батько зараз де?

— У солярії. Читає свіже повідомлення від дядька Бенджена.

— Давай навідаємо його і повідомимо радісну новину.

— Із задоволенням.

Робб взяв її під руку й повів до замку. Дорогою зустрів Годора, що брів до стаєнь, мугикаючи якусь зрозумілу тільки йому мелодію. Біля входу в чертог Гарвін лаяв якогось новачка за те, що криво надягнув шолом. У коридорах наткнувся на кількох покоївок, що перешіптувалися і весь час хихотіли.

Нарешті вони увійшли в солярій лорда Вінтерфела. Еддард Старк читав листа, запечатаного червоним воском. Герб на зламаній печатці розібрати не вийшло.

— Звідки прилетів ворон? — спитав Робб.

— Із столиці, — сухо відповів батько. — На, почитай кому служитимеш ти і твої діти.

Робб швидко прочитав текст і спохмурнів. Радісна новина, що у нього буде син, миттю розвіялась як дим.

— Цей хлопчак знає, що значить слово «ні»? — прошипів Юний Вовк прочитавши.

— Схоже, відповідь очевидна. Якби лорд Тіріон не прибув в останній момент, через місяць прибули б сюди лише кістки Леді. Та Санса заручин не розірвала.

— Тоді хай Джоффрі шукає собі нову наречену. Я б на вашому місці послав ворона з вимогою розірвати заручини.

— Тайвін Ланністер за таке зробив би з нами те саме, що Безумець зробив з твоїми дідом і дядьком. Я згоден із Сансою, її честь не постраждала. І це тішить. Бо я б не хотів, щоб найняті нами люди для її захисту втратили роботу так швидко. І знаючи леді Тієнну Сенд, гідну доньку Червоного Змія, Серсея і Джоффрі зараз мабуть злягли із нетравленням.

— Дуже на це сподіваюсь. — Маргері захихотіла на слова чоловіка і свекра.

— А з якою метою мої старші діти вирішили навідати батька до обіду? — змінив тему Нед.

— Я сьогодні оглянулась у мейстера Лювіна. Він стверджує, що дитина здорова і ймовірно у нас із Роббом буде хлопчик. — Маргері знову усміхалась від радості.

— Який же я радий за вас. — Еддард також усміхнувся. — Джон пише, що в нього теж скоріше за все буде син. Ім’я Еддард залишає для тебе, Робб. Дейенеріс рішуче налаштована дати йому валірійське ім’я, але без претензій на королівські імена.

— Згоден, Ейгон Фоґстарк звучить не дуже, — пожартував Робб, на що всі посміялись. — Від дядька Бенджена щось було?

— Старий Ведмідь організовує похід за Стіну. Каже, що спробують розшукати нового короля дикунів і спробувати домовитися. А там і ми підключимось.

— Краще якщо вони затримаються там надовше.

— Чому це?

— Невідомо, що буде далі. Можливо нам доведеться рушити за Стіну. А я б хотів потримати на руках свого сина перед тим, як рушити в невідомість.

— А який термін?

— Третій місяць, батьку. — Усміхнулась Маргері.

— Чекати ще довго. Але на пошуки однієї групи дикунів можуть піти місяці. Тож думаю, коли від лорда-командира Мормонта прилетить ворон, ви вже триматимете на руках свого первістка. А зараз ходімо в трапезну. Час обіду…

___

 

Землі за Стіною. Півдороги до замку Крастера

Бенджен повернувся із вивідки. На півшляху до давнього «друга» Варти розташовувалося велике селище з назвою Білодрево — на честь великого і старого чар-дерева у центрі. Це дерево здавалося старшим за саму Стіну, з очей на похмурому лику давно застигли схожі на криваві сльози потоки червоної живиці. Ще майже рік тому в селищі проживало до кількох сотень дикунів. А зараз…

Село порожніло. Ні людей, ні худоби, ні собак. У деяких будинках знайшли сліди від вогнищ. Та судячи із того, яким холодним було залишене вугілля і на скільки було притрушене снігом, мешканці пішли щонайменше три-три з половиною тижні тому. Ні слідів боротьби, ні попелищ від померлих — нічого.

Або дикуни усім селом пішли у невідомому напрямку, або десь тут є криївка, у якій переховуються жінки, діти і старі, а боєздатна частина населення зачаїлась десь за межами і чекає, коли брати, нічого не підозрюючи, рушать до Крастера. Одне із двох.

Так чи інак, та доповісти обстановку Мормонту треба. Такий порядок.

Джіор Мормонт саме полірував Довгий Кіготь — родовий валірійськй меч Мормонтів. Як така цінна річ опинилась у далеко не найбагатшого дому Півночі, історія замовчує. Бенджен знав, як Нед проклинав хитродупого Джору Мормонта, що втік від правосуддя за работоргівлю. Меча зганьблений ведмідь з собою не забрав, тому леді Мейдж, сестра Старого Ведмедя, віддала його брату на Стіну. У родовому гнізді ведмежих королів йому тільки на стіні висіти, хвала богам, залізороджені вже майже декаду не здійснюють нападів на Ведмежий острів.

— Лорде-командире, — привітався Перший розвідник.

— Бенджен. Доповідай.

— Білодрево порожнє. Як і інші селища перед ним. Жодних слідів боротьби. Усе скидається на те, що дикуни злиняли кілька тижнів тому.

— Один раз це випадковість. Двічі — збіг. Тричі — закономірність. А що кажуть про чотири?

— Нічого. За четвертим разом ти гинеш.

— Чи не припускаєш, що нас чекає цей четвертий раз?

— Не відкидав таке припущення. Накажіть, і я відішлю Смолвуда з Рикером на пошук засідок.

— Маєш мій наказ. Виконуй.

— Так, сер.

Коли Бенджен відійшов, до Мормонта підсів Алісер Торн.

— Алісер. Щось тебе турбує?

— Дикуни. Тут підозріло тихо і порожньо. Відчуваю пастку.

— Ти не один такий. Бенджен уже відіслав сера Торена та сера Джеремі на розвідку.

— Мене турбує не тільки це.

— І що саме?

— Лояльність Крастера. І те, як поводитимуться брати в його домі.

— Ти не перший рік у братстві, тому знаєш: із Крастером не можна бути впевненим у всьому абсолютно. Він ізгой серед дикунів, та Варта вважає його спосіб життя мерзенним.

— Серед бійців, що вирушили з нами в цю виправу, з десяток колишніх ґвалтівників. З них не варто спускати очей.

— То передаю їх усіх під вашу юрисдикцію. Утнуть щось неправильне — чините на власний розсуд.

— Страчувати можна?

— Як і сказав, на ваш розсуд.

— Дякую, лорде-командире.

— Завжди до ваших послуг…

___

 

Timeskip 6 місяців. Туманний острів

— Ще трохи, міледі. Тужтесь!

— Я вже з сил вибилась, а її нема!

— Уже бачу голівку! Давайте ще зусилля.

— Не можу! Розріжте мене й витягніть.

Джон зрозумів, що настав його час. Мейстер Волкан і Елларія Сенд розповідали йому багато про перші пологи у жінок. Остання згадувала, що Оберін весь час тримав її за руку, коли на світ приходили її доньки. А ще підбадьорював словами підтримки і клав на лоб мокру тканину. Джон вирішив діяти подібним чином.

Він ще міцніше стис руку дружини, поклав на її лоб холодний шмат шовку і нахилився до її вуха.

— Дені, заспокойся. Я тут. Наша дитина скоро з’явиться. Ще трохи допоможи їй. Чуєш?

— Т-и-и-и-и! Ти обіцяв, що не завдаси мені болю! Ти не тримаєш слів, Джон Сноу!

— Заспокойся і тужся.

— Я тебе ненавиджу!

— Мілорде, гадаю, краще вам покинути кімнату! — попросив мейстер Волкан.

— Я батько цієї дитини і мушу допомогти їй з’явитися на світ.

— Не зараз, коли у леді пологовий стрес і вона не тямить, що говорить.

— Я винен у цьому і я допоможу виправити.

— І готові слухати образи?

— Я ваш лорд, мейстере, і не ви мені наказуєте.

— Добре. Та не зганяйте потім лють на мені.

Вони знову взялися допомагати Дейенеріс привести на цей світ дитину. Пологи і справді трохи затяглися. Голівку було видно, та складалось враження, що дитина впирається ручками, ніби передумала виходити на світ. Мейстер сказав, що подібна проблема траплялась часто при перших пологах у жінок. Та Джону було на це байдуже. Прямо зараз він хотів, щоб біль його дружини припинився. І навіть бажав забрати його весь собі.

— Бляха, ви можете… А-а-а-а!.. ПРИШВИДШИТИ ЦЕ?! — Дейенеріс лютувала від нетерплячки та болю.

— Якщо бажаєте дуже швидко — помрете, — відповів майстер.

— Та начхати! Я вже бісових дві години тут терплю!

— Потрібен хтось із невеликими руками. Хто у нас такий, мілорде?

— Тільки Арія, — відповів Джон. — Але вона ще замала, щоб на таке дивитись.

— Доведеться її викликати.

— Тисяча бісів! Вона зможе допомогти?

— Допоможе якщо матиме чисті руки і слухатиме, що я кажу.

— Облиште це! Просто розітніть мене і дістаньте малого! — знову втрутилась Дейенеріс.

— Векс, негайно приведи сюди Арію! Це наказ!

— Слухаюсь, м’лорде! — Векс побіг до тренувального двору.

Минуло п’ять хвилин, коли захекана Арія вбігла у кімнату. Разом з нею ввірвались Елларія та Нім.

— Проблеми? — запитала Елларія.

— Так. Схоже, дитина трохи застрягла. Знадобляться руки леді Арії, — відповів майстер.

— І що я маю робити? — спитала дівчинка.

— Ви руки вимили? З милом?

— Так і так.

— Тоді йдіть сюди. Засуньте руки всередину, ось так. Чудово. Тепер знайдіть щось, що утримує дитину між утробою та зовнішнім світом. Знайшли?

— Так. Малюк, схоже, вперся з боків руками. І схоже, в Джона хлопчик.

— Не факт. Ви могли вхопитися за пуповину, та зараз не до цього. Спробуйте притиснути ручки немовляти до боків. Вийшло?

— Так.

— А тепер легенько тягніть на себе. Леді Дейененеріс, піжнатужтесь.

— Це точно востаннє?!

— Моліть богів щоб так. Мілорде, якщо ваша ласка, сильніше тримайте леді за руку. Зараз або ніколи.

Дені напружилась уже мабуть із сотих частин своєї сили і спільно із допомогою Арії нарешті показались шийка і плечики. А потім ще кілька поштовхів, і кімната наповнилась дитячим криком. А мати безсило впала на перини. Залишилось тільки перев’язати пуповину і взяти малюка на руки. Перший пункт здійснив Джон. Мейстер передав малюка Іррі та Елларії, котрі змили його від крові та слизу, а потім сповили. Дейенеріс глибоко дихала, а Джон ніжно цілував її спітніле чоло.

— Ти молодець, Дені. Ми тепер батьки. Дім Фоґстарк має майбутнє.

— Хах… хууу… Дж… Джон… я… я зд-даєтьс-ся т-тебе образила?

— Дрібниці. Пологовий стрес, як каже мейстер Волкан.

— Вибач мені. Я люблю тебе усім серцем. Де наше малятко?

— Іррі та Елларія саме пеленають його. Зараз ти візьмеш його на руки і воно побачить, яка в нього гарна мама.

— Вітаю, халісі. У вас хлопчик. — Іррі подала його в руки Дейенеріс. — І дуже милий.

Джон глянув синові в личко. Воно було подовгастим, як у нього та батька, але по-дитячому круглим. Очі були точно як у Дейенеріс — фіалкові з мигдалевидним розрізом. І маленький носик був точно таким же, як у матері. На голівці вже вихрилось дрібне кучеряве темне волоссячко. Та з одного боку Джон побачив смужку сріблясто-білого — валірійська кров часто залишала такі позначки.

— Ти маєш рацію, Іррі. Він дуже милий, — нарешті подала голос Дені.

— Як ми його назвемо? — спитав Джон.

— Він схожий на нас двох, Джоне. Ми не передбачали чогось подібного. Та все ж… як тобі Валарр?

— Ми не розглядали це ім’я. І я не знаю нікого, хто б так звався.

— Валарр Таргарієн, син Бейлора Списолома, котрий мав стати королем замість Ейриса Книжника, та помер від весняної лихоманки.

— Не подобається мені остання частина.

— На щастя, весняна лихоманка нам не загрожує. Ми на острові. І час возвеличити це забуте валірійське ім’я.

Джон подумав над пропозицією дружини. Єдиний цікавий факт з життя принца Валарра, що був йому відомий — Суд Сімох на турнірі в Ешфорді. І ні, Валарр у ньому участі не брав. Він лише позичив батькові, принцу Бейлору Списолому, обладунки. На жаль, це був останній бій старшого сина короля Дейрона Доброго. Більше Валарр Таргарієн не відзначився нічим. Тож якщо все зважити, король Роберт нічого їм за таке ім’я не зробить.

— Вітаємо у сім’ї, Валарре Фоґстарк, — мовив Джон, взявши сина на руки.

«Вітаю, Рейгаре. У тебе народився онук», — подумки мовив стоячий на варті Ертур.

— Рікарде, накажи увечері запустити феєрверк. На честь народження нашого спадкоємця. Мейстере Волкан, надішліть у Вінтерфел ворона — батько має знати, що став дідом.

— Так, мілорде, — вимовили обоє в унісон.