XXIV

XXIV

Туманний острів

Джон сидів у своєму солярії, переглядаючи звіти сера Озріка та Оберіна. Поки що його вотчина була найбезпечнішим місцем у Сімох Королівствах. Завдяки портовій варті та селищній міліції, на острові не з’являлися ні грабіжники, ні беззаконники. Щодо зовнішніх зв’язків — із Браавосу прибули торгові судна з цінною місцевою деревиною, молюсками та рибою. Вдалося укласти торговий договір з ібенійськими китобоями — китове м’ясо і жир в обмін на місцеві деревину, парусину та канати для кораблів і залізо для гарпунів та зброї. Іще Червоний Змій нахвалявся, що скоро вдасться укласти угоду з Міром, Лісом і Тайросом. Їх зацікавив ринок збуту тканин, вина та господарських товарів і можливість купувати за нижчими цінами місцеві ювелірні вироби. Джон тільки радів цьому. Драконів діамант приніс йому нечувані прибутки. Скоро він поговорить із лордом Мандерлі щодо купівлі незалежності від нього і можливості відповідати безпосередньо перед Вінтерфелом. Та поки що це не на часі.

Архімейстер Марвін з послушником вирішили залишитися тут як можна на довше. Перший виявився другом мейстерів Волкана і Лювіна. Марвін зазвичай сидів у покоях Волкана і щось активно обговорював. Аллерас же здружився з Семом, і Джону ця дружба здавалась дивною. Аж дуже часто Сем позирав на Сфінкса, мов на дівчину своєї мрії. Та й сам Аллерас аж дуже фамільярно спілкувався з Німерією та Обеллою. Ніби вони були близькими родичами. А сам Оберін ставився до нього як до рідної доньки. Чорт, тут щось нечисто. Треба сказати Ертуру, щоб поставив за мулатом нагляд, бо щось тут нечисто. Або ж напряму запитати Оберіна, що це в біса таке.

Та не тільки таємничий Аллерас бентежив голову Джона. Позавчора прибув дарунок батька на честь річниці його з Дені шлюбу. І під красивими плащами виявилося ще одне дно, за яким ховалися ще три драконячих яйця. Три драконячих яйця, котрі, як казав батько, по праву належать Валарру та його ще ненародженим (точніше незачатим) братам і сестрам. Були то яйця Вермакса, дракона, на якому літав принц Джейкерис, син королеви Рейніри, і колись навідувався у Вінтерфел. Криваво-червоне, жовто-жовтогарячо-буре та біло-синє яйця були відкладені у замку і зберігалися в крипті. Для чого? Ніхто не знає відповіді на це питання. І це диво, що ці яйця не знайшли і не запідозрили щось нечисте. Хоча, якщо батько віддає йому цю таємну реліквію, отже щось задумав. Тільки Джон не хоче ніякого трону. Ні залізного, ні золотого, ні деревˈяного. У нього є любляча дружина, маленький син і землі, які приносять йому чималі дивіденди. Для чого йому пертися у смердючу діру, що зветься столицею, і щодня чекати удару в спину?

— Мілорде. — У солярій зайшов Векс. — Мілорде, лорд Теон повернувся.

— Чудово. Я зараз же зустріну його.

Джон вибіг із замку і рушив до портової брами. Із гавані вже рухалися колони його солдатів. І повернулися з походу не з порожніми руками. Красивий корабель-лебідь із Літніх островів тепер прикрашав увесь флот дому Фоґстарк. Напевно його відбили у піратів. Теон мабуть дуже собою пишається. І он він іде, трохи втомлений, схудлий, але як завжди веселий. Напевно перша перемога так на нього подіяла. Поруч із ним йшла Елія. Від тієї трохи бешкетної дівчинки не залишилося й сліду. Тепер вона доросла шістнадцятирічна воячка і майбутня володарка Залізних островів. Схоже, Теон зміг полюбити її, як і вона його, хоч і шлюб був політичним. Схоже, цього разу боги змилосердилися над домом Старк та його союзниками, якщо останні шлюби виявилися щасливими.

— Ласкаво просимо додому! Бачу, битва була неважкою, якщо повернулися більшим числом кораблів, — почав розмову Джон.

— Так і є, брате, — відповів Теон. — Крокуючі Камені знову вільні для мирного судноплавства. І крім цього є ще декілька чудових новин. По-перше, лорд Веларіон похвалив наш флот, і бажає частішої співпраці. А по-друге, ми з Елією раді повідомити тебе, що чекаємо дитину.

Джон щасливо усміхнувся. Авжеж він був радий за друга. І Оберін зрадіє онукові. Може трохи поскаржиться, що зять і донька змушують його почуватися старим, але це буде скоріше жартома, ніж всерйоз. Чому б не радіти тому, що твої діти ростуть і народжують своїх дітей?…

___

 

Вінтерфел

Лорд Старк милувався першими не дуже вдалими кроками онука. Маленький Лео вже пробував говорити перші слова, чим дуже розчулював своїх батьків та діда. Усі ледь не заплакали від щастя, коли хлопчик пролепетав «тато». Робб тоді був на межі між сміхом та сльозами, а Маргері наполегливо просила сказати «мама», що малюк і зробив після десяти повторень цього слова. Сталося це приблизно місяць тому.

А тепер Лео майже не замовкає. Після «тато» і «мама» з його губ пролунали і «дідо», «Їкон» (коли нарешті з’явиться немовля, що чітко вимовлятиме всі звуки), «Анна» (тому що «Джоанна» виявилося занадто довгим і складним), його власне ім’я і ще декілька інших. Таких як «Годо». Годор весь час повторював своє ім’я, а Мардж з Роббом дуже любили кінні прогулянки у вільний час і завжди брали на них сина. Годор гледів їхніх коней і на кожну похвалу з боку лорда і леді говорив те єдине слово, яке міг говорити, і вже дуже швидко Лео також почав повторювати за ним. Але в силу нездатності вимовити літеру «Р» Лео ковтав її, і замість «Годор» виходило «Годо». Усіх це веселило, і на деякий час забувалося горе від втрати попередньої Леді Вінтерфелу.

— Шкодую, що пропустив твої перші кроки, сину, — зітхнув лорд Старк.

— Але ти бачив, як це було у Санси, Арії, Брана і Рікона, тату, — відповів Робб. — Як думаєш, Валарр уже також ходить?

— Твій брат швидко став на ноги, як і Дені. Десь у десять місяців, якщо не помиляюся. А коли зміцнів, то навіть вибирався з колиски і стояв біля Дені, коли вона спала.

— Оце я розумію любов, — пожартував Робб.

— Мати розповідала мені, що Гарлан і Вілас мене стерегли по черзі. — Тепер усі сміялися із слів Мардж.

Нед поглянув на свою щасливу родину і на мить засумував. Декого тут бракувало. Наприклад, Кейтлін. Певна річ, вона б раділа за старшого сина. Або ж Брандон. Напевно, якби його старший брат не був таким імпульсивним, Робб був би його сином. А Джон ріс би в Королівській Гавані чи на Драґонстоуні. Можливо його б і тоді одружили з Дені. А може й з Рейніс — старшою єдинокровною сестрою. Та байдуже. Ліанна була б живою. Вона б любила і своїх племінників, і своїх онуків. Це був би ідеальний світ — без змов, інтриг і клятої політики. У цьому світі він, можливо, також бачив би, як ростуть Джон і Дейенеріс. І з ними гралася б Ліарра. А Ешара, її прекрасна мати, подарувала б йому ще кількох дітей. Та на жаль цього світу не існує. Є тільки жорстокий світ, де мейстери, що покликані просвічувати людей, лише сприяють невігластву і борються з тим, чого не можуть осягнути своїм розумом; лорди затівають між собою війни з нудьги; королі пиячать або доводять власний народ до злиднів. Такий світ має зникнути. З вогнем і кров’ю.

— Мілорде, — у покої вбіг мейстер Лювін, — ворон із Королівської Гавані.

— Чорні слова на чорних крилах? — запитав лорд Старк побачивши сумне обличчя мейстера.

— Боюся, що так, — відповів той.

Еддард узяв листа і почав читати. О боги. Його друг. Його названий брат. Роберт…

— Щось трапилося, батьку? — запитав Робб.

— Король помер. Нещасний випадок на полюванні…

«…Хай пиячить скільки влізе, і не напивається. І хай одного дня це заведе його в могилу…».

«Ох, Ліанно. Твій проклін втілився у життя цілком і повністю».

Роберт після становлення королем тільки те й робив, що пиячив, тягав до ліжка повій та полював. І все це перед очима Джона Арріна, який чомусь дозволяв це. Ліанна на смертному ложі прокляла його. І її прокляття легко втілилося в реальність. Бо тільки в п’яному угарі Роберт міг стати жертвою нещасного випадку на полюванні…

— Що робимо? Ти скажеш Джону про його походження? Ти поклявся, батьку. А клятви перед Святим Ликом не можна порушувати. — Робб був категоричним у своїх словах.

— Усе зроблю як належить. Але після похорону Роберта. Скоріше за все він ще живий, але на порозі смерті. Я мушу побачити, як мого друга кладуть у крипту під Септою Бейлора. І лише тоді Джон дізнається правду, — тремтячим голосом відповів батько.

— А якщо він відмовиться? А якщо він не захоче трон? Що тоді? — запитала Маргері.

— Не захоче він — захоче Дейенеріс. І захочуть наші союзники. Я певен, що Доран Мартелл уже піднімає знамена, а Стенніс готує ноту недовіри до королеви. Повірте мені, навіть Роберт не мав такої підтримки вісімнадцять років тому. Гріх не скористатися такою ситуацією, — відповів лорд Старк.

— Тоді й ми кинемо заклик по всій Півночі. Щоб наші війська уже перетинали Тризубець, коли флот Туманного острова висаджуватиме десант біля Долини Сутінок.

— Чудова думка, сину. Та спершу про це мусять знати лорди Півночі. Мейстере, через два тижні розішліть воронів із закликом.

— Слухаюся, мілорде.

— Робб, залишаю тебе за старшого. Тобі нічого робити у столиці. Зі мною все буде гаразд: Вартовий Півночі завжди ходить із великим загоном охоронців. Керуй мудро і чини так, як вчинив би я.

— Так, батьку…

___

Туманний острів

Джон саме завершував перегляд листів. Було вже близько дев’ятої вечора, та він засидівся у себе, бажаючи зменшити кількість роботи на завтра, щоб провести більше часу з родиною. Дені вже звикла до цього і не нарікала. Сем весь час просив передати цю роботу йому, але Джон весь час відмовляв. Він тут лорд, а Сем лише веде підрахунок припасів та фінансів, тож не йому підписувати листи. Хоча, певною мірою він правий. Лорд не весь час повинен сліпнути над паперами. Можливо на якесь свято Джон передасть ці обов’язки своїй правій руці. Та поки що він робитиме усе, що має робити. А бути гарним татом в нього ще буде час.

Валарр уже ходить. Навіть більше — бігає. І тішить своїх батьків першими словами. Його перше слово «мама» пролунало під час сніданку. Дені того дня заплакала від щастя. А Джон стримував скупі чоловічі сльози, коли його хлопчик пролепетав «тато». Арія тоді сміялася з них обох, поки Валарр не мовив «Ая». Спершу Джон не зрозумів, що це означало, але потім зрозумів, що його син назвав імˈя своєї тітки. І тоді настав час Арії проявити радісні емоції…

Відклавши останнього листа, Джон вирішив піти до мейстера Волкана, щоб дати вказівки щодо наступних листів. Завтра має повернутися Оберін, і тоді вони проведуть нову нараду щодо наступних переговорів. Зараз найлегше йшла торгівля з Браавосом, Пентосом і Дорном. Трохи гірше — із Норвосом, Міром та Лісом. Тайрос і Когор поки розмовляли неохоче. Точніше, Тайрос бажав, щоб упійманих злочинців відсилали до них як рабів, чого Джон точно не міг здійснити. Когор у плані рабства був приблизно таким же. А шкода, бо Джендрі хотів собі компаньйона із цього міста. Але зрештою, як вода точить камінь, так і бажання прибутку змусить їх піти на поступки.

Вийшовши у голл, Джон раптом побачив Привида, що стрімко біг до нього. І раптом відчув різкий біль у правому плечі. А потім його тіло заніміло, і лише язик та щелепи могли ворушитись.

—  Варто! Рікарде! Хто-небудь! — прокричав Джон у відчаї.

—  Мій бідолашний лорде. — Раптом до нього підійшов мейстер. — На жаль, я мусив це зробити. Я мусив піти на співпрацю з Тайвіном Ланністером. Він бажає вашої смерті, і я повинен піднести ваше тіло Юрону Ґрейджою, як тільки він сюди прибуде.

—  Як ви могли? Я ж платив вам. Я довіряв вам.

—  Конклав бажає знищити дім леді Дейенеріс, як і лорд Тайвін. Вони погрожували мені позбавленням ланцюга і смертю. Та я не дам вас убити так просто. Тайвін Ланністер повинен померти. Я даю вам цю річ. — Мейстер приєднав до його лівого передпліччя дивну річ, схожу на наруччя з дротиком. — Це винахід ассасинів з Лісу. Коли побачите Тайвіна Ланністера, стисніть кулак, і дротик, змащений сумішшю отрути мантикори та вовчого аконіту, миттю вбˈє того, в кого влучить. Так ви зможете помститися за свій дім. А тепер прощавайте. Я спробую врятувати ваших дружину та сина.

—  Зрадник! — заволав Ертур вбігаючи у голл. Він миттю вихопив меча і одним ударом зніс мейстеру голову. А потім схилився над непорушним Джоном і втупив погляд у нього. — Тримайтеся, мілорде, я не дам вам померти.

—  Леді Дейенеріс та лорд Валарр. Врятуй спершу їх, Рікарде, — прохрипів Джон. — Облиш мене, я знаю, що робити. Я сам дістану Ланністера.

—  Я клявся захищати вас!

—  Сюди вже пре Юрон Ґрейджой. Підніми гарнізон і врятуй Дені… — і раптом залунали звуки великих сигнальних рогів. Тривога.

А потім дивна зелена вогняна куля влучила з вибухом у східну вежу…

___

 

Теон уже був готовий до бою. Він саме завершував огляд кораблів, для якого вдягнув свій обладунок та повісив на пояс меч. І тепер, побачивши ворожі кораблі, він дістав меча і скомандував усім матросам, що залишались на кораблях, виходити на перехоплення. Пˈять бойових когів виступили вперед. А з берега дружні метальні машини відкрили вогонь по ворогах.

Ґрейджой кинувся у бій як тільки кораблі зблизилися. Вороги виявилися піратами, які накивали пˈятами з Крокуючих Каменів. Теон рубав і колов ворога, наче це були загарбники з Ессоса. Бійці з інших кораблів слідували прикладу командира. Пірати пробували відбиватися, перестрибувати на кораблі Фоґстарків чи просто відстрілюватися з луків. Коли шкіпер ворожого корабля упав без голови, решта команди здалася. Ще три чи чотири кораблів другої лінії пішли на дно від вогню з берега. Та раптом зелена вогняна куля впала на палубу, вибухнувши смарагдовим вогнем. Теона вмить відкинуло вбік, і більше залізороджений нічого не бачив і не чув…

___

 

Ертур зібрав усіх гвардійців та повів їх до гавані. Замок палав. І це зелене полумˈя було йому дуже знайомим з часів Королівської Гавані. Дикий вогонь був улюбленою річчю Безумця. Сотні, якщо не десятки нещасних згоріли у дикому вогні за його божевільними наказами. І тепер наявність цієї речовини у нападників означає одне: це був наказ Тайвіна Ланністера. І схоже, Старий Лев знайшов старі запаси свого старого друга…

Юрон Ґрейджой, схоже, злигався з тим, чий флот спалив десять років тому. Уже було темно, і розгледіти «Тишу» серед ворожих кораблів було неможливо. Хоча скоріше за все корабель Воронячого Ока знаходиться десь у третій лінії. Та байдуже на нього. Головне витримати наземну атаку. Ворогів менше, та вони занадто покладаються на дикий вогонь. А Юрон може його зекономити навмисно. Тому в принципі їхній напад відбити можна. Хоча й самим не варто занадто розслаблятися.

—  Хто ми?! — заволав Ертур.

—  Морські вовки! — відповіли гвардійці.

—  Чия це земля?!

—  НАША!!!!!

—  Що станеться з нашим ворогами?!

—  ВСІ ЗДОХНУТЬ У БОЮ З НАМИ!!!

—  ТОДІ В БІЙ! — Ертур повернувся у напрямку човнів з ворожими нападниками. — Ласкаво просимо на Північ, сука! — заволав він, а решта підхопили. Битва почалась.

Лучники на чолі з Коро та Марселесом випустили залп стріл по ворогах. Перші три човни причалили із половиною гребців та грабіжників. Ертур наказав вишикуватися стіною щитів та готуватися до бою. Дотракійці гупали аракхами по щитах і лякали ворога дикими вигуками. Ібенійці гарчали щось незрозуміле своєю мовою. Північани скандували девіз свого сюзерена. Усе тільки розгоралося.

Коли пірати кинулися вперед, Ертур повів їм навперейми своїх людей. Нападники падали один за другим від його меча. Жоден пірат не міг зрівнятися із Мечем Світанку, як би не хотів. Кожен падав або без голови, або з перерубаною шиєю, або з наскрізною колотою раною в грудях. Решта гвардійців не відставали. Здоровенні сокири, аракхи, мечі, списи та булави впевнено нищили нападників. Час від часу і бійці лорда Фоґстарка падали зі смертельними ранами від ворожих стріл чи мечів. Пірати мчали вперед наче божевільні. Та усі падали замертво через брак умінь та захисту. Пірати під керівництвом Юрона були набродом з Вільних Міст та рибальських сіл. А підготовкою гарнізону Фоґфорту особисто займалися сам Ертур, Сіріо Форел та ветерани війн між Сварливими Сестрами, дотракійськими халасарами чи останніх міжусобиць у Вестеросі. Тому попри невелику чисельність, солдати Туманного острова були грізною силою. І ворог не розумів цього.

Коли першу хвилю ворогів було відбито, Ертур окинув поглядом побратимів. Втрат майже не було. Та й бою як такого теж. Ворог ще не думав слати другу хвилю. Схоже, зрозуміли, що не на тих напали. Це добре.

—  Сіріо, де леді Арія? — запитав він у стоячого поруч браава.

—  Вона в укритті. Я змусив її залишатися в себе і не втручатися у битву.

—  Повертайся у неспалену частину замку та керуй евакуацією. Сер Озрік!

—  Я! — попри звання каштеляна, юний Мандерлі в усьому слухався командира домашньої варти Джона.

—  Командуй обороною гавані. А я виведу леді та лорда з пожежі.

—  Сер, так сер! — Озрік витяг меча і приєднався до стоячих поруч гвардійців.

Ертур же побіг до східного крила. Там залишалися принцеса із маленьким принцом. Вдасться відбити напад чи ні, та замок доведеться покинути. Юрон не захопить його, та руйнувань завдати зможе чималих. І чим швидше він витягне Дейенеріс звідти, тим краще.

Дорогою він побачив довговолосу постать із луком в руках та сагайдаком за спиною. У вогні вдалось розгледіти обличчя. Це був Аллерас, чи то пак Сарелла, донька Оберіна. Він ледве змирився з тим, що її старша єдинокровна сестра приєдналася до Джонової гвардії. А Сарелла… Ертур був розумним і бачив, як на неї позирає Сем Тарлі. І їй, здається, він сподобався також. Треба її зараз же зупинити.

—  Сарелло, зараз же стій!

—  Я потрібна на стіні, сер Ертур! Мій лук із златосерда, і користуюся я ним вправно.

—  Там і без тебе достатньо лучників! Зараз же повертайся назад!

—  Ви мені не батько і не архімейстер, щоб наказувати!

—  Якщо ти солдат, то я твій командир, мать твою за ногу! І ти слухатимешся моїх наказів, подобається тобі це чи ні!

—  Я не слухаюсь того, хто ображає мою матір!

«Це точно донька Обі», — подумав він.

—  Гаразд, вибач за висловлювання. Ходімо зі мною. Допоможи врятувати леді Дейенеріс. Прикриватимеш мені спину.

—  Гаразд, піду з вами. Але не стримуйте мене в бою.

—  То доведи мені, що ти гідна донька Обі. Вперед!

І вони обоє кинулися до східного крила. Повз них пробігали слуги і служниці, що намагалися втекти від пожежі. Ті охоронці, яких не задіяли в обороні, намагалися погасити вогонь. Та все було марно. Дикий вогонь легко проникав у будь-який матеріал, і горів довго, поки не закінчувалося паливо. І ні вода, ні пісок не могли його зупинити. Єдине, що можна було зробити — вивести тих, хто ще не постраждав. Чим і займалася інша група охоронців на чолі з Елдредом та Іррі.

—  Стережіться! — Сарелла в змиг ока вихопила з сагайдака стрілу і послала її у набігаючого ворога із сокирою. Елдред помітив це, і кинувся в бій. Виявилося, що кляті пірати встигли розповзтися територією, і тепер пробували пробратися в тил.

Ертур вбив ще кількох. Аж раптом глянув на одного з убитих, і ще одна річ блискавкою вразила його розум. Під грубим плащем ховалася кольчуга, явно сплетена у Західних землях, і такі ж бронепластини, як у елітних загонах на службі у Тайвіна Ланністера. Сьоме пекло! Тайвін Ланністер геть знахабнів, якщо посилає своїх вояків із таким слабким прикриттям. Або це було погоджено з Узурпатором, або Узурпатор уже мертвий. Та зараз це не найважливіше. Життя і здоровˈя леді та її сина зараз стояли на першому місці.

—  Де леді Дейенеріс?! — запитав він у Іррі.

—  Халісі була у своїх покоях. Із нею Джиккі та халако Валарр. А ще чоловік із ланцюгом на шиї, що зветься Марвіном.

Почувши цю інформацію, Ертур побіг до покоїв принцеси. Дорогою він молився, щоб не підвести ще одного Таргарієна. Він не був поруч із Рейгаром, і Срібний Принц поліг на Тризубці. Він не був у Королівській Гавані, і собаки Тайвіна Ланністера вбили Елію та її дітей. Він не стояв у тронній залі, і Джеймі заколов у спину Ейриса. І зрештою він не захищав принца Візериса, і Узурпатор підступно його отруїв. Це його останій шанс довести, що він гідний зватися лицарем Королівської Гвардії…

___

Дені опинилася в пастці. З усіх боків палав смарагдово-зелений вогонь. Ходу назовні не було. Через двері заважав густий дим, а вікно знаходилося надто високо над землею, і стрибок звідти означав щонайменше переломи ніг чи рук і щонайбільше — загибель. Ні того ні іншого Дейенеріс не хотіла.

Валарр на її руках знову заплакав. Авжеж йому не подобалось те, як усе довкола палає, чути звуки ударів сталі об сталь і крики вбитих чи поранених. Чи почувались так само Елія з маленьким Ейгоном під час розграбування Королівської Гавані? Хоча тоді Рейгар уже був мертвий, а Джон мабуть зараз там унизу координує оборонців. А з ним Теон, Ертур, Озрік, Обара, Сіріо і бійці їхнього гарнізону. Її чоловік вправний воїн, і здолає всіх, хто стане на його шляху.

—  Халісі! — до кімнати вбігла захекана Джиккі. — Хвала Великому Жеребцю ви живі!

—  Джиккі, що там? Де Джон? Де Рікард та решта?

—  Ваш ко керує всіма воїнами. А хал… він…

—  Джиккі, що з ним?!

—  Ко Рікард наказав віднести хала у окрему кімнату. Хал не рухався. Я боюся, що він…

—  Ні. Не Джон! Він не міг.

—  Я кажу лише те, що бачила, халісі. Мені прикро, але хал, що не може битися, більше не хал.

Дені не могла ясно думати. Її чоловік, її кохання, батько її дитини уже напевно загинув. А без Джона Роберт Баратеон може просто вбити і її, і маленького Валарра. Коли все тільки налагодилося. Коли Джон знайшов джерело доходів для них та всієї Півночі. Чому боги такі жорстокі?

Вогонь тим часом уже пролазив до спальні. Дені наказала Джиккі тікати, а сама взяла в руки першу скриню з яйцями. Архімейстер сказав їй, що девіз її дому не просто слова. Це послання драконових володарів нащадкам. Щодо того, як на світ приходять дракони. З вогнем та кровˈю. Перше у неї є, як і друге. А щодо третього пункту — людської жертви — то їх буде безліч. Сьогодні в імˈя Дейенеріс Таргарієн було вбито безліч ворогів. І хай валірійські боги оберуть душу, яка переселиться у новонародженого дракона.

Дені витягла все, що легко горіло, і склала на купу. Потім вийняла із скрині перші три яйця. Поклавши їх на купу, принцеса зробила легкий надріз на долоні, і потерлася раною об яйця. Від цього вони почали відчуватися ще теплішими. Зрозумівши, що дії правильні, Дейенеріс зробила те саме із трьома іншими. Закінчивши це, вона взяла простирадло із свого ліжка, і добре змочила її в олії з погашеної поруч лампи. Поклавши один кінець на лежбище з яйцями, Дені взяла Валарра на руки, інший кінець скерувала до палаючого пройому, і стала з малюком над яйцями.

—  Ми кров від крові Дракона, синку, — шепотіла вона, коли вогонь перекинувся на простирадло. — Вогонь у нашій крові. Вогонь не нашкодить драконам.

Валарр спершу пробував кричати, але потім заспокоївся, і здивовано підняв рученята, коли полумˈя охопило лежбище. Дені ж зберігала спокійний вираз обличчя як тоді, коли вперше поклала яйця в камін. Ще мить, і червоний вогонь оточив її звідусіль. Його язики лизали її тіло, та не завдавали шкоди. Її сукня загорілася, а разом з нею й пеленки Валарра. Однак ні хлопчик, ні Дейенеріс не відчували пекучого болю, який мав би за цим послідувати. Вогонь не був їм ворогом. Вогнем були вони.

І тут пролунав перший тріск із біло-блакитного яйця. За ним лопнули жовто-буре та криваво-червоне. Дейенеріс переможно усміхнулася: архімейстер казав правду. І коли ця думка прошигнула в голові, вибухнуло кремово-золоте. За ним смарагдово-зелене. І коли вогонь охопив кімнату повністю, гучний, мабуть найгучніший звук пролунав із чорно-червоного.

Дракони пробудились із каменю…

___

 

Наступного ранку

 

Ертур розгрібав завали, що залишилися після битви. В більшості постраждала деревˈяна забудова та селище. Основа замку вистояла. Камінь був дуже міцним, і зміг витримати те пекло, яке їм влаштував Юрон Ґрейджой. Замок наче будували не андали, а валірійці в період розквіту імперії. Та не варто на це скаржитися, адже дикий вогонь міг знищити навіть каміння.

Джон все ще не ворушився. Паралізуюча отрута, яку йому вколов мейстер Волкан, була невідомою, і архімейстер Марвін зараз підбирав протиотруту. За Джона він не дуже хвилювався. Більше його хвилювала Дейенеріс. Він так і не зміг винести її з палаючого замку, як і Валарра. Скоріше за все, вони спочатку задихнулися димом. А вже потім згоріли на вугіль. І шукати їх останки немає сенсу. Тож зараз Дейн тягав важкі уламки, впиваючись важкою роботою на памˈять про свою добру леді. Про добру Дейенеріс Таргарієн, котра за словами Арії в дитинстві допомагала подавальницям та кухаркам Вінтерфелу перед бенкетами через те, що їй було нудно.

А ще Ертур намагався вшанувати загиблих героїв тієї битви. Озріку Мандерлі було лише двадцять, і він поліг боронячи пристань від десятка ворожих стріл. Хоробрий дотракієць Магго люто бився аракхом в правій та сокирою в лівій руці, поки його не пронизало метальним списом із ворожого човна. Командир лучників Марселес врешті розстріляв усі свої стріли і кинувся в рукопашну. Не вижив. Поліг від здоровенної шаблі пірата-співвітчизника. А ще полягли троє братів із Долини Сутінок, що приєдналися до них добровольцями. Старшого розстріляли із арбалетів. Середній впав від меча. А молодший згорів у хижі, яку підпалив один із вогняних снарядів, коли ховався від стихійного обстрілу пристані з арбалетів. Здивовані таким опором, пірати відступили. При цьому втративши чотири із сімнадцяти кораблів. Сам Вороняче Око на берег не зійшов. Схоже, побоявся. Так закінчилася кривава ніч, і почався жалобний день.

Ертур так і не зміг втішити бідолашну Елію, що ридала за Теоном, який вийшов у море і не повернувся. А як почуватиметься Джон? Що з ним буде, коли він дізнається про долю дружини і маленького сина? Якщо не вбила отрута, то вбˈє інше. Смерть найдорожчих для нього людей. І тоді він остаточно підведе дім Таргарієн. А ще Еддарда Старка, який і без Джона оплакує не дуже але любу дружину.

Аж раптом він почув вражені скрики. Ті, хто був ближче до замку, падали на коліна. А ті хто далі — лише збиралися це зробити. Ертур випростався і побачив те, що навіть і не думав побачити.

До нього йшла Дейенеріс Таргарієн. Неушкоджена, перемазана сажею і гола. На руках у неї був такий же неушкоджений Валарр. А навколо тіла обгорнулися… дракони.

Шестеро маленьких, щойно вилуплених, драконів обвилися довкола принцеси. На її лівому плечі сиділи біло-блакитний, жовто-помаранчево-бурий та криваво-червоний, а на правому — чорний, смарагдово-зелений та кремово-золотий. Усі гучно кричали ще тоненькими голосками. А Дейенеріс стояла ні в сих ні в тих, не розуміючи що трапилось.

—  Матір Драконів! — закричав хтось.

—  Muñnykeā Zaldrīzoti! — хтось інший повторив це валірійською.

—  Матір Драконів! Матір Драконів! МАТІР ДРАКОНІВ!!! — скандував натовп простолюду, слуг та гвардійців.

А Ертур лише зняв із себе плащ і загорнув свою володарку в нього. Негоже заміжній жінці, і тим паче королеві, розгулювати серед натовпу голяка…