XLI

XLI

 

 

Дорога на Юнкай

 

Тепер Джон міг собою пишатися: під його рукою зібралась чимала армія, про яку він рік тому міг тільки мріяти. Тринадцять тисяч Бездоганних — найкраща піхота в усьому Ессосі; півтори сотні вершників, переважно дотракійців, та ще дві тисячі допоміжних сил у вигляді вільновідпущеників, яких за два тижні навчили вправлятися зі списами і тримати стрій при круговій обороні. А ще шість драконів, п’ять із яких мали вершників, що нівелювало будь-яку перевагу ворога. Просто зараз він міг узяти своє військо, посадити його на кораблі і рушити назад у Вестерос. Ейгон Завойовник мав приблизно такі ж сили на початку свого завоювання Сімох Королівств, принаймні в людському ресурсі. Якби армія Джона зустрілася з силами Таргарієнів у момент висадки в гирлі Чорноводної, усю різницю зробила б кількість драконів, адже на одного з драконів Ейгона припадало б двоє Джонових. Та й Бездоганні за якістю точно переважали б зібраних у Вузькому морі ополченців, що присягнули на вірність Драґонстоуну.

 

Через малу кількість вершників Джон не міг собі дозволити часті виїзди великих груп розвідників. Тільки два десятки найкращих дотракійських слідопитів отримали завдання вивідувати наближення якої-небудь ворожої армії. Використовувати для цього драконів Джон не хотів — це все ще мала бути велика таємниця.

 

Як тільки сонце почало хилитися на вечірній пруг, командири розіслали наказ зупинятися. Земля довкола Юнкаю, Астапору та Мієрину була бідною на деревину, яка могла б згодитися на підходящі палі для частоколу. І ще коли вони були в місті, один з командирів вільновідпущеників розповів, що коли купецькі каравани стають серед степу на нічліг, то випрягають з возів коней, а самі вози розставляють у великий квадрат, зв’язують за колеса ланцюгами і отримують фактично пересувну фортецю, з-за якої можна відбиватися від розбійників чи халасару дотракійців. Джону сподобалась ця ідея, тому коли вони покидали Астапор, з собою взяли достатньо возів, щоб ними можна було обгородити місце для ночівлі. І саме зараз він чув і бачив як погоничі стриножують коней і віслюків, випускаючи їх пастися, а інші солдати стягують докупи розпряжені вози і розставляють якомога тісніше. Єдиною проблемою була невелика кількість лучників. З-за возів було зручно відстрілюватися, але для цього були потрібні стрільці. Таких у армії Джона і Дейенеріс було ледве дві сотні — зовсім небагато у порівнянні з тим, скільки було списників та мечників. При ймовірній атаці цього буде недостатньо для того, щоб покрити всю площу. Тому всі сподівалися, що у ворога вистачає честі не атакувати серед ночі без попередження.

 

На нічній нараді розвідники знову повідомили, що ворожих військ не спостерігається. Джон припустив, що ворог іще не готовий до битви, або збирається відсидітися за мурами Юнкаю. Командир вільновідпущеників Корах запропонував використати для взяття міста драконів, але цю пропозицію було відхилено — Жовте Місто не мало згорати на попіл. Тому жодного плану штурму й взяття міста ще не було узгоджено.

 

А наступного дня опівдні дотракійські вершники повернулися з новинами: військо юнкайців, підсилене перекупними загонами, за двадцять миль від них. Тоді Джон наказав ставити табір, відібрав найкращих людей і наказав розвідникам доставити Мудрим Володарям Юнкаю повідомлення: пропозицію перемовин. І коли вершники з посланням зникли за обрієм, Джон зі своєю групою, до якої крім нього з Дейенеріс входили Сем, Тіріон, сер Ертур і сер Баристан, Теон, Обара, Німерія, Місандея, Сірий Хробак, кілька дотракійців та десяток Бездоганних рушили вслід за ними. Десь за десять миль шляху Джон наказав розгорнути намет і готуватися до переговорів, на яких мали бути присутніми делегати і від юнкайців, і від найманих загонів.

 

Коли намет було встановлено, Джон і Дейенеріс сіли на зручну встелену подушками лаву. По праву руку від них сів Сем із красивою брошкою у формі правої руки на лацкані сорочки — Джон бачив таку в Тайвіна Ланністера, і ще як вони пливли до Валірії наказав Джендрі зробити таку для Сема. Тіріон сидів по ліву руку від Дейенеріс і згадував усе, що йому було відомо про Юнкай. Місандея присіла попереду як перекладачка; сер Ертур і сер Баристан стояли по боках від своїх короля та королеви, надягнувши свої обладунки з плащами і поклавши правиці на мечі. Теон і Сірий Хробак мали зустріти новоприбулих, а Бездоганні з дотракійцями охороняли намет.

 

— Що взагалі являє собою юнкайське військо? — запитала Дені в Місандеї.

 

— Я не розуміюся на війні, Ваша Світлосте, але Юнкай не має сильних воїнів. У цьому місті навчають постільних рабів і рабинь, а захист міста здійснюють найманці.

 

— Якщо й існує причина, щоб не руйнувати це місто, то ти щойно назвала її, — усміхнувся на ці слова Тіріон. Дейенеріс злегка прокашлялася.

 

— Що? Я вже хтозна скільки часу не спав з жінкою, — підняв на це очі карлик. — А в Юнкаї безліч вмілих дівчат, яких бажають усі чоловіки на світі…

 

— Вони раби, лорде Тіріоне, — насупився Джон. — Невже ви забули, що наша основна мета — покласти край рабству в Бухті Работорговців?

 

— Мені рабині не потрібні. Я плачу за ніч жінці, а не її власнику. Це різниця…

 

— Ой, замовкни, Бісе, ми й без цього тебе зрозуміли, — скоса блиснув на нього Ертур. — Дивуюся, як ти ще не подружився з Ґрейджоєм: у вас обох язики без кісток.

 

— Я йому в батьки годжуся, тому й не подружилися. І на відміну від мене, лорд Теон вже одружений і має сина. Ми зовсім різні.

 

— Все, не сперечайтеся, — поклав цьому край Джон. — Сер Баристан, наскільки серйозною може бути ворожа армія?

 

— Я ніколи не бився з подібними військами, Ваша Світлосте, але впевнений, що хлопчики для втіхи в ліжку ніколи не стануть воїнами, ще й за такий короткий час, — відповів старий лицар. — А перекупні мечі, це перекупні мечі: вони б’ються за золото, і якщо бачать небезпеку, то чкуряють куди очі дивляться. Проти Бездоганних вони ніщо.

 

— Сподіваюся що ви праві, сер, бо я не хочу втрачати багато своїх воїнів. Нам іще Вестерос завойовувати.

 

— Вам не доведеться покладатися лише на власні сили. На вашому боці п’ять великих домів. Навіть Ейгон Завойовник і Роберт Узурпатор не мали такої підтримки, як ви.

 

— Дуже на це сподіваюся, — Джон глянув на вхід до намету, і побачив Теона і Сірого Хробака в супроводі кількох багато одягнених людей. Мудрі Володарі Юнкаю були вже підстаркуватими, огрядними, але зі спокійними обличчями. Підійшовши, вони зробили реверанси, перш ніж сісти на запропоновані місця. Їхні вартові носили довгі, вигнуті назад шоломи, нагрудники з бронзи й шкіри, і такі ж бронзові лати для ніг. В лівій руці кожен тримав круглий щит, а в правій — довгий, у десять футів, спис.

 

— Ви стоїте у присутності короля Джона та королеви Дейенеріс із дому Таргарієнів, Перших Своїх Імен, Короля та Королеви Андалів, Ройнарів та Перших Людей, законних володарів Сімох Королівств, Руйнівників кайданів та Батька і Матері Драконів, — представила їх Місандея.

 

— У вас чимало титулів, але одного бракує: ви король та королева злодіїв, — відповів найстарший, товстун у жовтій тозі. — Моє ім’я Єззан зо Кагаз. Я власник найбільшого ринку рабів у Юнкаї та наближений до короля-імператора Візериса, Третього Свого Імені. І я одразу почну: ви вкрали Бездоганних у Імперії. Вони — еліта, і найсильніша з усіх частин нашого війська. Війська, яке має повернути законного короля і Володаря Світу в дикунський Вестерос. А ваші титули ніщо інше як зрада. І взагалі, ви мали бути мертві. Ваш замок спалив корсарський король. Як ви вижили?

 

— По-перше, дракон не горить у вогні, — відповіла Дейенеріс. — А по-друге, що вам наобіцяв мій брат, що ви зібралися йому допомагати?

 

— Він пообіцяв допомогти відродити імперію Старого Гісу. І не просто відродити, а перевершити велич самої Валірії. Він обіцяв нам землі за Вузьким морем, і що всі, хто пішов проти його батька, стануть нашими рабами.

 

— Тоді я розумію, чому ви погодились на це, — скосив очі Джон. — Авжеж, у Вестеросі рабство заборонене і карається смертю. Що таке маленький відступ від звичаїв батьківщини у порівнянні з необмеженою владою та величчю, більшою ніж у Ейгона Завойовника. Нічого не скажеш, мій дядько гідний син свого батька.

 

— Як це він може бути твоїм дядьком? Ти — байстрюк одного з бунтівних лордів, якого одружили з принцесою, щоб принизити її, — засичав інший юнкаєць.

 

— А тут ви помиляєтеся. Я не байстрюк і взагалі не син лорда Еддарда Старка. Моє справжнє ім’я — Ейгон Таргарієн, і я є істинним та законним сином принца Рейгара Таргарієна та його другої дружини Ліанни Старк.

 

На мить усі работорговці здивувалися. А потім глузливо зареготали. Джон очікував такої реакції, тому просто зробив те, що мусив.

 

Якусь мить було чути лише регіт юнкайців. Але потім залунав ляскіт шкірястих крил, і перед входом до намету приземлився величезний смарагдово-зелений дракон, видавши гучний сповнений люті рев.

 

Усі юнкайці перелякалися не на жарт. Це можна було побачити по виразах їхніх облич, а від декого засмерділо уриною. Найтовстіший, Єззан зо Кагаз, з переляку намочив тогу.

 

А Джон, як ні в чому не бувало, підійшов до Вермітора і погладив його лускату морду. Дракон задоволено замурчав, а Джон переможно усміхнувся.

 

Першим до тями прийшов сивуватий юнкаєць у обшитій перлами тозі:

 

— Що ви собі дозволяєте?! Запрошуєте на перемовини, а потім спускаєте на нас клятого дракона. Це неподобство!

 

— А що, обмочені штани це фізична шкода? — поцікавилась Дейенеріс. — Мій чоловік не віддав наказ спалити вас, та накаже, якщо ми зійдемося на полі битви. Ми пропонуємо вам здатися, розпустити свої загони постільних хлопчиків зі списами та звільнити усіх рабів у Юнкаї. Якщо відмовитеся — Балеріон та Вермітор нагадають вам битву на Полум’яному полі, а раби самі звільняться, як це було в Астапорі.

 

Юнкайці стурбовано зашепотілися між собою. Очевидно, дракон налякав їх, та здача могла нашкодити їх репутації. Нарешті все той же Єззан заговорив:

 

— Наше військо — не постільні хлопчики. Це одні з найкращих піхотинців Імперії. Нас двадцять п’ять тисяч і ми готові навести лад у захопленому вами Астапорі. Тому краще здавайтеся, віддайте нам назад Бездоганних, і визнайте над собою владу Візериса з дому Таргарієнів, Третього Свого Імені. Тоді король-імператор подумає, і можливо зробить вас намісниками у Вестеросі.

 

— Отже, ви обираєте війну, — підсумувала Дейенеріс.

 

— Ні. Ми обрали закінчити війну, почату вами.

 

— Тоді давайте зустрінемось на цьому місці через два дні. За цей час ми можливо обдумаємо вашу пропозицію і пом’якшимо наші умови, — запропонував Джон.

 

Юнкайці перезирнулися, а потім підвелися.

 

— Гаразд. Два дні. Але ні більше, ні менше. Ми також не бажаємо вбивати наших Бездоганних. До зустрічі, — коротко мовив Єззан, перш ніж Мудрі Володарі покинули намет.

 

Джон провів їх поглядом, після чого звернувся до своїх радників:

 

— Що ви думаєте на це?

 

— Це жахливі люди, — відповів Сем. — Про таких як вони кажуть «горбатого могила виправить». Вони скоріше кинуться з вершин пірамід, ніж пристануть на наші умови.

 

— Я цілком поділяю думку лорда Руки, мій королю, — приєднався Тіріон. — Я думав, що гірших за мого батька людей не існує. На жаль, я помилявся. Вони без вагань накажуть вбити принца Валарра та принцесу Ліанну, а королеву пустити по колу. Краще їх знищити і покласти край Мудрим Володарям Юнкаю.

 

— Отже, пропонуєте вбивство? — перепитав Джон.

 

— А що, є інший шлях? — відповів на це Тіріон.

 

— Є. Вбивство лише породить ненависть та бажання помсти з боку родини або близьких. Ми зробимо те, що свого часу зробив Ейгон Завойовник: розіб’ємо їх у битві.

 

— Але Ейгон спалив Гаренгол разом із мешканцями, — спробував опонувати Сем.

 

— Гарена Чорного ненавиділи всі у Річкових Землях, а його прибічники після знищення Гаренголу розпочали гризтися за владу між собою. Ми вже влаштували свій Гаренгол у Астапорі. Зробимо те саме в Юнкаї — володарюватимемо над попелом. Ейгон та його дружини не палили до тла Гайґарден, Скелю Кастерлі та Стормс-Енд. У них було Полум’яне Поле та битва на роздоріжжі, в якій Орис Баратеон здолав Арґілака Пихатого і став лордом Стормс-Енду. Ми повинні показати ворогам нашу силу, і схилити їх до виконання наших умов.

 

Сем і Тіріон замислились. І поки вони думали, Теон і Сірий Хробак повернулися із високим чоловіком з зеленими очима й густою золотисто-рудою бородою, що сягала йому чи не до пояса. Судячи з його ходи і виразу обличчя, був він не найкращого виховання і манер.

 

— Меро із Браавосу, командир «Других Синів», — представив його Теон.

 

— Не просто Меро із Браавосу, а Меро Титанів Байстрюк, — гордовито додав найманець. — А ви гарненька, королево. Чи не вашу сестру я трахнув вчора вночі? Ще та ласиця, як припала губами до мого прутня, то не відлипала годинами.

 

— А у Браавосі знають хоч щось про манери? — насупив брови Джон. — Негоже говорити непристойності при королі та королеві.

 

— А хто тут король? Ти? Цей товстун? Чи може гном? Ви всі й наполовину не королі, і такої як королева не варті, — пихато відповів перекупний меч. — То про що ви хотіли поговорити?

 

— Про те, щоб ви обрали бік переможців. Переходьте на наш бік, і отримаєте багатство. Відмовитесь — будете харчем для стерв’ятників, — висловив умови Джон.

 

— М-м-м, багатство, — протягнув найманець. — Дайте помізкую. Служачи Юнкаю та Імперії я маю достатньо грошей на вино, кості і хвойд. А що я отримаю, ставши на ваш бік? Вино у вас тільки для пасованих, хвойдами і не пахне, а в кості не пограєш. Боюсь, що ваша авантюра обламалася.

 

— То ви обираєте смерть у битві? У нас півтора десятка тисяч воїнів, і це Бездоганні, а не перекупні мечі та постільні хлопчики, — приєдналась до розмови Дені.

 

— «Другі Сини» перемагали й за гірших умов.

 

— «Другі Сини» втікали й за кращих умов, — втрутився Ертур. — Як колись під Когором у битві проти хала Теммо.

 

— Тоді в них не було Титанового Байстрюка на чолі. Мої люди вірно б’ються за мене, — відповів браавосієць.

 

— Тоді нам вистачить вбити вас, щоб ваші люди втекли, — усміхнувся Джон. — І все ж, я б порадив вам поберегтися. Подумайте над нашою пропозицією.

 

— Знаєте, мені краще подумається, якщо королева покаже цицьки, — знову вилаявся Меро. — Не соромтеся, усі хочуть Титанового Байстрюка. А якщо стрибнете мені на коліна і гарненько відсмокчете, «Другі Сини» ваші.

 

— Ще слово, і я вирву тобі язика без королівського наказу, — Ертур вихопив з-за піхов Світанок, але сер Баристан притримав його за лікоть.

 

— Правильно, діду, стримай свого друга, — найманець підморгнув лицареві. — Мало хто вижив у бою зі мною. Точніше ніхто не вижив. А я ж розкланююсь, — і браавосієць вийшов з намету, вщипнувши на останок Місандею.

 

Джон вдихнув і видихнув, заспокоюючи нерви. Тіріон налив собі келих вина і осушив його одним великим ковтком. Ертур люто сплюнув на землю, а Сем обтер обличчя хустинкою.

 

— Якщо дійде до битви, цього вбити першим, — порушила мовчанку Дені.

 

— Це буде велика послуга і для нас, і для «Других Синів», — відповів сер Баристан. — Варіс розповідав, що завдяки незносному характеру цього Титанового Байстрюка «Другі Сини» довгий час не могли знайти роботу. Усі Вільні Міста відмовлялися працювати з таким нахабою і нечемою як Меро.

 

— Я із задоволенням зніму його голову своїм мечем, — мовив Ертур.

 

— Кличте наступних! — наказав Джон.

 

За деякий час в намет зайшов чоловік дуже ексцентричного вигляду. Він був одягнений у чи не всі відтінки жовтого та високі аж до стегна шкіряні чоботи з вигадливим гаптуванням; волосся і розчесану натроє бороду пофарбував у індиговий колір, а вуса — у золотий. Коли він усміхався, у його роті зблискував золотий зуб. На червоному сукновому поясі в нього висіла зброя — кривий дотракійський арах і прямий мірський стилет. Руків’я обох клинків були виконані у формі оголених жінок в розпусних позах. Ертур побачивши такого павича тільки несхвально пирхнув, а в Джона раптом виникли неочікувані підозри.

 

— Дааріо Нахарис, командир «Ворон-Буревісників», — шанобливо вклонився тайросієць.

 

— Ви мали бути не сам. «Воронами-Буревісниками» ще командували Прендал на Гезн і Салор Голомозий, — відповів Джон.

 

— Отож-бо, командували, — широко усміхнувся Дааріо, знімаючи з плеча торбу. Коли він витряс її вміст, на землю впали дві людські голови. — Капітани Прендал і Салор. Ще коли ми чекали аудієнції, між нами трапилася суперечка. У Прендала були родичі в Астапорі, і йому не сподобалося, що ви їх спалили, мій королю і моя королево. Ми засперечалися, і вони вирішили, що вас треба вбити. Жереб впав на мене, і я зробив свій вибір. «Ворони-Буревісники» ваші.

 

— Ви вбили співслуживців, — констатував Тіріон.

 

— Так, і аніскілечки про це не жалкую, — усміхнувся той.

 

— Але чому? — зацікавилась Дейенеріс.

 

— Ну, по-перше, я ненавиджу рабовласників. Як я був малим, мене продали в Толос, де я бився на арені, щоб потішати багатіїв. Зі своїми клинками я виборов для себе свободу, і коли дізнався, що королева Дейенеріс звільнила рабів у Астапорі, я вирішив, що мій шлях має перетнутися з вашим. А по-друге, я бачив вашого дракона. Не хочеться мені горіти у драконовому вогні. Ну і по-третє, ви дуже вродлива, — він підморгнув їй на останніх словах.

 

— Тоді ми приймаємо ваших людей, — відповів Джон. — Але попереджаю: королева заміжня, і якщо будете тут корчити з себе галантного кавалера — повторите долю співкомандирів.

 

— Я не вдаю з себе галантного кавалера, я лише віддаю належне вроді королеви, — широко усміхнувся Дааріо, дістаючи з-за пояса свій меч. — Мій меч — ваш. Моє життя — ваше. Моя любов — ваша. Кров, тіло, пісні — усе належить вам. Я житиму й помру за вашим наказом, королю та королево драконів.

 

— Поки що живи, і повоюй за нас цієї ночі, Дааріо Нахарис, — відповів Джон, а потім повернувся до Ертура й сера Баристана. — Сьогодні вночі атакуємо їхній табір.

 

— Але ж ти сказав, що даєш їм два дні, — підняв брову Дейн.

 

— Я сказав, — відповів Джон. — А ще я показав їм драконів. Вони напевно послали до міста попередження, і думають, що в них є два дні. Перше правило війни — заплутати ворога, і змусити його повірити у свій обман. Юнкайці думають, що в них є два дні, «Другі Сини» підуть за ними, а «Ворони-Буревісники» щойно перейшли на наш бік. Дааріо, влаштуй в їхньому таборі диверсію. Не дай їм втекти, коли наші війська атакують. Ось тобі мій перший наказ.

 

— Із задоволенням, мій королю, — Дааріо поклонився, і вийшов з намету. Ертур почекав, а потім знову заговорив:

 

— Знаєш, Джон, я не думав, що ти, вихований шляхетним Недом Старком, вдасися до такого безчестя як нічний напад.

 

— У работорговців немає честі. А з безчесними розмовляють зрозумілою їм мовою, — відповів Джон. — Не знаю, що б на це сказав мій батько, але Джейхерис Миротворець сказав би так само.

 

— І Рейгар і Нед Старк сказали б так само, — відповів сер Баристан. — Принц Рейгар завжди пішов би на те, щоб мінімізувати втрати зі свого боку. І хоч ви ззовні більше схожі на принцесу Ліанну, то зсередини ви наче ваш батько — і по крові, і по духу.

 

— Тоді дочекаймось ночі та зробимо те, що повинні…

 

___

 

На ранок Джон вирушив оглянути бойовище. Близько півночі повернулися Теон і Оберін з повідомленням: ворожа армія втікає. Раптовий наскок Бездоганних та вільновідпущеників і перехід Дааріо на їхній бік зробили те, чого Джон і хотів — вороже військо було знищене. Більша частина ворожої армії знайшла вічний спочинок у пісках. Близько тисячі колишніх ворогів (не рахуючи перекупних мечів) присягнули на вірність Джону та Дейенеріс. А «Другі Сини» знову зрадили попередніх союзників. Коли Джон зійшов з коня, чоловік у бурому плащі, що представився Бурим Беном Пламом, підніс йому голову Меро. З його боку не загинув ніхто. А Мудрі Володарі, що прийшли із розбитою армією, втекли в паніці, шукаючи захисту за мурами міста. Джон оголосив привал на три дні і дозволив відсвяткувати перемогу.

 

А через три дні, коли підсилена перебіжчиками армія підійшла до Юнкаю, зустріли їх тисячі звільнених рабів, котрі відчинили міську браму для визволителів. Тисячі чоловіків, жінок і дітей бігли до кавалькади з королем та королевою. І коли Дені прийняла вінок із польових квітів від маленької дівчинки, маленька дарувальниця крикнула:

 

— Mhysa!

 

А народ почувши це, підхопив за нею. По всьому місту лунали слова «mhysa», «muňa», «maela», і ще безліч слів різними мовами. І Дейенеріс відчула, як її серце щемить від дивного відчуття. Такого самого, що було в неї, коли Валарр вперше заговорив.

 

Адже кожен звільнений раб у місті називав її матір’ю, використовуючи слова із рідної мови…