нагадай мені назву першого місяця літа

            Я писатиму тобі листа доки стане чорнил у чорнильній ручці, а як не стане – то зачерпну ще трохи з нічного неба, може, навіть із зірочкою: заховаю її у крапці, щоб ти знайшла, як читатимеш лист, хоч я і не люблю став

            Бач – серпанок Місяця сьогодні закривавлений, придивись уважніше – будеш обережніше, будеш знати,

            Червень подарував перший вечір за три дні – нарешті можна видохнути, відпустити парочку подихів погуляти разом із теплим вітром.

            Туди, де пісні Тембер Бланш і Лани Дель Рей, де – безмовно самотньо, вимитий посуд та не тане лід у стаканах з віскі.

             Чорне море ще не пошило свою першу пару замшевих туфель з блакиті неба, та вже навчилось тримати гітару.

            Ранок – розфарбований мім, жене сни самими рухами, мовчки, без слів: і відчиняє собі неіснуючі двері, щоб непоміченим вийти

            Першою мовою, яку вивчила Джулія, була саме мова жестів – вона завжди називала її своєю рідною, всі інші були вже потім.

            Вони загубились на вокзалі.

            Всесвіт прийшов до Літко – сонце лягало спати, але піднялось на ліктях трохи вище, щоб зачекати та подивитись, що ж буде.

            Від

                        лік-

            І погляд її повертається раз за разом зграєю сизих голубів – розчиняється смог над містом, і коли злітають у небо голуби – повертається.

            На вітру сохне кімоно, пурпурне – як небо перед тайфуном, дівчина щохвилини чіпає його рукав: перевіряє, чи висохло, поспішає.

            Я скидаю тобі свій плащ з балкона, аби тільки захистити твої плечі від колючих крапель дощу, я тебе навіть не знаю,

            Безмежна кількість пересічених меж – і вона зростає, вже не від місяця до місяця, мова про зо дня на день.

            Далматинець загубив дві свої плями і не помітив – зник за горизонтом, наче він був плямистим сонечком.

Це був день, коли янголи йшли по землі – і мені про те ніхто не сказав, ніхто не попередив мене. Я тоді і побачив тебе:

            Черешні помирають тихо і зазвичай до світанку: за улюбленою книжкою з віршами без автографа автора. Читають,

            Наше знайомство відбулось під час зйомок якоїсь артхаусної трешатіни, ми не мали спільних сцен, проте мали спільний трейлер,

            Захід Сонця замітав вулицю: змітав зайве проміння з асфальту, щоб вже на чисте лягала безцінна темрява, прибирав тепло,

            Останній салон з прокатом відеокасет лишився десь на краю світу, можна сказати й що десь поза його межами.

            Птахи розлетілись по гніздах: день завершується, відв’язується і зістрибує на землю опудало, розстібує два ґудзика на сорочці,

            поправляє солом’яну шляпу.

            Перетасуй моє тіло, заплутай мене – щоб я в темряві себе сам не впізнав, я вірю тобі: ти вмієш бачити карту руками.

            Ми познайомились з тобою там, де не ступали ані чорти, ані янголи, ані панки – це пустеля, де замість золотих пісків – попіл.

            Я взяла собі за звичку рахувати перстні на твоїх пальцях – це пішло від перших рукостискань, коли ми ще не обіймались.

            Вони встигали порушувати закони швидше, ніж їх видавали – що там казати, адже їх штрафували навіть за порушення законів фізики.

            Леді в білому йшла по поверхні води із кошиком у руках – здавалась її шкіра напівпрозоріше, ніж фата.

            Всесвіту сниться страшний – страшнючий – сон: у місячнім сяйві розстелилась на долині ріка, як велика струя живого срібла.

            Як швидко народжуються спогади і як швидко вони ростуть – ростуть головою вниз, бо коріння беруть в голові,

            Клас інформатики без моніторів, самі клавіатури й мишки лишені на столах, комп’ютери – під або біля, та й дроти розкидані так, що легко б спіткнувся.

            Знаєш, як виглядає Shelby Series 1? Дуже симпатична машина з відкритими верхом насправді, традиційно має малюнок двох смуг на капоті,

            Я обожнюю челенджі й конкурси, та й готовий вписатися куди завгодно, серйозно, от просто куди завгодно, наприклад,

            Вона зникла з таверни одного дня і так і не повернулася.

            Її звати Джун, але на неї дуже часто кажуть Джулія, потім, звісно вибачаються за це непорозуміння, ну,

            Старий док Еммет Браун продовжував свої експерименти та наукову діяльність, займався творчістю: навчився малювати, пробував в’язати шарфи,

            Татко-Всесвіт смажить картоплю з грибами, які з молодшими донечками зібрав вчора в лісі, який ще навіть не почав існувати.

            ПРАВИЛА.

            Джун гортає альбом, де зібрані, наче колекція марок чи наліпок, щасливі миті її життя: деякі свіжі, новенькі, такі ясні,

            Юначе, де твоя корона? При тобі лише капелюх, а,

            Сестро, я знаю, що ти відчуваєш, я поруч з тобою лежала у ліжку, і повторювала за тобою всі вигини твоєї пози, хіба

            Твої руки люблять метелики: вони для них як чарівне світло нових ліхтарів старих вулиць, вони для них пахнуть, як краща квітка у всесвіті.

            Просто уявіть собі, що цей милий нашому серцю Всесвіт міг не з’явитися просто через укус комахи…

            Сестри Джун і Джулія їздили в гості до своєї тітки, яка, начебто, не мала ані прізвища, ані ім’я по-батькові, ну чи просто дівчатка,

            Напевно, вже сотню років я, немов ліниве янголятко, блукаю Іспанією. Ти знаєш, як місцеві їдять хамон? Відомо як:

            з вином!

            І спогад цей стоїть в очах, неначе сльози…

            День, коли білих ворон відпускають на волю. Так і позначений в старому-старому кишеньковому календарику.

            Мої пальці торкались пожовклого листя: на галявинах, на тротуарах, на подвір’ях, на чужих і на власних чоботях.

            Вишня п’яніла в наших стаканах: розпалювався неіснуючий червень, місяць з запахом кавових зерен, місяць з запахом штучних чорниць.

            Я – упаковка стіків для айкосу з написом українською мовою в торбинці вусатого викладача німецької мови.

            Сохне самотній купальник на довгій мотузці. Будиночок на березі моря.

            Моє спітніле тіло пахне теплим деревом та польовими квітами, пахне рідною землею і трішки піском,

            Там печуть пироги, аж поки не вимкнеться світло на вулицях, там, в маленькій крамниці за рогом.

            Чорничні за рецептом втраченої сторінки з кулінарної книги,

            Жити в пеклі – то хана і морок, лямку тягнуть чорти не набагато краще, ніж полонені диктатори, бандити й нехрещені діти,

            Янгол мене цілував уві сні, як то водиться, з четверга на п’ятницю, в найніжнішу з ночей першого місяця літа,

            Як тебе звати? Га? Маноло? Як того кубінця з фільму Обличчя зі шрамом? Ти чимось на нього схожий, правда.

            Я втрачаю здатність дихати: я це помітила на балу, після свого легкого танцю під мелодію віолончелі,

            Одна нічна розмова наприкінці довгого, здається навіть – вічного червня…

            Ти це той, чиї вірші я перекладала всіма мовами, які мені були відомі, а як знань не вистачала – я йшла до далеких племен,

            жила серед них, вчила їхню мову,

            Торкалося море берегів безлюдного острова, намагалось забрати собі як сувенір дошку розбитого корабля,