межа

            Безмежна кількість пересічених меж – і вона зростає, вже не від місяця до місяця, мова про зо дня на день.

            Вчора клялись, обирали нову межу, яку ніколи не перейдемо: непорушна клятва стає викликом, і межі переходимо,

            наче то вулиця. Мізинчики, які зчіпляли в священній клятві, роз’єднуються: натомість єднаються руки.

            Де пролягає межа поцілунку? А нащо питаєш? Щоб точно знати, де пересікаєш її?

            Так. Так, так, тік-

            так. Голос подав присоромлений годинник – і впав з іржавого цвяха, розбилась наша опівніч, можна не тікати з балу.

            Я лишаюсь з тобою, зранку під каву вийдемо на балкон – я хочу подивитись на мій будинок твоїми очима.

            Штори в моїй кімнаті лишились відкриті – так спішив, що забувся зовсім, то і на краще: покажу тобі, може, свою ковдру, яка там лежить.

            А в той час закутаємось у твою, в тебе одна, та велика, червень червнем, а ранки морозні. Межі перетинають

            лише розпечені й пристрасні. Поклади голову мені на плече: тобі треба відпочити.

            Світає – червень розстібає блискучу чорну сорочку і показує Сонце. А я поряд з тобою – наче лишився на ночівлю в музеї,

            в обіймах статуї якоїсь богині, можливо навіть жорстокої й кровожерливої.

            Спадають вниз наші перейдені межі, як червоні пояси шовкових халатів. Ми не спиняємось, тільки відпочиваємо.  

Пам’ятай: світ проти нас. І ми проти світу. Але він нас боїться не менше, ніж його боїмося ми.