кров

            Бач – серпанок Місяця сьогодні закривавлений, придивись уважніше – будеш обережніше, будеш знати,

            як гарний місяць сьогодні може ранити.

            Буде на те воля Всесвіту – обійдешся пластирем на пальці, та комусь те б’є по серцю, ти ж не хочеш так нарватись, правда?

            Налетіти бездумно і болісно, хто поранений Місяцем – стає холодним, і принесені як дарунок чи як жертва обійми

            не гріють, не допомагають, не рятують.

            Поетична безвихідь – поетична лише у поезії, бути ліричним героєм – не дар, бути ліричним героєм – приреченість,

            рок і фатум, по-диявольські зла посмішка, схожа на серпанок молодого Місяця.

            Скривавлені вуста, кров на зубах – сплюнь, дияволе, мою кров! А він тримає у заручниках, а він тримає.

 

            Бач – серпанок Місяця сьогодні закривавлений… Бачу, ще й як – широко розплющені очі, нові окуляри,

            м’яка хустиночка, витерті – бачу настільки ж ясно, наскільки ясна ця ніч.

            Це не нова кров – це засохла пляма, з якою гарний місяць все ще гарний, повертаюсь у це сьогодні щороку.

            Цинічно втішає лиш те, що Місяць має два гострих кінці: скривавлені обидва, тож ранені двоє, засохла кров з двох боків.

            І двоє бачать цю картину на червневому небі – і двоє щось пам’ятають, та ще раз налетіти так само не наважуються.

            Не наважуються? Не зможуть. Посміхайся Місяцем, дияволе,

            добре відомо, що цю посмішку не під силу стерти нікому. Та не тільки ти хазяїн такої посмішки.

            От і живи з цим.