захист

            Я скидаю тобі свій плащ з балкона, аби тільки захистити твої плечі від колючих крапель дощу, я тебе навіть не знаю,

            я навіть зникаю і сподіваюсь, що ти не помітила нічого, ані мене, ані плаща.

            Пахне хлібом твоє волосся, кроки такі невагомі, що от-от – і підеш по поверхні брудної води з калюж, бо що ще робити,

            як вони розростаються так швидко, що не переступити і не перестрибнути.

            Хіба якщо хочеться впасти і збити коліна, особисто я не збивав їх близько сотні років, а як щодо тебе? Мені от хочеться,

            може й тобі, ми захистимо тебе від зарази – я і мій флакончик з перекисом.

             

Ти така беззахисна, наче книжкова полиця: я бачу обкладинки й назви всіх твоїх книг, ніхто не спинить мене від того,

щоб я взяв будь-яку, почитав, погортав, поставив на місце.

Але – я не знаю тебе, а торкатися книг з незнайомих полиць – це навіть не не культурно, це попросту небезпечно:

так можна відкрити одну з них і закохатися, як то завжди буває.

Я стараюсь не читати чужих книжок, та не читати зовсім не можу, а власні, хоч і маю, та написані незнайомою мовою,

до якої словник загубив. Іноді із тобою я зустрічаюсь поглядом: твої очі здаються мені такими, що зрозуміють,

зрозуміють все-все написане.

 

Ти така беззахисна, як сліди, що по собі лишають равлики: дощ змиває тебе з моєї вулиці, ти йшла тротуаром, і от тебе вже немає,

ти зникла, з вулиці, та не з міста, це значить, що скоро ти виникнеш десь іще.

Така ж гарна – тонка, тонше за парасолю, того і не носиш її із собою, це я так думаю, не берусь стверджувати, я обожнюю,

коли ти ховаєшся, але я так швидко тебе знаходжу знов.

Зникай, закутана у мій плащ, розчиняйся в дощах, починай новий раунд хованок, я знайду тебе у кожному вірші, а як ні –

то напишу про тебе свій, власний, де точно знаходжу тебе. І нафарбованими губами цілую твої коліна: диви, виглядають так, наче збиті.

 

Насправді, цю гру я веду так довго, що вже не знаю, хто з нас двох справжній і дійсно існує: ти або я.