Повернутись до головної сторінки фанфіку: нагадай мені назву першого місяця літа

Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.

Повний текст

            Знаєш, як виглядає Shelby Series 1? Дуже симпатична машина з відкритими верхом насправді, традиційно має малюнок двох смуг на капоті,

            в мене така була, червоненька, швидка, аеродинамічна, і керувати нею то одне задоволення. В мене така була,

            зрозуміло – в масштабі 1:43.

 

            Знаєш, як виглядає Ford Escort? Він насправді не такий вже й гарний, але яка ж цяточка була в мене, ти б бачила!

            Білий, розмальований всіма можливими і неможливими брендами, мені особливо запам’ятався логотип Мартіні.

            Зрозуміло – він був у парі з Шелбі, теж 1:43.

 

            Ці дві іграшкові машинки викликали в мене теплі спогади мого дитинства, це мій зв’язок з безтурботним та дуже теплим, затишним часом.

            Я не пам’ятаю сюжети своїх ігор з ними, але як беру машинки до рук – то посміхаюсь якось так, як в інших випадках не посміхаюсь.

            Неначе дитина, розумієш? Тож іноді думаю, що в тому і полягав сенс моїх ігор в дитинстві: посміхатися.

 

            Вони стояли на нижній полиці книжкової шафи, вона взагалі мала їх три, і от з нижньої книжки прибрали, а на двох верхніх лишили.

            Зверху стояли Вільям Шекспір, Джеффрі Чосер, Волт Вітмен, Генрік Ібсен, Пабло Неруда, Джейн Остен.

            На другій полиці стояли Олександр Пушкін, Федір Достоєвський, Лев Толстой, Максим Горький, Михайло Лермонтов, Іван Тургенєв.

            А українських авторів я, як всяка нормальна людина, тримав не в якійсь шафі, а якомога ближче до серця.

 

            Одного дня друга поличка зламалась і вся вага книжок полетіла вниз: весь удар прийняв центр нижньої полиці, де як раз і стояли і Шелбі, і Форд.

            Та сама червона Шелбі з відкритим верхом, той самий розмальований Форд: я дивився, як вони в розпачі немічно виглядали з-під книжки Пушкіна,

            який ніби знущався над ними

            своєю стертою брудною палітуркою, на якій блищали золоті букви імені.

 

            Я все ще можу взяти до рук свої машинки: вони міцні, лише злетіли колеса, лише в Шелбі зігнулося лобове скло, їх не знищило,

            не так, що неможливо відродити.

            Але тепер, як беру до рук, мені стає трішки сумно. Це тобі відповідь на питання, чому ж я ненавиджу Олександра Пушкіна,

            Федіра Достоєвського, Лева Толстого,

            Михайла Лермонтова та Івана Тургенєва. 

 

            А ще тому, що вони бездарні росняві виблядки.

    Ставлення автора до критики: Позитивне