поцілунок

            Янгол мене цілував уві сні, як то водиться, з четверга на п’ятницю, в найніжнішу з ночей першого місяця літа,

            нагадай мені його назву до речі, нагадай мені його назву

            будь ласка.

            Мені довго взагалі не спалося, не знаю, що саме заважало мені в цьому більше, чесно: чи міцний чай, випитий незадовго,

            чи зубний біль, чи Жак Дерріда дивився надто уважно з палітурки бібліотечної книги, не знаю, може й щось інше.

            Довго не спиться частіше всього як раз перед поцілунками, набагато частіше, ніж від безсоння, наприклад. 

            Янгол мене цілував уві сні, як то водиться, заплющував очі, аби не бачити душу, не читати сонети гріхів,

            які ще не сховав за воском молитви.

            Я робив те ж саме: ми не знаємо про гріхи наших янголів тільки тому, що цілуємо їх з заплющеними очима,

            не відкривайте очей, не відкривайте очей,

            будь ласка.

            Я дивився в ці знайомі до болі янгольські очі: ну звісно, ну звісно, чий, як не твій, образ янгол міг прийняти в моєму сні?

            Ти сиділа переді мною, і я бачив всі знайомі для мене риси: руки і шию, щоки та шию, очі й вуста…

            Кого б, як не тебе, обрав би янгол, щоб мене цілувати? Я потягнувся до тебе знов, не ще один цілунок, так хоч взяти за руку,

            стиснути пальці, торкнутись загубленої каблучки на безіменному, та…

            Розчиняється образ – і я прокидаюсь. Незвично рано. Чи через зубний біль, чи через міцний біль, чи через те, що, тікаючи,

            янгол звалив книжку з підвіконня.

            Щоб пам’ятати твої поцілунки я забув назву першого місяця літа,

            нагадай мені його назву, нагадай мені його назву,

            будь ласка.