морок

            Червень подарував перший вечір за три дні – нарешті можна видохнути, відпустити парочку подихів погуляти разом із теплим вітром.

            Вона сидить на порозі – тепла і чиста плитка, то вона сидить без нічого, по-домашньому і в домашньому.

            Рухає пальцями ніг, наче нервує – та вона спокійна, рухає пальцями ніг, здається, наче хоче щось намацати на бетоні,

            але всі дрібні камінці розбігаються від неї.

           

            Трішки вище за кісточку на нозі в неї браслет – браслет з білих камінців, його навряд можна назвати витонченим,

            бо камінці виглядають такими, наче їх не обробляли, досить грубо.

            Але – у тому браслеті світло, сонце подарувало людям сьогодні все, що хотіло, останні стріли променів всі летять

            до браслету на нозі.

            Не всі досягають цілі: то один, то другий промінчик укусить її за ногу, то як комарик, сонячний комарик – а інші і не кусають.

 

            Шурхіт пальців по шкірі – чухає ногу трішки вище браслету, тонке світле волосся ледь помітне, але відчувається дотиком.

            Її торкаються тільки власні пальці та сонце: вечір сповнений легкого суму за дотиками й обіймами.

            Навіть вітру не стає сміливості торкнутись її подихів: весь всесвіт чекає дозволу, весь всесвіт застиг та просто чекає,

            літо починається завжди неспішно й в очікуваннях.

 

            Морок розповзається, потихеньку тече, бо промінці кінчаються: якщо придивитись уважно, то на одному з білих камінчиків браслету

            можна помітити темну прожилку.

            Вона чи то сіра, чи то – ближче до чорного, але в будь-якому разі дуже і дуже помітна, навіть не треба пильно дивитись

            на її браслет, браслет з білих ворон.

            То оселяється морок в її дивовижній прикрасі, її Татко вміє морок відігнати та зробити камінчики білими знов.

 

            То оселяється морок – здається, він потрапив туди тільки-тільки, впала крапля мороку першого червневого вечора.

            Чорна сльоза відсутніх обійм, сірий сум неіснуючих дотиків, чорне перо в білої ворони, сила – така невідома й страшна.

            Вона рухає пальцями так само – але то вже від нервів, тривоги: тримається міцно за плитку ґанку, дихає – подихи відганяють вітер,

            вона навчиться відганяти морок сама, їй стане духу й сил.

            Чорна прожилка – як посмішка на чорних вустах – стає трохи більшою, але потім стає такою ж серйозною, як і була