мітла

            Захід Сонця замітав вулицю: змітав зайве проміння з асфальту, щоб вже на чисте лягала безцінна темрява, прибирав тепло,

            щоб навіть босоногі відвідувачі ноги не попекли, гарячими мають бути лише їхні пироги; вже працювала піч і обережно вибирався з пекарні

            аромат свіжої випічки.

            Мітла голосно-голосно шурхотіла, змахи були відточені та різкі: відлітали співи птахів, уносились звуки старих мотоциклів,

            нових авто, лишались хіба що сліди – їх ще спробуй прибрати, то треба чекати дощу, а він такий, що за пирогами не прийде,

            хоча варить каву буквально через дорогу.

            Захід Сонця працював спокійно і методично, з загадковою посмішкою на вустах, був десь у своїх думках, мріях, спогадах:

            то, розумієте, такі штуки – їх мітлами не вимести, швабрами не відтерти, хоча було б добре, вміння забувати корисне вміння,

            та навіть він йому не навчився.

            Його знають у місті – і не тільки в цьому, та знати і впізнавати то трохи про різне, він бажає гарного вечора перехожим,

            які йдуть додому з робіт та з самотніх прогулянок, ті стримано кивають у відповідь і він змахом замітає їхні кроки,

            а згодом й самотність розвіюється в повітрі.  

            Запах пирогів розтікався по вулиця разом із темрявою, Захід Сонця закрив комірку й перевдягнувся у форму, став за прилавок: вже йдуть

            перші клієнти, які лишать тут зароблені сни, можливо – навіть щось буде на чай, Ніч навіть поставила банку з написом «чайові»

            мовою сузір’їв – рідною мовою.

Тане цукор у каві: руки Заходу Сонця досі пахнуть деревом, скільки б він їх не відмивав, лінії на його втомлених долонях –

це карта вулиць маленького міста, він навіть іноді показує Ночі, як по ним ходять люди,

            правда побачити те вона може лише якщо прикриє зряче око.