танці

            Туди, де пісні Тембер Бланш і Лани Дель Рей, де – безмовно самотньо, вимитий посуд та не тане лід у стаканах з віскі.

            Там обпікає губи – і не знаєш, чи то кава, чи то цілунок, та в бурштиновій темряві розчиняється силует за силуетом.

            Курять трубки чоловіки – як вожді племен корінних народів, і їх мова – легка, наче дим, записується нотами, не літерами.

            Туди – де запрошу тебе танцювати, так і не дібравши правильних слів, з надією дібрати правильні рухи.

            Місце, яке не запам’ятає ґуґл, і через місяць не відправить мені листа на пошту: «пригадайте, де ви були!».

            А ти відправиш?

            Та сам танець вже каже мені – дідько, танцюй з нею, і своїми щупальцями, як всемогутній спрут, складає наші руки,

            наче то простий математичний приклад.

            Лампочки тріскаються, як перестиглі плоди, і хрустить скло під нашими кроками, темрява кружляє разом з нами.

            Ми здіймаємо вихор – вихор в пучині чашки гарячого шоколаду, і губляться в ньому безцінні перлинки поглядів,

            ламаються коралові рифи наших вуст.

            Танець який ми танцюємо грається нами – сидить, плескає, ледь торкаючись мозолями мозолей, а лініями – ліній.

            Самовдоволений древній бог.

            Вона ж зникне після того, як ми дотанцюємо, правда?

            Не правда. Ви такі – що зникати вам тільки разом,

            як зникли Стів Роджерс і Пеґґі Картер після свого останнього танцю.

            Я тримаю її міцніше – за руку, за талію, бо що ще лишається нам робити?

Зникнемо – встигнути б як не поцілувати, так хоч заритись носом в волосся.