перстень

            Я взяла собі за звичку рахувати перстні на твоїх пальцях – це пішло від перших рукостискань, коли ми ще не обіймались.

            Я вивчила напам’ять твої прикраси – іноді крізь темряву я дивилася на свою руку і вона здавалась мені твоєю.

            Я могла уявити на ній будь-який твій перстень, будь-яку твою каблучку: агатову, срібну, ту плетену каблучку-фенечку…

            Розумію – рука не моя, але й не чужа. Це дивне відчуття, правда.

            Одну з каблучок ти подарувала мені – я не зізналась тобі, що то моя перша, але до того я їх не носила, не мала.

            Ти взяла мою руку у свою, щоб роздивитися краще, а я тільки й думала – не відпускай, не відпускай, чуєш?

            Та як ти почуєш думки?

            Я взяла собі за звичку дивитися час на твоєму годиннику – не те, що не маю свого чи там час йде якось неправильно, ні.

            Просто я в один момент зрозуміла, що не можу відвести очей від твого зап’ястя, чесно кажучи – я дивилась якось крізь цифри.

            Вони витікали з циферблату і розтікались вверх по руці, лишаючись на волоссі, я ніколи їх не могла прочитати.

            «Котра година?». Ти не хочеш того насправді знати.

            Ти поїла мене зі стакану холодним квасом – я сама не могла взяти попити, бо як раз сушила нафарбовані нігті.

            Це було водночас ніяково, смішно, мило і якось довірливо: я б далеко не кожній людині довірилась так.

            Та і ти б, певно, не кожну людину поїла з рук.

            Я взяла собі за звичку не ховати від тебе погляд – ну, бо ти все одно його знайдеш: в кишені, в тріщинках на асфальті…

            Навіть можеш дістати його з моїх кедів, я від тебе його просто не здатна сховати, до того ж швидко зрозуміла, що не маю такої потреби.

            Стільки думок в голові – певно, в десятки разів більше, ніж перстнів на твоїх руках, співають, як хор ранкових пташок.

            «Я не вмію чути чужі думки», – кажеш.

            «Але хочеш – я покажу тобі фокус? Зроблю так, що всі твої думки водночас замовкнуть на мить або дві».

            Звісно я хочу, показуй, прошу. Просиш заплющити очі, далі – я відчуваю дотики твоїх пальців до мого обличчя,

            впізнаю їх за перстнями, впізнаю їх за перстнями, впізнаю…

            Ти дуже-дуже близько – я читаю твої подихи. І думки раптом замовкають на мить.