ти

            Ти це той, чиї вірші я перекладала всіма мовами, які мені були відомі, а як знань не вистачала – я йшла до далеких племен,

            жила серед них, вчила їхню мову,

            і знов сідала перекладати ті тексти з потертого зошита, якому я сто тисяч разів вже змінила обкладинку, чиї скріпки сто тисяч разів

            заходили мені під ніготь.

            Ти це той, чиї вірші я перекладала всіма мовами, які мені були невідомі, твої тексти стали частиною мого тіла, немов орган,

            твої вірші мій шлунок, мої легені, моє друге серце.

           

            Ти це той, через кого я переживала всіх тих старих вождів, шаманів, сільських голів і навіть імператорів,

            я приходила в міста, в селища, в поселення племен, я приходила до палаців пихатих вельмож – і просто жила,

            жила з ритмом твоїх віршів на вустах.

            Тому й пережила: я не зустріла ще ані чоловіка, ані жінку, які б мали таку мотивацію і жагу жити, як я.

            Ти це той, через кого кожен мій ранок, де б я не була, починався з того, що моє тіло вкривалось палкою росою,

            я прокидалась гаряча й сумна.

            Будь-яка вода здавалась мені холодною, будь-яка вода здавалась мені наче твої руки, наче твої дотики.

 

            Ти це той, в кого я випадково закохалася на все життя, на всі вічності з безкінечностями, на всі випадки та випадковості,

            на всі часи, навіть – відсутні, вигадані й стерті.

            Я притискаю твій зошит міцніше до грудей, він досить пахне твоїми руками, він пахне твоїм почерком, я плачу, як вперше,

            я плачу, як вперше, над віршами, жоден з яких не присвячений мені.

            Ти це той, хто перший дав мені ім’я Літко, а далі

            а далі я ним просто називаюсь, бо кохаю тебе випадково

            й безмежно.