погляд

            І погляд її повертається раз за разом зграєю сизих голубів – розчиняється смог над містом, і коли злітають у небо голуби – повертається.

            Заплакані очі, яким не судилося бути небом, та й нехай: їм судилося дивитись на небо і бачити ту безкінечну красу.

            Погляд, від якого спиняються годинники та час дає зворотній хід, то і казала вона не дарма: «цілуй мене часто, цілуй якомога частіш,

бо коли цілуюсь я заплющую очі».

То якась неприборкана сила – не закохуйтесь в сірі очі, якщо не готові пірнати в небо червня і дізнаватись його таємниці.

І погляд її повертається раз за разом – Джун, розкажи, хто цілує її, щоб вона тримала очі заплющеними? Джун мовчить.

Джун принесла мені її цілунок на своїх вустах, та все не може дібрати моменту, коли віддати його мені.

«Лиши собі, Джун,» – кажу, – «я не стану торкатися твоїх вуст». Джун схиляє голову та зацікавлено дивиться на мене, такі погляди відчуваєш.

Карі очі Джун зараз – як найкраща картина, я відчуваю в них закарбований на сітківці образ знайомого ліжка з незнайомою ковдрою,

знайоме скуйовджене волосся та новий, незнайомий запах стіків для айкосу.

Гра світла, візерунок тіней – вона з тих, хто заслуговує, щоб на них подивилась Джун, і я знаю, що запропонує Джун.

«Лиши собі, Джун,» – кажу, – «я не стану дивитись тобі у вічі». Це краще для неї ж, бо я відчуваю спекотний запах страху:

від Джун пахне природою, що очікує на грозу.

«Її погляд постійно повертається, я ловлю його то там, то тут. Дозволь мені зняти пов’язку, Джун, та послати їй свій, щоб і вона побачила».

Хай моя зграя сизих голубів пролетить повз її дім, хай за ранковою кавою вона подивиться на сіру хмаринку,

Джун, лише дозволь на мить зняти пов’язку, яка ховає сірі очі. Зараз червень – для червня природні тимчасові зупинки плину часу

та повернення у минуле. Джун для надійності бере мою руку – і з подвір’я церкви злітає зграя голубів

яка з’явилась немов нізвідки.