корсет

            Я втрачаю здатність дихати: я це помітила на балу, після свого легкого танцю під мелодію віолончелі,

            я намагалася відновити звичний для себе ритм дихання, але могла відновити лише ритм, в якому музиканти грали вальс.

            Взагалі вечір був підозрілим – я відчула, що щось не так, коли випила фужер ігристого вина: зазвичай в мене від нього лоскотливо бурчить живіт,

            потім бурчить голова, себто п’янію.

            Того не відбулося: живіт був тихим, тільки ледь чутно хрустіли ребра.

 

            Я намагалася знайти в натовпі на балу знайомі обличчя чи босі ноги, та весь натовп став мені раптом чужим, непривітним,

            я намагалася дихати, як дихають вони:

            як сива графіня, як гладкий сенатор, як той неприємний на вигляд лорд, як та жінка, якій поважний статус я не вигадала.

            В мене не виходило і, наче, я втрачала дихання ще більше, здається – непристойно голосно захрустіли ребра,

            і не пом’яти їх, не помацати що там і як, вирішать, що в мене болить живіт, погано подумають і пасивно-агресивно підкажуть

            дорогу до вбиральні, а в мене з собою не має пудри, як я буду пудрити ніс?

 

            Втрачаючи дихання, а краще б – туфельку, бо вдягнула сьогодні як раз найменш улюблені, я тікала з того замку,

            з того палацу, куди я приїхала на бал.

            Я порушила всі правила: в мене біле плаття, чорна спідня білизна, а коли мене питали напередодні, чи поїду на бал,

            я казала так,

            ні теж казала,

            і сміялась, і посміхалась,

            спотикалась –

 

            летіла на галявинку, яка була залита місячним сяйвом, наче поглядом чийогось незрячого ока,

            від зірок я відмахувалась, вони торкалися моїх ліктів, ніби намагалися допомогти підвестися,

            а мені б дихати хто б допоміг.

            Я нарешті могла торкатись корсету, який виявився затягнутим надто туго, від якого ламаються ребра, але я не робила цього,

            я точно затягнула його легше і не так туго, не так щільно, я, користуючись останніми подихами, спробувала його послабити,

            геть розв’язати і скинути, аби дихати вільно, не ламаючи ребра й хребет.

 

            Бризнула кров на біле плаття, і криваві метелики полетіли вгору: кров потекла по вустам, у роті був характерний присмак

            метала? Ні,

            липи.

            Моє тіло розідране, туфельки найменш улюблені, а чорний бюстгальтер був одним з моїх кращих, ну дійсно,

            про що ще думати в смерті, дивлячись на кривавих метеликів,

            про що ще думати в смерті.

            Пахло липою, росли з грудей невидані мною квіти, я й не знала, що такі бувають; лоскотливо бурчав живіт.

 

            Я відчувала, що на мою сукню зараз дивиться Всесвіт, я намагалась сховати сліди крові, щоб він не дізнався,

            щоб він не дізнався, що тут, на балу,

            вперше настало літо, вперше настало літо з його першим місяцем:

            липнем.

 

            Називаю не своїм ім’ям. Називаю на честь цього смаку і запаху

            липи.