сльози

            І спогад цей стоїть в очах, неначе сльози…

 

            Я боялась цього більше всього: моя надія захлинулась в запаху липи в кімнаті з кривими, типу смішними, дзеркалами.

            Так, я заплакала в кімнаті сміху – господи, яка вульгарна та твердолоба іронія! Я читала книжки, правда, я багато читала книжок,

            там іронізують витончено, там добирають вишукані образи та закладають глибокі сенси прямо в долі й в характери.

            А я заплакала в кімнаті сміху: ховаюсь в носовичок, така соплива, з таким збитим диханням, така ж крива,

            як моє віддзеркалення напроти.

            Сльози лоскочуть шию і ховаються в піт, я відчуваю погляди – не людей, але їх спотворених копій з блискучих поверхонь,

            мене кидає в жар: розливається неприємне тепло під пахвами і в животі, як хочеться зараз бути холодною, але я ніколи не буду.

            На підлогу в кімнаті сміху безіменного парку атракціонів падають мої сльози: я знаю, вони солоні на смак, гіркуваті,

            та солодко пахнуть липою.

 

            І спогад цей гірчить у роті та стискає горло…

           

            Нас в дзеркалах не відрізнити, наскільки б кривими вони не були: я так мріяла потрапити в кімнату сміху, бо сподівалася, що там будуть

            єдині в світі дзеркала, в яких ми будемо, сестро, різними.

            Та навіть там, та навіть в них – однакові, абсолютно ідентично викривлені, і нічого з цим не зробиш.

            Їх стільки тут! І в кожному із них, навіть як підходимо до різних, які, ну, згідно логіки і фізики по-різному нас мають зображати –

            там теж. Однакові, як дві краплі води,

            чи як сльози.

 

            І спогад цей лоскоче ніс солодким ароматом липи…