хрускіт

            Черешні помирають тихо і зазвичай до світанку: за улюбленою книжкою з віршами без автографа автора. Читають,

            знявши окуляри, нічого-нічого, бог знає надиктовані ним рядки напам’ять, то він підкаже, як щось буде зовсім не розібрати.

            На світанку візьме книжку, поцілує у скроню черешню, розсунувши листочки, та піде до автора: хоч в Черкаси, хоч в Тернопіль,

            хоч в Київ чи якийсь город на небі. Бог перевдягається то в старого професора, то в безвусого юнака, то в дівчину, що постійно

            поправляє великі окуляри на маленькому, гострому носі. Все – щоб взяти автограф, він називає себе Черешня, бере то як прізвище,

            рідше – як ім’я. Стався до інших так, як хочеш, щоб ставилися до тебе: бог знає, що теж одного дня тихо помре до світанку

            з улюбленими віршами в руках. І хай новий бог, який займе його місце, подбає про нього так само, як він дбає про черешні.

            Черешні помирають тихо і зазвичай в теплі ясні ночі: вони годують пташок останніми ягідками, дають затінок кабачкам,

            що живуть в них біля ніг, як кумедні собачки. На третій день грози будуть оплакувати їх смерть: безсило стукати потоками води,

            гримати громом, від безсилля – розбивати безцінні блискавки, та що не змінити – того не змінити.

            Бог не в силах – то куди ж ти, гроза, куди ж ти, та хай виливає все, що може: ростуть кабачки, помідори й огірки, в них нема розуміння,

            що ж відбулося. Черешня тягнеться к небу – все як зазвичай, так роблять усі дерева, що змінилось? Бог сидить серед помідорів –

ще зелені, думає, ще зелені.

На п’ятий день черешню спиляють. Тоді буде все зрозуміло усім – немає нічого зрозумілішого за хрускіт сухих, мертвих гілок.

Бог сидить у бібліотеці підписаних книжок – як завжди з острахом чекає світанок; спить гроза серед хмар.

Закриваються на ніч двері сараю з інструментом – з сокирами й пилками, натомість відкриваються двері райського саду:

сьогодні янголи саджають нове дерево.