карти

            Вона зникла з таверни одного дня і так і не повернулася.

            Вона зникла так само, як і прийшла: мовчки і несподівано, лишивши мені теплі спогади та колоду своїх карт.

            Лишивши мені вміння розумітися на міцному пиві та грати в карти, лишивши мене самотнім в цій старій, автентичній таверні.

            Всього лиш в таверні! Та відчувалося то так, ніби я тепер самотній в цілому світі.

 

            То був червень, але в цих краях навіть в червні за вікном лежить сніг, і Хазяїн таверни, як вийде – то каже:

             «вже тане потрохи. Щось рано цього року».

            Хазяїн таверни не дуже часто, насправді, виходить на вулицю, будемо взагалі чесними: він не так часто й з-за стійки виходить,

            і останній раз, як те трапилось, то був як раз червневий день.

            Я сидів за столом, самотній, і бачив ту сиротливу колоду карт з рожевим зворотом, яку покинули разом зі мною.

            Хазяїн таверни сів до мене за стіл: кремезний рудий чолов’яга з довгим волоссям та бородою, з кумедним носом та мудрим поглядом.

            Він схожий на попа, тільки дуже іронічного, ексцентричного, який точно читав апокрифи більше, ніж біблію,

            який скоріш розбійник, а ніяк не жрець.

 

            Хазяїн таверни сів до мене за стіл, підкинув монетку, підсунув до мене її колоду та сказав: «ти ходиш другим, починаємо партію».

            Немає настрою, чи не до того, я вже й не пам’ятаю, як ввічливо я хотів відмазатись від партії у карти, щось таке казав,

            а от його слова я пам’ятаю добре: «та? В процесі поясниш, чого і як».

            Він жодним м’язом на обличчі не повів, і зараз от – він сів туди, де нещодавно ще сиділа вона.

            Такий самий рудий, але, на відміну від неї, він не намагався приховати від мене обличчя за віялом карт.

 

            Та партія в карти триває і досі, пояснюю: четвертий рік я хоч раз на день граю з Хазяїном таверни, і з того самого дня

            я не можу його виграти.

            З ким би не грав в цій таверні, з ким би не грав – я перемагаю, іноді я навіть просто кручу в руках стареньку колоду з рожевим зворотом,

            давно нею не грав,

            п’ю пиво і вже відчуваю себе переможцем. А потім дивлюсь на старого Хазяїна таверни, який мені, можна сказати, найближчий друг, і згадую:

            він для мене непереможний.

            Я бачу, що він старіє: вік бере своє, те я особливо відчув, як побачив його за стійкою в товстих окулярах та зі смартфоном в руках, щось тицяв.

           

            – Слухай, Хазяїне, скажи чесно: ти ж одразу зрозумів, що в мене з нею нічого не вийде, так? Я вже не пам’ятаю її посмішки, але твою в той день, як ти вперше нас побачив, я не забуду.

            – Брешеш, – сказав Хазяїн, навіть не відриваючись від смартфона.

            – Та чесно тобі кажу: всі посміхалися, як дивилися на нас, бо ми щирі такі, молоді, раділи типу, а ти…

            – Ні. Ти брешеш, що забув її посмішку.

 

            Тут він на мене і подивився. Ми помовчали трохи, і він продовжив говорити, вже прибравши смартфон в сторону:

 

            – Я бачив, як ти граєш в карти. І з нею, і з іншими, всі це в тобі бачать.

            – В сенсі?

            – Ті, кому так щастить в картах, ніколи не будуть щасливі в коханні.

            – Ти віриш в ці прикмети?

            – Я знаю це по собі. Ти програєш мені. Я тобі – ні. Безумовна вдача в карти.

 

            Безумовна вдача в карти означає безумовну самотність.

 

            Раптом я подивився на цього старого як на самотню людину, в якої ані родини, ані дружини, в якого лише таверна з відвідувачами. Який от, намагається, як багато хто з літніх людей, розібратися в новій техніці.

 

            – Що там в тебе в смартфоні, Хазяїне? – запитав я його.

            – Допоможи мені, слухай, розібратися з цим Дуолінго. Хочу вивчити нарешті українську.

 

            Звісно я допоможу, дідусю, звісно я тобі допоможу. Бо як би не ти – хто б ще виграв мене в карти?