потяг

            Вони загубились на вокзалі.

            А хто губиться на вокзалах – той спочатку потрапляє в чистилище, а з нього вже в бюро знахідок чи куди там ще потрапляють з чистилища.

            Я приходив по них – бо був для них начебто другом, хоча любив і його, і її, та тітонька з бюро знахідок розвела руками.

            Вони загубились на вокзалі – вона чекала потяг, він мав провести її і дати в дорогу букет півоній, лишивши поцілунок на кожній.

            Де їх тепер шукати не знає ніхто – шлейф зацілованих півоній губиться серед запаху чужих валіз та вчорашніх квитків, пахне шурхотом курток

            та трохи теплими рейками.

            Я знав, що вона не поїхала – я дивився у стіну мовчки і тупо, незнайомі плечі чіпали мене і чіпали, але я був зайнятий: бачив.

            Вона мала поїхати – але не поїхала, стояла на платформі, наче біла конвалія, що пробилась крізь тріснутий бетон.

            Навіщо конвалії валіза на колесиках?

            Кучері-дзвіночки раз за разом грали музику своїх рухів, все дивилась і дивилась по сторонах – вона чекала його. Навіть без півоній.

            Він йшов до неї – я чув луну його стоптаних туфель і дріб розв’язаних шнурків, що нагадували тихий-тихий дощик.

            Він йшов до неї – але не прийшов, вся надія була на запах півоній, але і той хтось збив димом вологої цигарки.

            Цілі того дня досяг лише потяг: він прибув на платформу, засичав – хто б знав, чого, як оте мале кошеня, аби засичати, та й спинився.

            Стихнув стукіт коліс, що нагадував незграбну ходу на підборах. Вокзал і потяг зустрілись – і тільки вони зустрілись в той вечір.

            Обмінялись поглядами і можливо – дружніми цілунками в щоку. Коли оголосили посадку на потяг – то її на платформі вже не було.

            Вони загубились на вокзалі – потяг поїхав без неї, не отримавши погляду вслід від нього, і навіть я не глянув, бо відвернувся.

            Вони загубились на вокзалі і лишились назавжди тут: тільки так вони могли лишитись разом і вони це знали.

            Я любив їх обох – і вони любили мене, то настав час відпускати: на місці кожного з них міг опинитися я.

            Я лишаю півонії на кріслі в залі очікування і ковзає вниз по сходах білет із жіночим ім’ям, який я відпустив,

ковзає та зникає – як зникла й хазяйка імені.