мушля

             Чорне море ще не пошило свою першу пару замшевих туфель з блакиті неба, та вже навчилось тримати гітару.

            Освоювало контрабас і піаніно, бралось за тромбон й саксофон: грало все, від якихось гамм до своїх перших серйозних композицій.

            Репетирувало симфонії, пробувало себе в джазових імпровізаціях, грало сумний-сумний проникливий блюз.

            На ці репетиції приходив Татко-Всесвіт: чемно слухав, тримаючись на відстані, стримано плескав, казав добрі слова,

            добріші від разу до разу. З ним приходила його донечка, Джун.

            Напевно, звідти і бере коріння її дивовижно-проникливе вміння слухати музику моря та розуміти – чути – її.  

            Пісок сипався крізь пальці – Джун дорослішала від репетиції до репетиції, якщо не сказати – від ноти до ноти.

            Вона сиділа на пляжі – слухала море із Татком, в ті дні сонце трималось як ніколи довго: теж хотіло послухати, затримувалось як могло.

            І Татко-Всесвіт йому дозволяв.

            Ці дні лишились у пам’яті, наче нотатки в старому блокноті: здається записані, але впізнати свій почерк чомусь так складно.

            Відцвітають сторінки разом з весняними квітами. Джун добре запам’ятала, коли Чорне море вперше дало послухати їй свій запис.

            Вже професійний, студійний: до її ніг море поклало мушлю, не Всесвіту, а саме Джун довірило послухати першій.

            І Джун приклала мушлю до вуха: густо звучали товсті струни, сльози роняло фортепіано, гітара, тромбон –

все поєднувалось у симфонію загадкового шепоту.

Музика розтікалася тілом – все тіло слухало цю музику Чорного моря, і кожна частина чула по-різному, по-своєму.

Джун слухала серцем, Джун слухала вухом, Джун слухала душею, тремтіли руки і танцювати хотілось ногам.

Плакали очі.

Все настільки різне раптом зібралось в одне ціле: музика Чорного моря наповнила тіло протиріччями – і раптом їх вирішило.

Джун дихалось легко-легко – ця музика наче вказала їй той самий ритм, в якому дихати.

Чорне море сором’язливо мовчало й чекало на відповідь – а Джун не було, що казати, бо це музика, якій слова не потрібні.

«Я обов’язково повернусь до тебе слухати твої мушлі. Я буду повертатись до тебе знову і знову, моє Чорне море.

І хай твоїх мушель буде стільки, щоб почути твою музику

зміг кожен у цьому світі».