робот

            Одна нічна розмова наприкінці довгого, здається навіть – вічного червня…

 

            Від неї пахло банановим гелем для душа, вона була тепла і чиста, так близько до мене, наші голі тіла розділяла лише тонка тканина нічної сорочки,

            наші голі тіла від поглядів Всесвіту

            домовичків

            янголів і чортів

            ховала лише ковдра, тобто – простирадло, яке під час літньої відпустки справжньої ковдри виконує її обов’язки.

            Ми трималися за руки, я відчував, як вона торкається мене довгими нігтями, яскраво-жовті, сонячно-жовті, бананово-жовті, вчора зробила,

            вчора була на манікюрі.

            Ми трималися за руки, оголені, теплі й такі чисті, два сонечка серед ночі, нам зовсім не хотілося зараз

            кохатися

            чи пристрасно цілувати шию

            спати теж не хотілося.

 

            Говорити, нам дуже хотілося говорити, і було не стерпіти, я розумів, вона розуміла, бо як це так, дорослі люди у ліжку, оголені, чисті і теплі,

            і не говорять, що за маячня,

            чортівня

            нонсенс (а може нон-стоп? Ні, не варто, бо точно спати не будемо)

            абсурд.

            Тож вона запитала мене, майже пошепки, до речі, та й нащо говорити голосно, для того є день і людні місця, вночі і вдома треба як раз так,

            пошепки, тихенько, як закохані мишки.

            «Ти кохав би мене, скажи мені, тільки відповідай чесно, ти кохав би мене, як би я раптом перетворилась на робота?».

            Заради таких нічних розмов з дивними питаннями й варто насправді лягати з людиною в ліжку, тож я не роздратувався, а, майже жартома, уточнив, якого робота?

            Як термінатор чи кіберлюдина,

            як R2D2 чи С3РО,

            чи як андроїд з Детройту?

 

            Лаконічно сказала, трішки з образою в голосі, ніби я намагаюсь ухилитись від прямої відповіді:

            та хоч як Розі з Джетсонів, не важливо, відповідай.

            Я міцніше її обійняв, і носом зарився в її чорне-чорне волосся, бо якщо й губитись в темряві – то тільки в такій, і ні в якій більше,

            скільки посмішок я сховав в її волоссі,

            хто б знав

            хто б сказав

            хто б порахував.

            Я міцніше її притиснув до себе, і сказав так чесно, наче то було шелестіння теплого вітру в жовтому осінньому листі:

            «моя радість, я кохав би тебе навіть якби ти забула державну мову. Що там казати про таку дрібницю, як перетворення на робота?».