примара

            Леді в білому йшла по поверхні води із кошиком у руках – здавалась її шкіра напівпрозоріше, ніж фата.

            Цю примару бачили нечисельні місцеві – вона настільки лякала їх, що про неї навіть не склали легенд.

            Дітлахам забороняли про неї розповідати всілякі байки та казочки, бабцям також, та останні і не дуже хотіли брати гріх на душу.

            Леді у білій сукні забороняє про себе розповідати хоч щось – вона таємниця цього ставка, таємниця місцевих племен.

            Вона гуляє поверхнею, не співає, не плаче, не кричить – нікого до себе не зве; від неї вітер несе сильний запах хвої.

            Зникає – зникає виключно за своїм бажанням: її не прогнати хрестом, сіллю, молитвою, сріблом та всім таким.

            З’являється так само: в неї немає свого часу, наче приходить лише тоді, коли має вільну хвилинку, того то може бути

            і зранку, і ввечері, і в обід.

            Леді у білій вишитій сукні, з гарним манікюром, напівпрозорою шкірою, легко ходить, ковзає по промінчикам, лишає круги на воді.

            Багато змінилось поколінь, перш ніж до примари – схожої на примару нареченої – почав ходити її наречений.

            Так його назвали місцеві – невідомо, чи був він її нареченим одразу, але теж, як і ця леді, він виник нізвідки і спілкувався лише з нею.

            І – що важливіше – вона спілкувалася лише з ним. Про неї ніхто нічого не казав і досі, але про нареченого, який закохався в примару,

            почали складати купу казок.

            Особливо – дітлахи, один писав і писав, історію за історією, та все штовхав свою подругу у бік, повторюючи

«нагадай мені назву першого місяця літа».

Не завжди вони зустрічалися – він, бувало, приходив, сидів, а її не було; він сумував, грався ножиком, смажив гриби.

Одного дня чоловік, наречений, який довго-довго ходив в гості до цієї загадкової леді у білій сукні, все ж став перед нею на коліно.

«Всесвіте, ну нарешті! Я згодна!»