спогад

            Як швидко народжуються спогади і як швидко вони ростуть – ростуть головою вниз, бо коріння беруть в голові,

            а гілки з квітами й листям опиняються десь у грудях. Якщо буде на те воля всесвіту, то спогад буде без колючок і не отруйним,

            як то буває з квітами, з листям…

            Сад спогадів у моїй голові стає все більше і більше: і я, знесилений садівник, просто падаю на канапу, бо вже не можу,

            бо вже немає сил то все доглядати. Немає сил то все пам’ятати – і так само немає сил все то забути.

            Я заплющую очі – прибираю лозу хмелю, яка душить серце, яка битись нормально йому не дає, йди звідси, геть,

            та він повертається й повертається, хто боровся із хмелем той знає. Спогади дурніші від рослин, і що характерно – впертіші.

            Я йду до своєї маленької квітки – маленької юної квітки, яка знайшла своє місце серед саду велетенських дерев,

            беззахисна квітка, як її не розірвали зловісні шипи? Квітка маленька – та я перед нею ще менше, я падаю в її обійми.

            І вона тягне до мене свої листочки, заривається своїм бутоном в моє волосся, дихає, дихає, дихає – як дихають спогади, і я згадую.

            Наче не перші обійми – ні, то далеко не перші, але то – нещодавні, народжується у небі над садом моїх спогадів північне сяйво,

            північне сяйво червневих образів. І я бачу янголів – і її серед них, і як вона перетворилась на квітку в моєму саду

            варто було нам вийти з обіймів одне одного. Я зустріну її ще – обов’язково зустріну її ще раз, і тоді, і тоді – вже не розімкнуться обійми.

            Я зустріну її – але квітка в саду тримає мене так міцно. Я на канапі – очі заплющені, хміль повзе знову.

            Відпусти мене – я хочу до неї, відпусти мене, квітко.