поклик

            Ми познайомились з тобою там, де не ступали ані чорти, ані янголи, ані панки – це пустеля, де замість золотих пісків – попіл.

            На ньому не лишаються сліди – і розколоте навпіл багряне сонце розливається з неба; ніч і день тут – однакові.

            Тут вічний зорепад – це зорі тікають з місцевого неба на якесь інше, ніхто не знає, чи вдало, нікому слідкувати.

            Ми народжені без сердець – вигнанці з усіх можливих раїв та пекл, навіть тих, що вигадали самі; чужинці на планеті людей.

            У пошуках знівеченої оази – там, як кажуть, на всохлих деревах ростуть сталеві серця, які як раз для таких, як ми.

            Ми йдемо не просто так – ми йдемо за покликом наших сердець, так, вони ще не наші, але вони кличуть нас.

            Коли серця немає – то і поклик його не почути, та насправді все рівно навпаки: його поклик чутно набагато ясніше.

            То не дає тобі спати – і штовхає на пошуки, ти так гучно чуєш той голос та стук, що, здається, і всі навколо то чують.

            Вона, під час наших коротких перепочинків, казала, що заспокоювала себе цим: мовляв, тому її стороняться інші.

            Я знав, що справа не в цьому, я завжди знав, що справа у тому, що ми народжені без сердець і покинуті Всесвітом.

            «Не покинуті», – вперто мене виправляла ти, – «просто наша частина не з нами. Ми просто не народжені цілими, як інші».

            Сталеві серця на деревах нам сняться – ми не могли довго спати, бо ніч тут має лише неспокійні й дурні сни.

            Наші сталеві серця з нами говорять – шепочуть, і чим ми ближче до знівеченої оази, то частіше у нас у грудях наче ворушиться щось.

            Нам маряться щупальця в наших порожніх грудях, наче там спрут, восьминіг, кракен – простягає свої слизькі кінцівки.

            І наче тягнуться – одне до одного, ми починаємо нарешті роздивлятися і запам’ятовувати наші риси у темряві.

            Сталеві серця кличуть нас до себе: вони б’ються на гілках, моє дзьобнула пташка і мертвою впала, але я не певен, чи була вона жива взагалі.

            Ти казала, що твоє стікає соком, як стигле яблуко – і ти навіть вже відчуваєш той смолянистий присмак у роті.

            Мені теж захотілось його відчути – раптом, так раптом, і наче вирвалась пташка зі щупальців в грудях – жива! Ти бачила? Ні, ну й слава богу.

У тиші поклики наших сердець – перегукуються, тихенько, як цвіркуни між собою, тільки грають не на скрипках, а радше на контрабасах.

Ми не розуміємо, що то й до чого, що б то значило – не дивно, ми ж ніколи не мали того серця, звідки нам знати, як воно та що з ним робити.

Зламане навпіл сонце виглядає з-за поваленого убік горизонту: перекошений ранок кашляє від кількості попелу.

Знівечена оаза вже перед нами – виють, як вовки, сталеві серця на деревах; жага в наших грудях вирує.

Ми скоро дізнаємось, що таке пульс, а може

й щось ще.