брехня

            Всесвіт прийшов до Літко – сонце лягало спати, але піднялось на ліктях трохи вище, щоб зачекати та подивитись, що ж буде.

            Навіть сонце – та й будь-яке небесне світило – знає, що Всесвіт ніколи не приходить просто так, йому завжди потрібно щось.

            Особливо – від йому подібних могутніх істот, як-то від Літко, яка тим паче знає: в неї на порозі цей чоловік з’явився не просто так.

            «Ні,» – одразу сказала Літко, і вже хотіла захлопнути двері перед носом Всесвіта, але її спинила пляшка домініканського рому.

            «Я ж все одно не пущу тебе в хату. Сиди на веранді, зараз вийду».

            Не так багато істот в цьому світі можуть змусити Всесвіт чекати: його дружина, його донечки, ну, і власне Літко.

            Всесвіт сидить на теплій веранді і думає, що з названих лише Літко активно користується своєю здібністю.

            «То що тобі знову треба? Ну насамперед плесни собі щось у склянку».

            «А тобі?».

            «А мені давай пляшку, я буду пити з горла».

            Всесвіт всміхнувся – але не здивувався; Літко не та молода та юна, якою він з нею познайомився, вона дуже змінилась, та не її замашки та звички.

            Літко, хоч і було все ще досить спекотно, вдягнулась у довгу спідницю та светр: Всесвіт знає, що це для того, щоб захиститись від комарів.

            І також Всесвіт знає, що комарі самі по собі Літко не кусають; вона спеціально приваблює їх, щоб вони не отримали нічого.

            Це одна з її улюблених розваг – так вона користується своїми силами.

            «Літко, я до тебе по старій справі. Щодо брехні».

            «І що ти хочеш від мене почути? Чи ми вже будемо говорити мовою дій, Всесвіте?»

            «Ти більше за мене – і за будь-кого – розумієшся на брехні. То я й хочу попросити тебе, щоб ти навчила моїх донечок від неї захищатися».

            Тепло рук гріло у склянці ром – гріло ром навіть у пляшці, бо білі долоні – біліші за все тіло Літко – були дуже гарячі.

            Двоє мовчали – ніч розчиняла їх у своїй фарбі, і її сліпе біле око по-справжньому не бачило нічого лише тут.

            «Я згодна», – нарешті сказала Літко. – «Сподіваюсь, це не стане для мене спокутою».

            «Тобі настільки совісно, що саме ти навчила людей брехати?»

            «Ні, дурнику, мені настільки не соромно, мені нічого спокутувати. То не вигадуй нічого зайвого собі».

            «Ти краща за всіх у брехні. Ти ж брешеш?»

            «Бери з мене приклад і пий ром мовчки – він так смачніший у сто разів».