новина

            Всесвіту сниться страшний – страшнючий – сон: у місячнім сяйві розстелилась на долині ріка, як велика струя живого срібла.

            В нього ноги – задеревіли, підкочені штани от-от розвернуться, вимокнуть в сріблі, річка вийде з берегів, ніч завершиться.

            Всесвіт говорить – що говорить не знає і сам, він на ранок питав у дружини, як раз розмова їм під сніданок.

            Мнєоцаісина і світогодуха амінь очинаш іжиєс нанебесі іна землі – Всесвіт впізнавав свої інтонації, які вправно передавала дружина.

            Сенс тільки не впізнавав – вислизав, витікав, розчинявся в повітрі, аж до ночі задумливий Всесвіт не міг зрозуміти.

            Таке рідко буває – рідко буває в людей, а хтось силою, як-то Всесвіт – легко повертається назад, у свій сон.

            Він ступає у річку в підкочених штанях, він говорить з собою – не з кимось же в небі, правда? – а потім повертається в місто.

            Прокидається спітнілий і переляканий – «Не топіть мене, не топіть!», питається в дружини, теж лякає її раптовим пробудженням.

            Хто кричав? Хто благав? Що я чую, кохана, ти чула? Дружина не чула – разом з ним, щоб упевнитись, пішла перевірити кімнату дівчаток.

            Все в порядку – ті сплять, і ніхто не кричав. Всесвіт йде провітритись на балкон: десь далеко Ніч пече пироги, Літко певно спить після душу

            і склянки домініканського рому. Зірки тут, в далекім-далекім краю, схожі на камінні хрести.

            Всесвіт втретє вернувся у сон – він ліг спати на кушетку у кухні, щоб, якщо що, прийняти снодійне, так він не бачитиме нічого.

            То дружина порадила – Всесвіт не міг не погодитись, бо вона це йому наказала, коли він чистив зуби, відмовитись він не міг.

            Він би краще – теж, наче Літко, скляночку… Чогось. Холодильник «Дніпро» в далекім куті кухні гудить – зрозуміло і просто.

            Такий спокійний й природній, наче він не за мільйони мільйонів світлових років від самого Дніпра.

            Всесвіт втретє вернувся у сон – у селі сталася новина, що… Старша випросилася, теж кажуть, втекла.

            «Згадуєш, хто ти і звідки?» – питає його чоловік, вдягнений як франківський експресіоніст. – «Згадуєш своє ім’я і хто ти насправді такий?».

            Всесвіт згадує. Плаче – роняє перлини в струю живого срібла – та згадує. Ім’я його тисне на голову, як мігрень.

            Плескає по спині – він тебе не засуджує, Всесвіте. Він радий, ким ти став врешті-решт