Глава 8 Частина 3

«Діагноз:Великий депресивний розлад»

Далі чоловік не зміг читати. Страх його підтвердився.

—     Яке лікування?

Марія відповіла через кілька секунд.

—     Психотерапія і антидепресанти. Також рекомендували змінити раціон харчування, включити в нього вітаміни, та робити фізичні вправи, якщо можливо. Побічні ефекти можуть бути різними.

—     Чому вона так різко на тебе напала? Ти на другий день вже була ніяка.

—     Смерть батьків добила.

—     Ти могла відмовитися від антидепресантів.

—     Могла, але не зробила.

—     Пішли до аптеки.

Лев взяв її за руку й вони вийшли з лікарні. Марія мовчала. Аптека знаходилася відразу біля лікарні, тому йти далеко не прийшлося. Дівчина швидко купила необхідні ліки й вони поїхали додому.

Марія відразу пішла до своєї кімнати. Лев дістав комп’ютер і книги й почав працювати. На пошті було багато листів від інших викладачів, а також від батьків майбутніх першокурсників. У кожного були свої побажання. Лев взяв блокнот й ручку та почав вирішувати питання заселення. Він не сильно це любив, але знав, на що здатні хорсовці. Тому потрібно було це швидко зробити.

Нарешті закінчивши відповідати на листи, чоловік продовжив працювати над дисертацією. Кожний день писати не вдавалося. То робота, то спроби допомогти Марії. Або просто не виходило, але таке було рідко. Проте сьогодні саме з цієї причини він не написав ні слова. Вимкнувши комп’ютер, чоловік піднявся до Марії. Вона лежала на ліжку, але не спала. Дивилася в одну точку. Біля ліжка на тумбочці були її окуляри та антидепресанти. Лев сів біля неї та ніжно доторкнувся її щоки. Вона подивилася на нього, але в очах не було емоцій. Марія нічого не сказала. Дівчина після похорон батьків майже цілий день проводила у себе в кімнаті. Найчастіше просто лежала, або спала. Бувало, що Марія намагалася почитати або попрацювати. Друге у неї завжди йшло повільно й вона завжди стомлювалася швидко, а на читанні не могла зосередитися. Навіть на історії магії, що зовсім на дівчину не було схоже.

—     Тобі потрібно випити їх.

—     Їх назначили на перші два тижні спробувати. Потім будуть аналізи і нові.

—     Але ти все-рівно їх вип’єш. Добре?

Марія кивнула.

—     Я принесу води. До речі, Лора сумує за тобою, як і Юрій, Настя, Єсен, Кай, Саша, Соломія і Стефанія. Напиши їм, коли зможеш, вони чекають.

Чекають і будуть чекати. Кожен із них.

Лев швиденько спустився й набрав води у стакан. Піднявшись, він побачив, що Марія сидить й дивиться на медикаменти. Вона витягнула потрібну дозу й взяла стакан. Дівчина випила їх.

—     Не факт, що подіють. Ох, побічні ефекти вже на перший раз будуть.

—     Можливо, подіють. Я піду щось приготовлю. Ти зі мною?

Дівчина кивнула. Вона не могла сперечатись з тим, що з Левом їй хоча б трохи легше, хоч і найчастіше вона була на одинці. Але він завжди приходив до неї, говорив.

Марія взяла ноутбук й спустилася за ним. Хоча б трохи попрацювати потрібно, добре що зараз тільки планують рік. До вересня вона не вилікується, але потрібно навчитися з цим жити. Скоро антидепресанти дадуть свій ефект й вона знову відчуватиме емоції, знову буде жити. Не як раніше, але буде. А потім й зовсім буде здоровою.

—     Якщо не хочеш – не потрібно.

—     Тут просто потрібно.

Марія поставила ноутбук і почала. Все йшло повільно, як вона й думала. Дівчина спочатку не могла сконцентруватися. До цього й думки плуталися в голові. Їй доводилося часто записувати на блокноті все, щоб нічого не переплутати, ще й пам’ять стала гіршою. Чи може то побічний ефект від інших симптомів? Все можливо. Але блокнот і ручка її рятували зараз. Марія вже не раз це робила, коли було тяжко зосередитися через втому. Потроху діло йшло.

Вона не помітила, скільки пройшло часу. Дівчина й далі працювала б, тільки голова почала боліти. Марія лягла на диван. Лев помітив, що їй погано й відразу підбіг до неї. Він зрозумів, що у неї болить голова. Чоловік дав їй трохи води, що стояла біля ноутбука.

—     Сильно болить?

—     Трохи є.

—     Відпочивай, досить з тебе сьогодні. Завтра продовжиш.

—     Та це побічний.

Лев встав і відкрив вікно. В будинок залетів теплий, літній вітер, від чого Марії стало трохи легше. Ось чому лікар порадив їй бути багато на свіжому повітрі. Він здатний трохи полегшити деякі  її симптоми та побічні ефекти. Чоловік знову підійшов до неї та зняв її окуляри. Лев поцілував її у лоб. Він сумував за нею, такою веселою, здатною його кохати. І він знав, що вона зараз його кохає, але поки що не може цього показати. Їй просто потрібний час.

Марія швидко заснула. Лев вкрив її покривалом, що було поряд.

—     Скоро все буде добре, я обіцяю.

Чоловік повернувся на кухню. Він дістав з духовки страву й почав різати її, але його телефон задзвонив. На екрані був номер Лори.

—     Ало, привіт дорогий.

—     Привіт. Як ви?

—     Ой, у нас без змін все. Як ти, як Марія? Ви у психіатра повинні були бути, я пам’ятаю. Ми з мамою цілий день місця собі не находимо.

—     Клінічна депресія, як ти й думала. Назначили антидепресанти, психотерапію і все таке інше.

—     Хотіла б я бути зараз з вами, але тут мамі потрібна допомога.

—     Пізніше навідаєшся, якщо Марія буде не проти. Хоча вона завжди рада тебе бачити. А ну почекай, мені дзвонять.

Лев подивився на екран. Там був номер детектива. Він відповів.

—     Ало, добрий день.

—     Добрий день. Я з новиною. Даниїла зловили.

—     Я скоро буду.

Чоловік сказав Лорі, що пізніше передзвонить й швидко почав збиратися. Він залишив на столі біля Марії записку й визвав таксі. Йому хотілося швидше на нього подивитися, зрозуміти, чому Даниїл так вчинив. Зрадив найкращу подругу. Чи це було заплановано з самого початку? Леву потрібні були відповіді.

Таксі під’їхало до будинку й Лев назвав адресу. Відділення було на іншому краю міста у непримітному будинку, щоб приховати від очей людських. Лише чарівники знали, що там. Дорога до нього здавалася вдвічі довшою.

Нарешті приїхавши, Лев вийшов й швидко зайшов до відділення. Там кипіло життя. За останній час випадки використання темної магії почастішали й вони намагалися розібратися в чому діло.

—     Прізвище, ім’я

—     Авінов Лев.

—     Пане Корнієнку, він прийшов.

Детектив підійшов до них через хвилину.

—     Я думав, ви будете з Марією.

—     Вона нездужає, тому відпочиває. Я хочу побачити його.

—     Йдіть за мною.

Чоловіки попрямували у невідомому для Лева напрямку. Спочатку ніхто й слова не промовив.

—     Його батьки дуже шкодують. Весь час питають у мене, як Марія, хоча я не знаю.

—     Дайте їм мій телефон.

—     Сестра зі своїм чоловіком добрі люди. Вони не очікували від Даниїла такого.

—     Я також.

Вони зайшли до приміщення. Лев побачив двох поліцейських і камеру. В ній сидів Даниїл, неначе нічого не сталося. Блондин розізлився через це. Як він взагалі сміє після того так легко жартувати.

—     Леве, які люди! Не думав, що побачу тебе у самому Харкові! Як там Марія? Чув що через тебе вона залишилася тоді в академії.

—     Замовчи.

—     Лев і злий?

—     Ти знаєш через що я злий, Іващенко.

Даниїл засміявся, через що Леву стало противно.

—     Все-рівно мені на твою Марію, як і на її друзів. Я просто слідкував.

—     Так просто розказуєш?

—     Моя пані витягне мене звідси, щоб не сталося.

Детектив насупився. Йому було боляче бачити Даниїла таким.

—     Дядьку, чого мовчиш?

—     Твої батьки попросили передати тобі, що ти їм більше не син.

Лев помітив, що у очах Даниїла неначе щось рухнуло й усміхнувся. На чужому горю щастя не наберешся, але тут він був радий.

—     Просто щоб ти знав. Я розумію, що тобі однаково, але Марія не раз замислювалася про самогубство, а це твоїй пані точно не на руку. Вона ж хоче дізнатися про таємницю Ларосса, чи не так?

—     Звідки ти…

—     Все й так очевидно. Мій дядя це вже давно зрозумів. Та чи не ви його вбили? Все говорить, що так. Кожен з вас понесе найвищу міру відповідальності, це я тобі обіцяю. Ніхто не сміє чіпати моїх рідних.

Даниїл усміхнувся.

—     Який же ти наївний.. ‒ сказав він беззвучно.