Глава 1 Частина 3

Марія сиділа в купе потягу зовсім одна. З моменту новини про смерть її батьків вже пройшло шість годин. Сіла вона на потяг тільки пів години назад. Вона ніяк не могла прийняти те, що з її сім’ї залишилась тільки вона. Братів не було, дідусі й бабусі давно померли.

В купе зайшов Лев.

—     Тобі не потрібно було їхати зі мною.

—     Потрібно. Марусю, я допомогти хочу.

—     Я б сама..

—     Якщо ти не хочеш так, то вбивство мого дяді та твоїх батьків можуть бути зв’язаними. Я як мінімум повинен там бути. А тобі потрібно поспати.

Чоловік сів біля неї й обняв. Він мав рацію. До цього Марія багато плакала й це повністю забрало її сили. Вона сховала лице в його груди. По щоці покотилася одинока сльоза. Лев погладив її по волоссю.

—     Ти написала друзям?

—     Так. Співчуття й пропозиція допомогти чимось. Я сказала, що якщо вона потрібна буде, то напишу.

—     Мама дзвонила. Питала як ти. Казала, що Лора заснути не може, бо хвилюється за тебе.

—     Зі мною справді все добре.

Лев подивився у вікно. Півмісяць світив у купе й спостерігав за ними. Йому було боляче за Марію. Вона зараз відчувала те саме, що він й Лора, коли їх рідні вмерли. Тільки їй було гірше, бо відразу двох батьків. Ще й вбивство.

Марія заснула в обіймах Лева. Чоловік не відпускав її, хоч і самому потрібно було відпочити. Йому просто хотілося бути поряд. Він знав дівчину, й розумів, що сама вона може не справитися сама, хоч і завжди стверджувала протилежне. Він потрібний їй зараз, як ніколи.

Чоловік й сам не помітив, як заснув. На ранок у нього боліла спина, але було не до цього. Вони майже приїхали. Він лагідно доторкнувся до лиця Марії.

—     Просинайся.

—     М-м-м.

Дівчина відкрила очі й подивилася на чоловіка.

—     Скоро виходити.

Марія сіла. Вона була ще сонною. Проте настрій був кращим, ніж вчора увечері. На грудях все ще був значок члена студентської ради. Забула вчора зняти.

Через дві години вони приїхали до міста. Сидячи в таксі на задньому сидінні, Марія дивилася у вікно. З кожним кілометром було все страшніше. Вона не знала, чого очікувати. Їй дадуть побачити тіла. Дівчина знала про це. Вони так і не дізналися, що Марія стала головою студентської ради. Не побачили її. Але ж вона могла бути мертвою. Її тіло могло бути там, або десь в іншому місці. Можливо, побите. І все через її рід.

—     Ненавиджу. Краще б була зі звичайного роду, ніж це, ‒ сказала вона беззвучно сама собі.

Обриси рідного міста. Коли машина проїхала біля парку, дівчина згадала, як з батьками там була кожні вихідні до академії. Далі вона поїхала вчитись.

Через деякий час машина зупинилася. За вікном Марія побачила її будинок. Біля нього була поліція, вхід був закритий стрічками. Багато людей у формі й не тільки. Лев вийшов й відкрив їй двері. Вони дістали валізи. До них підійшов працівник органів.

—     Вибачте, але тут бажано зараз не гуляти.

—     Я Д’яченко Марія. Донька вбитого подружжя.

—     Вибачте. Не впізнав вас. А чоловік..

—     Авінов Лев. Я з нею.

—     Дуже добре, що ви приїхали. А…

—     Ми чарівники. Я закінчила другий курс Хорса, пан Авінов мій куратор.

—     Так, точно.

—     Я не зможу деякий час жити в домі?

—     Так.

—     Речі можу деякі забрати? Моя кімната на другому поверсі біля ванної кімнати.

—     Так, я думаю можна. Потрібно буде уточнити у детектива. Ідіть за мною.

Марія хотіла взяти свою валізу, але Лев це зробив замість неї. Вона подякувала. У пам’яті на секунду постала їхня перша зустріч.

Детектив говорив з якоюсь жінкою років сорока. Марія впізнала її. Це їхня сусідка. Вона також була чарівницею, навчалась на Марі.

—     Містер Ковальчук. Приїхала дочка вбитих.

—     Добрий день. Пане Авінов, не очікував вас тут побачити.

—     Все-таки вбивства зв’язані?

—     Більше, ніж ви думаєте.

—     Добрий ранок, Маріє.

Дівчина подивилася на свою сусідку. Висока брюнетка від якої так і віяло її факультетом.

—     Доброго, Ярослава.

Ярослава була розведеною жінкою. У неї був син тринадцяти років.

—     То ви ‒ Д’яченко Марія. Я ознайомлений з записами Михайла, тому багато що про вас знаю. Але все ще у мене є до вас питання.

—     Добре. Я можу на них відповісти у будь-який момент.

—     Я бачив невеликий столик в саду. Ми можемо туди піти?

—     Так.

Марія намагалася здержувати себе й не дивитися на дім. Але коли вони проходили біля вхідних, дівчина не втрималася й заглянула в них. Вони відразу вели до зали й Марія побачила бардак. Навіть улюблена ваза її мати була розтрощена.

—     Ваші батьки намагалися захиститися. Їх планували вбити ножем, але вони змогли вибити його. Ніж відправили на експертизу. Думаю, що коли вони зрозуміли, що їх хочуть вбити маги ‒ було занадто пізно.

Марія промовчала. Вмерти від темної магії було жахливо. Ні, були заговори, щоби людина вмерла швидко, але якщо іншими.. Дівчина боялася думати про те, що вони вмерли в муках. Вона ледве здержувала сльози. Не зараз.

Коли вони підійшли до столика, Марія помітила на ньому квіти й стакан води. Можливо, Руна працювала неподалік й поставила собі сюди щось випити у жаркий літній день. Марія й детектив сіли.

—     У ваших батьків були вороги?

—     Ні. Мама розказувала тільки про те, що трохи не здружилася з однокурсницею. Але то було у студентські часи. Й вона говорила, що ворогами не були.

—     У всіх було таке. То ви з роду Ларосса.

—     Як виявилося ‒ так. Батьки довго приховували це. Але у лютому все розказали.

—     Таємниця. Ваша мати щось говорила про неї?

—     Ні. Вона стверджувала, що не знає її.

Марія оглянула садок. Він був доглянутим. Вже протягом багатьох років тут нічого не змінювалося. Руна не любила вічні переміни. Дівчина тепер не знала, хто за цим всім буде доглядати. Вона в серпні знову поїде в академію, а будинок залишиться одиноким.

—     Чим займалися ваші батьки?

—     Вони лікарі в…

—     Лікарні Білобога?

—     Так. Вічно забуваю, що за це діло взялися чарівники та не прийшлося вам відганяти людей від нього.

—     Пощастило, що у вас сусідка така.

Містер Ковальчук поставив ще декілька питань Марії, на які вона відповіла без роздумів.

—     У вас є питання?

—     Коли я зможу повернутися додому?

—     Коли ми його обшукаємо повністю. Завершили тільки другий поверх.

—     Моя кімната на другому поверсі. Я можу забрати деякі мої речі?

—     Так.

—     Де зараз тіла батьків?

—     Там де й вони працювали, тільки в трохи іншій частині. У морзі. Ще щось?

—     Я, мабуть, піду по свої речі. Тяжко тут знаходитися.

—     Добре. Пан Авінов може з вами, якщо вам потрібна допомога.

Марія кивнула й пішла до Лева. Він говорив з одним із працівників, але побачивши її, відразу закінчив розмову.

—     Що там?

—     Нічого цікавого. Спитав де працюють і чи немає у них ворогів. Дозволив забрати речі.

—     Тобі допомогти?

—     Можеш просто піднятися зі мною?

—     Страшно?

Марія кивнула. Лев з жалем подивився на неї й взяв за руку. Дівчині стало легше від цього жесту. Вони пішли в дім. Дівчина намагалася якомога швидше проминути перший поверх й зайти до себе в кімнату. На диво, все було складено на свої місця, хоч і не сильно правильно. Але поприбирає, коли вже повернеться.