Глава 4 Частина 3

Лев здивувався. Він не очікував почути його ім’я.

—           Я дзвонила Юрі. Він сказав, що Даниїл висадився раніше, ніж мав.

—           Уявити не можу, як ти себе почуваєш.

Щокою Марії знову покотилася сльоза. Вона сіла й обійняла Лева.

—           Чшш. Ніхто не посміє тебе чіпати. А якщо він зробить це, то йому не жити. Закон ще настигне Даниїла.

—           Я впізнала той заговір. Він вбиває миттєво, без мук. Хоча б це добре. Але… Дідько, я не можу повірити. Мама була вагітною. Вони завжди мріяли про двох дітей, але багато років мама не могла завагітніти.

Дівчина заплакала.

—           Вони, можливо, хотіли сказати це тоді, коли я приїду. Але не встигли. Ох, а що ж тато відчував, коли знав, що вони скоро помруть. Він закрив маму собою. Сподівався, що хоча б вона буде живою.

Лев вислуховував її, не перебиваючи. Він знав, що їй просто потрібно виговоритись.

—           Ще й хто вбивця? Даниїл! Мій найкращий друг. Його любить ледве не вся академія. Але саме він один з них. Леве, я боюся. Я боюся, що хтось з моїх друзів також зрадник. Хіба я після такого можу комусь довіряти? Тільки тобі, бо в тобі я впевнена. Але інші.

Чоловіку було боляче через це. Його дівчинку просто так зрадили, вбили її батьків, майже повністю лишивши довіри до друзів. Він пообіцяв собі, що помститься за неї, будь-якою ціною.

На весь дім знову пролунав дзвінок. Марія й Лев почули кроки на східцях. Дівчина відвинулась від чоловіка й витерла лице від сліз. Через декілька хвилин до кімнати зайшов містер Ковальчук.

—           Ще раз добрий вечір. Не очікував, що ми побачимося так скоро.

Чоловік взяв стілець й сів на нього.

—           Асгайр розказував, що у вас були видіння. Скільки разів?

—           Чотири. В першому бачила просто тіло в крові. В другому вже був лазарет в академії. Там була я, зовсім без сил. Тіло в синцях і ранах. Там лікар говорив, що Лев, якого також поранено, житиме, а щодо мене не відомо. Це стосувалося майбутнього. В третьому був момент вбивства Михайла, але й те видіння було дивним. Я з ним говорила й досить довго. А в цьому було минуле. Момент вбивства батьків.

—           Добре. Третє й справді трохи інший вид видінь, але також воно. Як вбили ваших батьків?

—           Темна магія, хоча хотіли ножем. Чарівник був без рукавиць.

—           Ніж зачарований. Не можемо зняти відбитки.

—           Добре. Він вбив магією. Тато помер перший, далі мати. Вона була вагітною.

—           Мені буквально за 5 хвилин до візиту сюди це сказали. Як ви дізналися, хто вбивця.

—           У всіх видіннях мене не бачать, але я можу рухати предмети. Я не можу змінювати минуле, тому в момент самого вбивства не могла й кроку ступити. Просто дивилася. Але, коли батьки вмерли, я нарешті змогла підійти до вбивці й зняти капюшон. То був мій друг.

—           Хто то був? І опишіть зовнішність.

—           Іващенко Даниїл…

Марія хотіла продовжити, але помітила, як чоловік застиг.

—           Щось сталося?

—           Це мій племінник. Син моєї сестри.

Дівчина й Лев здивувалися.

—           Не описуйте, я знаю, як він виглядає. Він буде відповідальним перед законом, не хвилюйтесь. Я не збираюся рятувати вбивць він в’язниці, навіть якщо це мої рідні.

Марія все ще сиділа в шоку. У Даниїла дядько детектив, але він все одно це зробив, не боячись його.

До дівчини в голову прийшла одна ідея.

—           Я не можу все описати словами, але можу показати спогадами. Дайте, будь ласка, свою руку.

Чоловік послухав її. Тихо промовивши заговір, згадала той момент. Так, їй було боляче. Але Марія повинна була це зробити заради слідства. Даниїл повинен поплатитися.

—           Досить.

—           Так на цьому все й закінчилося.

—           Добре. Я напишу вам. Даниїл відповість перед законом.

Детектив вийшов з кімнати й Марія заплющила очі.

—           Хто куди, а я в ванну, потім передзвоню Софії та спати.

—           Ти у себе будеш?

—           Мені на одинці ще гірше, ніж з кимось. Можна..?

—           Мою відповідь ти знаєш.

Дівчина слабо усміхнулася й вийшла з кімнати. Вона швиденько прийняла душ й одяглася в піжаму. Взявши телефон, Марія набрала номер Софії.

—           Ало. Вибачте, що тільки зараз передзвонила.

—           Ой, та нічого. Щось сталося?

—           Та просто втомилася й пішла трохи поспати.

—           Ох, розумію. Коли мій чоловік вмер, я також швидко втомлювалась, поки нарешті не вийшла з тяжкого становища. Якщо так й далі буде продовжуватися, то сходи до психолога.

—           Добре. Навіть якщо не зроблю цього, то ваш син сам відвезе мене туди.

Дівчині була приємна така допомога. Але покращення настрою, або хоча б усмішку це не викликало. Всередині дівчини все ще була пустота.

—           Розслідування двигнулося?

—           Так. Вбивцю знайшли.

У слухавці повисла мовчанка.

—           Хто це?

—           Даниїл Іващенко.

—           Таке знайоме ім’я.. Мені Лора про нього розказувала.  Він наче ваш друг.

—           Найкращий друг.

—           Ох. Немає нічого гіршого, ніж бути зрадженим. Особливо, якщо це зробила людина, якій ти довіряєш.

—           Я вже відчула це.

—           Так, давай не будемо про погане. На такому не можна зациклюватися. Ти зараз що будеш робити?

—           Я не виспалася, бо мені наснилося видіння, тому далі спати.

—           Видіння?

—           Так. Вже четверте. І в кожному когось поранено, або хтось вмирає. Вони взагалі хорошими бувають?

—           Аякже. Просто потрібно трохи почекати. Ой, мене кличуть. Я зателефоную завтра.

—           До побачення.

—           Добраніч.

Софія відключилася. Марія пішла до кімнати Лева. Сили потроху верталися і йшла вона зараз нормально, хоч і хотіла спати.

Чоловік сидів за столом. Навколо було багато книг і комп’ютер.

—           Пишеш дисертацію?

Він обернувся до Марії й усміхнувся.

—           Так. Ти як себе почуваєш?

—           Як і раніше. Як рука?

—           Міхур лопнув в лікарні, але мені зручніше. Пече правда, але то таке.

Дівчина сіла на ліжко.

—           Можна взяти якусь книгу? Може хоча б це підніме мені настрій. У мене немає ані найменшого бажання впадати в депресію і те, що я навіть після 5 годин сну не виспалась — дуже погано.

—           Йди до мене.

Марія встала й підійшла до Лева. Він ніжно взяв її за руку. Дівчина посміхнулась. Хоча б щось в цьому світі викликає в неї посмішку. Вона сіла до нього на коліна й обняла за шию. Чоловік поклав одну руку їй на талію, а іншою відкрив книгу. Не втримавшись, Марія сама почала читати інформацію з неї. Блондинка зовсім не помітила, як з головою онурилася в усі події минулого, які так довго намагалися дослідити науковці. І все ще продовжують. В школі історія не так притягувала її до себе, але тепер дівчина розуміла причину. Присвятив себе біології, вона зовсім не помічала того, що її справді захоплювало.

—           Знаєш, важко зараз знайти людину, яка так само як і я, захоплюється історією. Але я зміг це зробити.

—           Ти подарував мені це кохання

Втому як рукою зняло. Марія цілий вечір допомагала Леву шукати потрібну інформацію, з головою занурившись в історію. Вони так просиділи до пізньої ночі, поки обоє не повалилися втомлені на ліжко.

—           До речі, як тільки це все трохи втихомириться, мені потрібно буде з’їздити до Києва. Відчуваю, що скоро, бо вже знають, хто вбивця.

—           Даниїл, схоже, в бігах зараз. Нікому не відповідає.

—           Ранок вечора мудріше. Нумо спати, Марусю.

Вони залізли під ковдру й Лев обійняв дівчину. Хоча б вечір зміг змусити її забути страшні моменти. Якщо її щось і врятує, то це буде історія та Лев.