Глава 2 Частина 2

Марія одягла сукню. В коробочці також були туфлі. Подивившись у дзеркало, дівчина здивувалася. Вбрання ідеально їй підходив. Неначе шили на неї.

 Спустившись вниз, вона зловила декілька захоплених поглядів. Марія й сама так на себе у дзеркалі дивилася.

—     Ти явно хорсівка, Маріє, ‒ сказала мама. Дівчина покрутилася, щоби повністю показати вбрання. Навіть Александр не зміг тримати себе в руках, й дивився на неї з роззявленим ротом.

—     Хто, бляха, тобі це подарував? ‒ спитав хлопець.

—     Мій хлопець.

—     Він явно хорсовець.

Марія промовчала. Вона розвернулася й пішла назад до себе в кімнату. Спати все-таки хотілося. Тому, як тільки дівчина переодяглася у піжаму, вона завалилася на ліжко і заснула.

***

Марія була посеред лісу зовсім одна. Глибока ніч. Вона намагалася зрозуміти, що сталося. Дівчина розуміла, що це сон, але настільки реалістичний. Напруга всередині неї збільшувалася. Блондинка пішла у невідомому напрямку. В повітрі був запах смерті. Але Марія зовсім не розуміла, чиєї.

Вона помітила чиєсь тіло. Кров застила. Дівчина не бачила лиця, але була впевнена, що знає цю людину. Вона підбігла до й застигла. Побачивши його профіль, Марія ледве втрималася на ногах, а з очей потекли сльози. Блондинка сіла біля нього й перевернула. В районі живота була рана від ножа.

***

— ААА!

—     Тихо, все добре.

Марія проснулася у своїй кімнаті. Біля неї була схвильована мама. За вікном ніч. По щоках текли сльози.

—     Що ти робиш тут?

—     Зайшла подивитися, як ти. Й помітила, що тобі щось погане снилось.

—     Ти вгадала.

Мама стерла сльози з її лиця й обняла дочку. Марія все ще дрижала. Лев мертвий. Його вбили. Вона так надіялась, що це не віщий сон. Але все одно дівчина сильно злякалася.

—     Давай я заварю трав’яний чай. Він заспокоює.

—     Добре.

Коли жінка вийшла з кімнати, Марія схопилася за телефон й написала Леву. На вулиці була четверта ранку.

«Ти де?»

Чоловік, на диво, відразу відповів, від чого дівчина полегшено зітхнула. Але згадавши свій сон, вона зрозуміла, що снігу там не було, а листя на деревах починало жовтіти. Осінь.

«Я в тітки та дядька. Заснути не можу, тому читаю у бібліотеці. Щось сталося?»

«Та ні, нічого страшного. Просто вирішила поцікавитися»

«Ну добре. А ти чого не спиш?»

«Та гості оце тільки пішли. Зараз вже буду спати. До речі, сукня чудова. Дякую»

«Я знав, що тобі сподобається. Спокійної ночі»

«І тобі»

Марія відклала телефон. Через хвилину прийшла мама з чашкою чаю. Дівчина відпила трохи.

—     Пам’ятаєш я тобі розказувала про Лева Костянтиновича? Ти тоді так дивно себе вела.

—     Ох, я з його мамою разом вчилася. Ми не здружили трохи. Але вас двох це не стосується, не бійся. Я впевнена, що він прекрасна людина.

—     Ну ладно.

—     Скажи чесно, ті чутки були ж про тебе і про нього?

Марія здивовано подивилася на свою маму. Схоже, що правду не вдалося приховати від неї.

—     Так.

—     І?

—     І мій хлопець ‒ Лев.

—     Коли ти збиралася це сказати?

—     Скоро. Мам, давай не будемо про це говорити зараз. Мені завтра увечері їхати. Я хочу поспати.

—     Добре. Спокійної ночі.

***

Ранок. Дім Михайла й Маргарет Авінових

—     Мара забирай. Та хоч ще раз я буду пити.

—     Я запам’ятав.

—     Ой та завались.

Лора і Лев сиділи на кухні, снідаючи. Не дивлячись на те, що чоловік вночі випив більше, він почував себе прекрасно. Але його сестра ні, хоч пила і небагато.

—     Марія писала?

—     Так. Схоже, що вночі щось сталося, а вона не хоче говорити. Що там Юрій і Стефанія?

—     У них все як завжди. Добре, що хоч про продовження відносин з Каєм не дізналися.

—     Ну я і Марія не даремно їх вічно прикриваємо.

Дівчина засміялася.

—     Лоро, досить сидіти! Крамери скоро прийдуть!

—     Ну нііі.

—     Сестро, тримайся.

—     А ти?

—     А я через дві години їду.

—     Зрадник!

Поки Лора не кинула в нього щось, Лев побіг до себе в кімнату. Він почав перевіряти, чи нічого не забув, бо повернеться сюди ще не скоро. Він чекав того момент, коли знову зайде у свій кабінет. Академія – його дім. Тільки там йому добре. Але зараз ще краще. Він знайшов кохання.

Перевіривши, чи все взяв, Лев почав чекати. У двері постукалися. Лев встав щоби відчинити їх. На порозі була його тітка.

—     Щось сталося?

—     Там потрібна допомога когось високого.

—     Зараз спущуся.

Маргарет пішла назад, а чоловік, поклавши телефон в кишеню, пішов за нею.

Як виявилося, їх кіт якимось дивом заліз дуже високо й ніхто не міг його дістати. Леву, не дивлячись на його високий зріст, також це не вдалося.

—     Як це взагалі вийшло, ‒ спитала Лора. Чоловік подивився на неї. В голову прийшла геніальна ідея.

—     Сестричко, дитинство згадати не хочеш?

—     В сенсі?

—     Залізти мені на спину й дістати його.

—     Ми можемо просто взяти стілець, ‒ сказав Михайло.

—     Так нудно, тату, ‒ відповіла Лора й залізла на Лева. Вона змогла дістати кота, хоч з невеликими трудностями у вигляді його характеру. Без ран від його кігтів дівчина не залишилася. Поки Маргарет намагалася заспокоїти домашнього улюбленця, Лев оброблював рани своїй сестрі.

—     В наступний раз сам полізеш по нього.

—     Та чого ти. Рани скоро загояться.

—     «Скоро» це у тебе, а у мене ні.

—     І в тебе також.

Лора ображено сиділа, дивлячись як Лев перемотує її руку бинтами. Кіт вже заспокоївся й спокійно лежав на кріслі й спав. Дівчина злісно подивилася на нього й показала язика, від чого всі просто засміялися.

—     Зате весело було, ‒ відповів на це Лев, намагаючись перестати реготати.

—     Ой все. Взагалі, дивись не проґав час.

—     Я встигаю, не хвилюйся, сестричко.

Але після цих слів задзвонив будильник. Пора виходити.

***

Александра стояла на балконі гуртожитку. Вечір. Сонце вже майже зайшло. Їй було безмежно нудно, бо всі друзі поїхали. Незвично. Зазвичай академія заповнена студентами. А тут так пусто.

Вдалечині дівчина побачила, що у ворота академії хтось зайшов.  Александра помітила руде волосся й фіолетовий одяг. Зрозумівши хто це, вона побігла туди. Ну нарешті, хоча хтось.

—     Які люди. Червона шапочка, ти як мене побачила?

—     Замовчи.

Дівчина обняла Даниїла, від чого він засміявся. Вона навіть не відвернулася, коли знову відчула запах цигарок, хоча не сильно любила його.

—     Чому не займаєшся? Навіть незвично, що ти без діла.

—     Тому що набридло.

—     Тобі та набридло? Щось неможливе. Твоє кохання до спорту точно таке ж міцне, як міст Кличка. Тобі ніколи не набридало.

—     Просто одній нудно займатися.

—     Ну тепер ти від мене не сховаєшся, червона шапочка. Післязавтра ще й Марі приїжджає. Ой загуляємо. А це ще й Алан повертається.

Александра віддалилася від нього. Даниїл не змінювався. Хитрий лис не переставав жартувати про все на світі.