Глава 18 Частина 2

Початок літа

Вбивцю все ще не знайшли, але слідство не припинялося. Марію тривожили не сильно, але їй було краще. Вона посилено вивчала темну магію. До цього всього вона тільки недавно здала всю сесію, але в академії були ще справи. Ну й намагалася дізнатися щось про рід Ларосса.

Лора і Маргарет приходили в себе, хоч це й було для них важко. Дівчина пропустила немало пар, але швидко все догнала.

Її мама все розказала їй, але зізналася, що про таємницю нічого не знає, хоч і була єдиною дочкою в сім’ї. Марія не могла довго злитися на неї. Руна просто хотіла захистити її.

—     Символ Ларосса ‒ сонце. Ого, тут і про Авінових є. Хоча, логічно. Такий же давній рід.

Марія вирішила трохи відпочити й почитати про них. Вони спеціалізувалися на історії. Дівчина згадала, що ледве не з половину наукових робіт у галузі історії, які вона читала авторства Авінових. У них це було в крові. Тільки хтось не хотів слави, тому був викладачем, а хтось пішов далі. Але всіх їх об’єднувало одне.

—     Символ Авінових – повний місяць?

Марія торкнулася підвіски. Сонце й місяць. Лев же не знав тоді про це, але якось відчув. Але зірка все ще залишалося загадкою для неї.

—     Тобі ще раз сказати?! Я до вас не повернуся. Забудьте про моє існування!

Настя ходила по кімнаті й говорила з мамою, але згодом вона почала кричати. Її волосся вже відросло, але Марія знала, що вона скоро до перукаря, бо каре їй дуже сподобалося.

—     Дай сюди телефон.

—     Навіщо?

—     Просто дай. Поговорю з твоєю матінкою.

Дівчина віддала їй телефон.

—     Ало, місис Ґірс? Це Марія Д’яченко, сусідка Анастасії.

—     Добрий ранок. Щось сталося?

—     Так. Я тут досліджую один давній рід й у книзі написано, що ви були зв’язані з ними.

—     Який саме?

—     Ларосса.

—     О, так. По моїй лінії ми завжди були з ними тісно пов’язані.

—     Може у вас якісь книги збереглися, чи архіви?

—     На жаль, ні. Все було знищено при пожежі 1854 року.

—     Жаль. Ще одне. Будь ласка, не заставляйте Настю їхати назад. Їй в наступному місяці дев’ятнадцять буде. Вона має право вибирати сама. Дякую за розуміння, до побачення.

Марія швидко скинула слухавку, поки жінка не встигла щось сказати.

—     Якщо не хочеш зовсім спілкуватися зі своїми батьками, то кинь номери в чорний список.

—     Так і зроблю. Все ще намагаєшся дізнатись щось про свій рід.

Після смерті Михайла, Марія розказала подрузі про це. З того моменту вона намагається допомогти їй.

—     Ти, до речі, коли їдеш, ‒ запитала блондинка.

—     Післязавтра.

—     А куди?

—     Єсен прихистить на деякий час, а там побачимо.

Марія усміхнулася, продовжуючи читати книгу.

—     Не забувай, що ти можеш до мене приїхати. Батьки не будуть проти.

Двері кімнати різко відчинилися. Марія злякалася й ледве не випустила книгу. На порозі був Даниїл з Лорою. Блондинка кинула в них перше, що попалося під руку. То був її чернетка

—     Спокійніше, ‒ сказала Лора, ‒ то була ідея Даниїла.

—     Мені все одно чия то була ідея. Я просила, щоби в кімнату так не вривалися! З вас двох піца і новий замок. Сьогодні.

—     Та добре-добре, — сказав Даня, потираючи лоб, в який потрапив чернетка.

Лора сіла на ліжко Марії.

—     Нарешті сесія та екзамени закінчились.

—     І не говори. Історію найважче було здавати. Зате випускний і я валю з академії, ‒ сказав Даниїл. Не  для дівчат так точно. Марії історія далася найлегше, хоча це ж тільки сесія.

—     Якщо не будеш писати ‒ уб’ю, ‒ відповіла Марія. Академія без Даниїла зовсім інша.

—     Що у вас з замком?

Марія вже хотіла щось сказати, але побачила у дверях Кая з Юрієм й промовчала. Вони також цьогорічні випускники.

—     Може хоча б хтось на аспірантуру, ‒ сказала Марія хлопцям.

—     Не доля, ‒ відповів Юрій.

—     Ех. Схоже, що одна буду тут найдовше, ‒ тихо сказала Марія.

Хлопці здивовано подивилися на неї. Настя і Лора усміхнулися, знаючи, що Марія планує вступати на аспірантуру й захищати кандидатську дисертацію.

—     Безсмертна, ‒ тихо промовив Даниїл.

—     Вона? Там Лев буде докторську дисертацію писати. Я сьогодні як дізналася, то не на жарт здивувалася, ‒ сказала Лора.

—     Ого. Стоп, скільки це йому? ‒ запитав Юрій.

—     В листопаді 30 буде.

—     На яку тему хоч будеш писати?

—     А я звідки знаю?

На телефон прийшло повідомлення. Марія взяла його.

«Ти коли додому приїдеш?»

То була мама

«Післязавтра) Вже не дочекаюся нашої зустрічі»

Дівчина хотіла відкласти телефон, але знову прийшло повідомлення, цього разу від Лева.

«Потрібно зустрітися терміново. Біля верби»

«Зараз буду»

Блондинка відклала книгу, взяла сумку й вийшла з кімнати, нічого не сказав друзям. Марія до Зачарованої верби ледве не бігла. Але коли вона прийшла, то Лева ще не було. Дівчина сіла на лавку, навіть не уявляючи, про що буде розмова. Через декілька хвилин показався силует Лева. Марія відразу встала.

—     Як добре, що ти ще в академії.

—     Ти ж знаєш, я їду тільки післязавтра.

—     Знаю, але у мене жахливе передчуття.

Марія здивувалася.

—     І воно щодо тебе. Вже місяць так, але з кожним днем воно збільшується.

—     Ти хочеш, щоби я в академії затрималася?

—     Якщо можеш.

Дівчина розуміла, що його інтуїція ще ні разу не підводила.

—     Добре. Але ж ти знаєш, що післязавтра повинні всі виїхати.

—     У мене поживеш два дні. Я домовлюсь з Асгайром.

Марія обняла Лева. Ця тривога почалася й у неї. Окрім того, що вона тепер ніде не відчуває себе у безпеці, добавилося ще й це. Лев обняв її у відповідь й поцілував у волосся.

—     До речі, дізналась, що у роду Ларосса символ ‒ сонце. А в Авінових – місяць.

—     Весело вийшло, що саме твоя підвіска символ цих двох родів. До речі, сережки тобі безмежно йдуть.

Лев подарував два дні назад їх на День народження Марії. Вони були точно такої самої форми, що й підвіска. Тільки були повністю золотими.

—     Слухай. Ти ж вовкулака й тобі не можна доторкатися срібла, правильно?

—     Так.

—     Але ж у сплав золота додають срібло.

—     Твої прикраси зроблені з червоного золота. Там настільки малий процент срібла, що для мене він безпечний. Але до білого золота, або будь-яких срібних деталей я доторкатися не можу. Відразу отримую опік. Вже не раз було. На щастя, у мене швидка реакція й максимальний був другого ступеня, бо я швидко прибрав руку. Але якби на секунду довше потримав, то був би третього, чи навіть четвертого.

—     Ось воно як.

Марія згадала про слова Лори та докторську дисертацію. Вона відійшла трохи від чоловіка.

—     Що за докторська дисертація?

—     Лора сказала?

—     Угу.

—     Ну я їй трохи збрехав, бо вже працюю над нею. Вибач, що не розповів. Хотів деякий час в таємниці потримати. А ось мене більше цікавить твоя кандидатська дисертація.

—     Коли вона встигла розказати?

—     Буквально за хвилину до нашої зустрічі. Потрібна буде допомога ‒ звертайся. Ти ж знаєш, я це вже пройшов.

Марія усміхнулася. Лев був для неї не просто хлопцем. Він був для неї наставником, який завжди допомагав, щоб не сталося.

—     За що мені таке диво, як ти, Лев.

—     Це диво вовкулака, не забувай.

—     Все одно диво. Все в тобі прекрасне.

—     Реально так думаєш?

—     Так. Навіть твої шрами і горбинка на носі, яку ти так не любиш ‒ твої особливості, які мені безмежно подобаються.