Глава 15 Частина 2

Наступний день

—     Куди ти знову йдеш?

—     Діло є одне.

—     Акуратніше там. Ти мені живою потрібна.

Марія усміхнулася Насті через дзеркало, яка сиділа за столом й робила домашні. Блондинці потрібно зустрітися з Михайлом. Можливо, вона дізнається щось цікавеньке, щодо Робіна.

Кав’ярня зустріла її приємним запахом та музикою. Марія відразу побачила дядька Лева, що попивав якийсь напій за столиком біля вікна. Виглядав він набагато серйозніше, ніж вчора. Дівчина згадала, що після їхньої розмови наодинці всі разом весело провели час.

—     Добрий день, ‒ сказала блондинка, коли підійшла до нього. Чоловік відразу встав й пожав їй руку. Він був вищим, але не настільки, як Лев. На волоссі вже виступала сивина. Марія впізнала багато рис Лева в ньому.

—     Добрий. Сідай.

—     Біля нас багато людей. Не думаю…

—     Заговір.

Марія сіла за стілець напроти.

—     Я увімкну диктофон?

—     Добре.

До дівчини підійшла офіціантка, що приймала у неї замовлення вчора. Марія заказала зелений чай.

—     Так. Ти – Д’яченко Марія Григоріївна, студентка другого курсу Хорса. За словами Лева, в ту ніч ти йшла зі звичайного гуртожитку. Правильно?

—     Так.

—     Що ти там робила?

—     Я живу там. На Хорс я потрапила досить неочікувано і не мала можливості заплатити за елітний гуртожиток.

—     Вибач, потрібно було уточнити просто.

Марія спостерігала за серйозним виразом обличчя Михайла, який намагався щось найти у бум агах.

—     Можеш описати той вечір?

—     Так. В той вечір я була у своїй кімнаті з сусідкою Анастасією та друзями Даниїл, Соломія та Єсен. Ми говорили про звичайні теми. Раділи, що повернувся Лев та Людмилу Степанівну терпіти не прийдеться. Потім вся увага перейшла на мене. Я просто випадково сказала, що говорила з Левом. Але коли вся увага перейшла на Єсена та Стейсі, я швиденько взяла пальто й вибігла на вулицю. Тоді ще не настала комендантська година. Багато студентів, в основному старшокурсників, гуляли на вулиці. Я була неподалік оранжерей, як на мене, наклали замовляння. Більше я нічого не пам’ятаю, рівно до моменту, коли до мене повернулася свідомість. Я була в лісі, а біля мене був Лев..

—     Ти знаєш, хто він?

—     Ти про те що він вовкулака? Так. Знаю ще з початку року. Сама здогадалася. Так от. Він тоді був ранений.

—     Робін. Ти з ним зустрічалася до того моменту?

Марії принесли її чай. Вона відпила трохи й відповіла на запитання.

—     Так. Ми тоді з Каєм гуляли. Це було другого або третього вересня. Кай – голова студентської ради. Ми обидва почули якийсь шурхіт з кущів. Пішли подивитись, а там Олекса… Робін. Він розказав про негативні чутки щодо мене. На щастя, вони швидко розвіялися.

—     Які чутки?

—     Підозріло близькі відносини з куратором. Хоча тоді ми були просто друзями.

Михайло усміхнувся, записуючи щось у блокнот.

—     Після ти ще зустрічала його?

—     У коридорах, коли біля нього проходила. Але на Новий рік він приїхав зі своїми «батьками». Робін виявився милішим, ніж я думала. Навіть намагався підбадьорити мене. Проте він ледве не розказав всі ті чутки. Та моя мама й так все зрозуміла. Ще у нього був номер телефону Алана. Поводив Робін себе як найкращий син на світі.

—     У нього був номер Алана? Можеш сказати його прізвище.

Марія трохи задумалася, намагаючись згадати його.

—     Я не знаю його прізвище. Хоча ми знайомі першого курсу. Він ні разу не говорив його.

Дівчина задумалася. Їй стало страшно. Вона згадала всі моменти, які прямо говорили про те, що Алан не раз використовував темну магію. Але жодний не могла чітко згадати. Знову заговір, ще й схожий, що використовував Лев.

—     Добре, ми пошукаємо в базі академії.

—     Розкажи про той момент на балу.

Марія розказала все у найчіткіших деталях. На щастя, його вона пам’ятає найкраще. По закінченню розповіді, вона знову відпила чаю.

—     Щодо твоїх бурштинових очей. Лев розказав про них і я порився в базі, а ще в бібліотеці. Твій рід ‒ давній хорсовський. Став велесовський через одного з представників, який потрапив на Велес. Але на тобі все стало на свої місця. Бурштинові очі з’являються у кожного представника при якійсь емоції. У тебе – ярість.

—     Що за рід?

—     Скажемо так. Ти прямий нащадок Дарії Ларосса.

Марія заглитнулася. Ларосса. Один з найстародавніших хорсівських родів, який на сьогодні, за думкою багатьох людей, втратив всіх нащадків. Рід, який славився великими чарівниками. А жінки зберігали таємницю, яка могла повністю знищити одну з магій. Вона пам’ятає його. Лев розказував на одній з парі. Точніше, згадував про багато праць у сфері магії від цього роду. Згадував й те, що один з ректорів носив прізвище Ларосса. Дівчина потім зацікавилася цим родом.

—     Це триндець.

—     Якщо нащадки живі, значить, можливо, і той секрет все ще передається. По чутках, найстаршій дочці у 18 років.

—     Я не знаю, про яку таємницю йде мова. Я не знаю її. Але мама завжди щось приховувала.

—     Дай її номер телефону.

—     Тільки трохи м’якше будь з нею. Вона не знає, що мене намагалися вбити.

Дівчина написала номер телефону й  допила чай у спробах заспокоїтися. Те що вона Ларосса, ще нічого не означає.

—     Мене могли викрасти саме через цю таємницю?

—     Скоріше за все так і було. Комусь потрібно знищити одну з магії. І хто б це не був, ми спіймаємо його.

—     Навіть якщо знищити хотіли темну?

—     Так.

—     Чому?

—     День без ночі не може існувати, як і світло без пітьми. Лише баланс відкриває нам очі на реальний світ і всі його таємниці. Рід Ларосса не спеціалізувався на якійсь магії окремо. Хоч і до велесовської ери кожний з вас був хорсовцем, ви вивчали темну магію.

У Марії пішли мурашки по шкірі. Вона ж сама зараз її вивчає.

—     Як ти здогадався що саме Ларосса?

—     Лев подав теорію. Потім я порився у базі та в бібліотеках. Я через це в академії й буду довше, ніж планувалося з самого початку. Софія вже завтра поїде, а я з Маргарет затримаємося надовго. Впевнилися тільки вчора, але прийшлось провести деякі махінації, щоби не помилитися.

—     Які?

Михайло поліз у свою сумку й дістав пакетик. Марія не змогла розгледіти, що там було, але коли чоловік дав його їй, дівчина нарешті зрозуміла. Волосинка світлого кольору. Її.

—     Як ви встигли?

—     Легко. Вчора прийшлося трохи пожертвувати твоїм волоссям.

Дівчина розізлилася не на жарт.

—     Чого мені не сказали?

—     Хотіли впевнитися. І тоді це була таємниця.

—     А зараз мені що з цією інформацією робити?

—     Як мінімум переварити. Ну і надалі допомагати слідству.

Марія останні слова немов пропустила через вуха. У неї з’явилося дивне відчуття, що щось не так. Що за нею спостерігають. Різко обернувшись, вона не помітила нічого дивного. Але відчуття не пропало.

—     Параноя починається?

—     Схоже що так.

—     Розумію.