Глава 12 Частина 1

Останнє, що вона втратила ‒ свідомість. Марія йшла, але не знала куди. Погляд її був пустий, дивився в нікуди.

Він ходив по лісу. Вовкулака був при своєму людському розумі, тому його задачею в таки моменти було дивитися, щоби ніхто зі студентів не пробрався сюди. Тиша. Лев зрозумів, що можна розслабитися. Він приліг на землю, але різке відчуття небезпеки заставило його знову встати. Не для нього. Для когось близького. Він зрозумів для кого і швидко побіг туди, куди відчував. «Головне встигнути. З нею нічого не повинно статися. Чорт, чому вона взагалі в лісі?». Незнайомі дороги вели вглиб лісу. Лев вправно долав всі перешкоди на шляху, паралельно намагаючись стримувати емоції. Якщо не зробить цього, то все закінчиться погано для всіх. І для нього також.

Витримка його звіра не раз допомагала йому, і цей випадок також. Побачивши її, він видохнув. Але до неї йшли ще декілька людей. Всі були в мантіях, тому він не зміг побачити облич. Але те, що в руках легко. Вони хочуть схопити її. Лев зрозумів, що Марія не в змозі контролювати своє тіло. Її зачаклували. Вовкулаку взяла ярість, яку він ледве стримував. «Ніхто не посміє тебе зачепити». Він підбіг до людей в мантіях, закриваючи собою Марію.

—     Якого..

—     Схоже, що чутки про вовкулаку в лісі були правдивими. Але ми з ним впораємося.

Один з чаклунів дістав клинок.

Вона лише віддалено чула звуки битви та крики. Все закінчилося швидко і нарешті дія замовляння спадала, але не швидко. Щось мокре торкнулося її руки. Це швидко привело Марію до почуттів. Дівчина впала на землю.

—     ААА…

Блондинка подивилась навколо. Глибина лісу. Біля неї сидів вовк. Але по його очах Марія впізнала. Бурштиновий колір неначе сяяв посеред ночі.

—     Що я тут роблю?

Лев похитав головою. Не знає. Дівчина оглянула його й жахнулась. На лапі кровоточила рана.

—     Мара візьми, ти ж ранений.

Дівчина почала шукати щось, чим можна її перев’язати, але з усього підхожого тільки її шарф. Без сумнівів вона знала його. Так, він був її улюблений, але зараз їй було важливіше здоров’я свого коханого. Вона перев’язала йому рану.

—     Зможеш ходити?

Лев похитав головою, намагаючись сказати, що зможе. Марія доторкнулася до нього і погладила. Вона не боялася його, зовсім ні. В її очах був тільки страх за його безпеку і жаль.  Дівчина сиділа й погладжувала його шерсть. Лев ліг, положив свою голову їй на коліна й заплющив очі. Марія усміхнулася.

Рана вовкулаки все ще боліла, але момент спокою допоміг не зважати на це. Йому подобалися її дотики, те, як вона гладила його. Те, що вона його не боялася його навіть в цьому вигляді. Потрібно було йти, вже комендантська година. Але вони двоє сиділи в лісі під світлом повного місяця. Завтра прийдеться вияснити, що сталося. Хто ті люди в мантіях і що їм потрібно від Марії.

Дівчина дістала телефон. 00:13. Вона здивувалась через те, що настільки довго тут була. Настя вже хвилюється, мабуть.

—     Потрібно йти. Ти знаєш дорогу?

Лев встав і покивав головою. Вони пішли. Дорога була не короткою, але через годину нарешті показалась академія. Лише у деяких вікнах були увімкнене світло. Академія ніколи не спить.

—     Ну і як мені пробратися через комендантку.

Лев пішов кудись і Марія послідкувала за ним. Він йшов у сторону академії. Скоро дівчина впізнала дорогу. Викладацький гуртожиток.

—     Мені ж не можна туди.

Лев повернувся й поглядом сказав, що зараз можна. Вони пішли далі. Вперше дівчина була в цій частині гуртожитку. Він трохи відрізнявся. На дверях були імена й прізвища викладачів, а  проміжок між ними більший, ніж у звичайних гуртожитках. Схоже, що в кожного була своя ванна кімната, чому дівчина вже заздрила. Кімнату Лева вона побачила майже відразу. Вона була однією з перших. Вовк подивився на неї. Марія торкнулася ручки й спробувала відкрити. Двері не були запертими. Вони зайшли до кімнати. Перше, що вдарило Марії в ніс ‒ приємний запах хвої. Зачинивши двері, дівчина увімкнула світло й відразу зажмурилася. Коли її очі змогли звикнути до нього, вона нарешті змогла оглянути кімнату. Темні кольори, дерев’яні меблі та багато книг. Все це йому дуже підходило.

Марія зняла взуття й пройшла до кімнати. Побачивши дзеркало, вона подивилася в нього і жахнулося. Пальто було брудне. Прийдеться знову вмовляти Дамелі віддати його в хімчистку. Дівчина зняла його й подивилася на Лев. Він підійшов до вішалки. Марія повісила його туди. Подивившись на вовка, вона згадала його поранену лапу.

—     Де аптечка?

Лев подивився на тумбочку біля великого ліжка. Дівчина пішла туди, відкрила її й знайшла всі медикаменти. Взявши вату, бинти та перекис водню, вона повернулася до вовка й зняла бинт. Рана неглибока й це вже тішили.

—     Потрібно промити.

На щастя, де ванна кімната, довго думати не потрібно. Вони пішли туди. Промивши рану, Марія обробила рану. Вона бачила, що Леву боляче. Намагалася дути, щоби було легше.

—     Ррр.

—     Я знаю, що боляче. Але потерпи трохи.

Марія робила все акуратно, щоби завдати йому якомога менше дискомфорту. Ось, вже лапа була перев’язана, а Марія відмивала руки від крові, яка трохи потрапила на них. Закінчивши, вона подивилася на Лева. Він був більшим за інших вовків, коліна були вигнуті в іншу сторону, на відміну від вовка. Але дівчина не бачила в ньому нічого страшного. Він був при розумі, а значить, що безпечним.

Два дні без сну знову брали своє.

—     Де я можу хоча б трохи поспати перед парами?

Лев підвів її до свого ліжка, і вона без сил лягла. Але згадавши, що пішла без попередження, Марія дістала телефон і написала Насті, що з нею все добре. Весь чат був забитий тим, що Стася намагалася до неї дописатися, або додзвонитися. Тепер можна було спокійно спати. Завтра був насичений день. Останнє, вона відчула Лева, який ліг у її ніг, намагаючись хоча б трохи зігріти.

Ранок почався о шостій ранку через будильник на телефоні. Відключивши його, Марія встала. В кімнаті з ночі нічого не змінилося. Окрім Лева, цього разу в людському вигляді, який спокійно пив каву й щось робив в телефоні.

—     Добрий ранок, ‒ сказав він й подивився на дівчину. ‒ Задам лише одне питання. Ти знала, що робила, коли йшла до лісу?

—     Ні. Вийшла прогулятися двором ще до комендантської години, а потім ноги самі понесли мене до лісу, а що потім сталося, не пам’ятаю.

Лев відклав телефон і чашку та підійшов до дівчини. Він сів біля неї. Марія помітила перемотану руку і його втомлений вигляд. Вона відчувала, що у неї зараз не найкращий.

— Все добре, тебе більше не посміють зачарувати, Марусю. Я знайду тих, хто це зробив. А зараз тобі краще повернутися до своєї кімнати й підготуватися до пар. На мою можеш не йти. Відпочинь трохи.

Марія здивувалася від того, як він її назвав. Насправді її рідко так кликали, та й вона просила, щоби називали по повному імені. Але те, як він вимовляв цю форму було щось прекрасне. Вона не стала заперечувати.