Глава 7 Частина 3

Лев зайшов до кімнати Марії, попиваючи каву. Ніч була не найкраща, повний місяць. Він намагався заснути біля дівчини, однак не виходило.

Але вже восьма. Проте подивившись на Марію, чоловік зрозумів, що вона все ще у глибокому сні. Хоч і проспала вже 12 годин.

Лев поставив чашку на стіл й підійшов до дівчини. Він легенько її потрусив, від чого вона сонно розплющила очі.

— Вставай, вже восьма.

Марія кивнула та сіла. Лев помітив, що дівчина зовсім не виспалася.

Вона обняла його та заплющила очі. Втома зовсім не пройшла. Але потрібно до лікаря. Віддалившись, вона пішла до ванної.

Лев чекав на неї у залі, допиваючи свою каву. Стан дівчини хвилював його все більше, але не йому вирішувати, що з нею. Він історик, а не лікар. Марія спустилася на перший поверх. На вулиці було прохолодно, тому дівчина одягла сорочку, яку відібрала у Лева ще взимку. Проте вигляд у неї був пригнічений.

Лев викликати таксі й вони вийшли на вулицю. Марія взяла його під руку. Вона поклала голову на плече чоловіка.

— Ти як себе почуваєш?

— Голова болить, ще й не виспалася. Настрій жахливий. Насправді навіть бачити нікого не хочу, але розумію, що потрібно.

— Приїдемо додому, я залишу тебе і не буду чіпати. Але якщо що – клич.

До будинку під’їхала машина. Марія й Лев сіли на заднє сидіння. Поклавши голову на плече чоловіка, дівчина заплющила очі й знову заснула. Лев обняв її, думаючи, що робити. У його матері було схожа ситуація, але вона сама вибралася з того стану. Однак з її апетитом у неї було все нормально та й вона не воліла бути на самоті довгий час, а Марія мліє на очах. Мабуть, найкращий варіант зараз буде дочекатися п’ятниці.

***

Лев сидів біля кабінету й читав книгу, коли вийшла Марія. Він встав й підійшов до неї.

— Що там?

— Міопія. Виписали окуляри та ще кучу всього, ‒ дівчина легенько усміхнулася, ‒ обоє рябоє.

— І не говори.

Лев поплескав її по голові.

— Пішли купувати твої окуляри.

Чоловік взяв дівчину під руку. На вулиці спіймавши таксі, Марія назвала адресу оптики. Цього разу Лев сів спереду, даючи можливість блондинці задуматися. Але думки плуталися й вона дивилася в одну точку на передньому кріслі, зовсім не помічаючи нічого. Навіть не одразу зрозуміла, що Лев кличе її.

— Марусю, ти мене чуєш?

— А?

— Ми приїхали.

Дівчина подивилась у вікно. А й правда. Вона вийшла з машини, а за нею Лев. Він подивився на дівчину. Вона не могла розрізнити цей погляд. Навіть обличчя його чітко не бачила. Але вже через секунду він протягнув їй руку й вони зайшли у приміщення. До них майже відразу підбіг консультант. Зрозумівши ситуацію, він повів дівчину за собою, а Леву залишалося тільки чекати.

Пройшло чимало часу, поки Марія, нарешті, не підійшла до нього, ховаючи гаманець у сумку. На ній були прямокутні окуляри, трохи ширші, ніж у Лева.

— Не дививсь так на мене, вони найзручніші.

— Тобі пасує.

— Мені здається, що в них я виглядаю якоюсь занадто серйозною.

— Ти прекрасна в них. Пішли вже.

Лев і Марія вирішили зайти до кафе, поки не прийшов час зустрічі з нотаріусом..

— Не хочу їсти.

— Ти зранку навіть не снідала, а вчора ввечері з’їла дуже мало. Відмова не приймається, мені дівчина потрібна здорова.

Втома Марії нікуди не ділася, але до неї ще додалася дратівливість і нав’язливі думки про самогубство. Дівчина не знала, що з нею. Але й думати не виходило.

***

Через два тижні.

З кожним днем Марії гіршало на очах у Лева. Вона мало їла, багато спала, більшу частину дня була пригніченою. Навіть з ним почала набагато менше спілкуватися. По суті, за день вони перекидалися парою слів, коли її настрій був кращим й усе. Чоловіку було боляче через це, але він не смів її звинувачувати. Просто намагався бути поруч.

Марія часто приходила до нього коли він сидів у залі й працював і, не говорячи ні слова, сідала поруч й обіймала. Вона намагалася спостерігати за його роботою, сконцентруватися на цьому, але не виходило.

Даниїла не знайшли. Пошуки продовжувалися, але його неначе слід простив. Дівчину ж тривожила параноя, яка з’явилась через це. Хоч всі друзі й Лев намагалися їй допомогти, але допомогало це мало.

— Мене відправили до психіатра. Я просто розказала все, що зі мною відбувається й мене відразу туди відправили, ‒ сказала Марія, коли вийшла з кабінету психолога. Лев чекав її біля дверей.

— Тобто ти щось приховувала?

— Багато чого. Думала, що скажуть, що божевільна.

— Сподіваюсь, хоча б від мене ти нічого не приховуєш?

Марія промовчала. Лев не знає, що вона занадто часто почала думати про смерть.

Чоловік видохнув. Все ж таки довіра до нього також трохи підірвалася.

— Можеш сказати?

— Думки про самогубство.

У Лева кров в жилах застигла. Він й не думав, що все настільки серйозно.

— Не дивись так на мене. Психолог сказав, що у мене, можливо, депресія, але він не може ставити такі діагнози. Потрібно було відразу до психіатра йти. Не мучилась би так.

— Я й сам це підозрював, але симптоми повинні бути понад два тижні.

— Пройшло вже 17 днів, відколи вони з’явилися. Мені з першого дня стає тільки гірше.

— Ти вагу навіть втратила.

І це було помітно. Марія їла, але дуже мало.

Дівчина зняла окуляри й потерла перенісся. Як вона взагалі до цього докотилася? Справа в смерті батьків, чи потрібно копати глибше? Але ж діагноз ще не встановлений, зарано щось говорити.

На щастя, кабінет психіатра був неподалік від психолога. Туди не було черги. Марія постукала у двері та відчинила їх. У лікаря також нікого не було.

— Я почекаю тебе тут.

Дівчина кивнула й зайшла до кабінету. Лев сів на стілець й закрив очі. Його все ще злила нещодавня розмова. Дні три тому він говорив зі своїм знайомим, намагався знайти потрібні книги. Але розмова зайшла за життя. Лев сказав, що його бентежить стан Марії.

— Навіщо ти з нею возишся?

Чоловік насупився. Як він взагалі міг таке говорити?

— Я кохаю її. Коли для тебе жінки — це лише розвага, для мене вона ‒ частина мого життя, яку я люблю найбільше, ‒ сказав Лев і відключився. Ні разу він не думав, щоб кинути її. І зараз не планує. Знає, що такого й не буде. Чоловік залишиться з нею до кінця, що б не сталося. А від думки, що вона може померти раніше ніж через старість, завдавала болю чомусь в середині нього. 

Лев чекав досить довго. Весь цей час він то читав книгу, то дивився щось в телефоні, то просто ходив по коридору. Він хвилювався й дуже сильно.

Більше, ніж через годину Марія вийшла з кабінету все така ж похмура. У її руках щось було. Схоже на заключення лікаря. Дівчина дала його Левові. Він почав читати вміст.

«Діагноз:Великий депресивний розлад»