Глава 3 Частина 3

—     Борисе, вийди з кухні на пару хвилин.

Хлопець незадоволено вийшов з кімнати, залишивши Марію і Ярославу на одинці.

—     Ти як?

—     Ніяк. Насправді погано. Ситуація з Левом заставила забути на деякий час, але зараз вони повертаються з новою силою. Плакати хочеться, але очі ще з минулого разу печуть від сліз.

—     Вони й справді були хорошими людьми. Нехай Мара їх покарає! За що?

Марія обняла Ярославу, поклавши голову їй на плече. Жінка часто дивилася за нею в дитинстві, грала з дівчинкою. Після блондинка допомагала їй з Борисом. Дівчина пам’ятала її ще вагітною, хоча було це давно. Ярослава обняла її також

—     Я ніколи не забуду того, що ви для мене зробили. А тепер нумо їсти. Ти ж після довгої дороги. Борисе, йди сюди.

Марія відійшла від жінки й сіла за стіл. Хлопець почав допомагати своїй матері. В голові дівчини сплили спогади, як кожного вечору вона допомагала мамі накривати на стіл.

—     Я щось про академію давно не чула. Що там?

—     Я тепер голова студентської ради. Кай Нікольські закінчив академію.

—     Вітаю. Ти заслуговуєш цього звання. На відміну від деяких, ти вчишся прекрасно, наскільки пам’ятаю.

Ярослава злісно подивилася на свого сина.

—     Так, сесію здала на відмінно.

Жінка поставила перед дівчиною тарілку з борщем й пампушки. Дівчина подякувала й почала їсти, хоч і не сильно хотіла, але телефон задзвонив. На екрані був номер Софії.

—     Вибачте, я на секунду відійду.

Марія вийшла з кухні та відповіла на дзвінок.

—     Ало. Добрий день дорогенька.

—     Добрий день.

—     Як ти?

—     Краще за вчора. Можна я вам трохи пізніше подзвоню? Просто у мене зараз обід.

—     О так, смачного тобі. До речі, що з Левом?

—     Срібло. В лікарні зараз, скоро повинен приїхати.

—     Ой, як так вийшло? Ладно, головне, що він у лікаря. А який ступінь?

—     Другий.

—     На щастя. Смачного, передзвониш.

—     Так, добре.

Софія завершила дзвінок й Марія повернулася до Ярослави. Вона продовжила їсти свій борщ. Вони говорили на буденні теми. Дівчина й не помітила, як пройшло дві години. Неочікувано на весь будинок прозвучав дверний дзвінок. Ярослава пішла відчиняти вхідні двері. Через дві хвилини на порозі кухні стояв Лев. Марія усміхнулася його. Вона подивилася на руки. Права була замотана в бинт. Але в іншій була книга. Встиг заїхати в бібліотеку.

—     Ти не змінюєшся. Дай вгадаю. Історія?

—     Так.

Чоловік підійшов до неї й дав оглянути книгу. Він поплескав її по голові. Дівчина поглянула на неї й прочитала назву. Історія Русі до хрещення. Лев в цей час знайомився з Борисом.

—     Ти де її відкопав?

—     У Харкові прекрасні бібліотеки.

—     Не спорю.

Ярослава відправила чоловіка мити руки. Марія відчула сильну втому.

—     Я піду трохи посплю.

Дівчина й справді не розуміла, чому так різко втомилася. В потязі вона добре спала, щось таке що стомлює не робила. Але все одно. Марія залишила книгу на столі й пішла до кімнати. По дорозі зіткнулася з Левом.

—     Ти куди?

—     Втомилася трохи. Посплю годинку.

—     Добре. Якщо що – зви.

Він поцілував дівчину у волосся й пішов далі. Марія зайшла до кімнати й завалилася на ліжко. Вона відразу заснула.

***

Проснулась дівчина від крику. Зіскочивши з ліжка, вона зрозуміла, що зараз в іншій кімнаті. Це була її кімната в батьківському домі. Марія хотіла вийти з неї, але її погляд впав на дзеркало, яке повинно показувати її відображення. Але його там не було. Проте коли блондинка взяла олівець зі стола, то він легко вклався в її руку й піднявся.

—     Опустимо цей момент.

На першому поверсі щось розбилося й Марія побігла туди. Вона побачила своїх батьків. Живих. Але навпроти них була людина в мантії. Дівчина хотіла побігти й допомогти їм, однак неначе приклеїлася до підлоги. Вона не може змінювати минуле.

В руках її матері був ніж, який вона вибила.  Вона направила його на злодія.

—     Біжіть!

Вони не почули її. Марія нарешті втямила. Її бачать тільки мертві, але зараз вона в минулому, де її батьки живі, а вона… Дівчина поглянула на годинник. В цей час Марія перечитувала папери в академії не підозрюючи про те, що скоро її батьків вб’ють.

—     Не жалієш мене, то ненароджену душу всередині мене пожалій.

Марія ледве стрималася, щоб не впасти. Ярість захопила її. Руна була вагітною. Дівчина намагалася зрушити з місця, але чарівник протягнув руку й випустив магію.

—     Ах…

Тато закрив собою Руну. Першим вмер він. Ні Марія, ні її мати не встигли що-небудь зрозуміти, як він другий раз випустив заговір й мертвою впала й жінка. Він був сильним, навіть слів не промовив. По щоках Марії пішли сльози. Скорботи і ярості. Вона зрозуміла, що може рушити з місця. Дівчина підбігла до злодія й зняла з нього капюшон. Але як же вона бажала цього не робити. Чарівник відразу повернувся і його блакитні очі дивилися на неї, але бачили тільки стіну. Марія не могла повірити тому, що бачила. Перед нею стояв її найкращий друг. Той, хто підтримував її, заставляв сміятися. Перед нею був Даниїл. Він і був вбивцею її батьків.

***

Проснувшись вже в кімнаті, в якій вона й заснула, Марія не встала. Дівчина дивилася в одну точку.

—     Найкращий друг вбив моїх батьків, коли моя мама була вагітною.

Марія ледве встала. Тіло було дуже в’ялим, не слухалося її. Відкривши двері кімнати, вона помітила, що Лев у себе й пішла до нього.

—     Марусю? Що з тобою?

Чоловік підійшов до неї, як тільки побачив її на порозі його кімнаті. Зрозумівши, що Марія ледве стоїть на ногах, він провів її до ліжка. Вона впала на нього.

—     Знову видіння. Я бачила, як вбили моїх батьків. Лев, я бачила хто їх вбив!

—     Я зараз подзвоню детективу й ти все розкажеш, добре?

—     Так.

—     А зараз лежи.

Лев взяв телефон й набрав номер детектива. Чоловік розказав все. Він пообіцяв приїхати через пів години.

—     Ти як себе почуваєш?

—     Жахливо. Втома так і не пройшла.

—     Марусю, ти проспала п’ять годин. Я заходив до тебе. Ти спала неначе вбита. Може до лікаря?

—     Я думаю, що коли нормально посплю, то буде краще.

Чоловік сів біля неї й доторкнувся до її лиця.

—     Може..

—     Попередь Ярославу, що детектив прийде.

—     Добре.

Лев пішов з кімнати. Марія знову залишилася на одинці  з її думками. Даниїл. Потрібно подзвони Юрі. Дівчина дістала з кишені свій телефон й набрала друга.

—     Ало, привіт. Як ти? ‒ сказав Юрій через слухавку телефону.

—     Брехати не буду. Погано. Я по ділу. Ви вже ж доїхали?

—     Ну так, я ж тобі писав.

—     Даниїл всю дорогу був з вами?

—     Ні. Він чомусь висадився раніше приблизно о пів на шосту. Ой, до речі. Вітаю. Знаю, що не доречно, але все ж.

—     Дякую. Я думала, що не чув про це.

—     А чого про Даниїла питаєш?

—     Та нічого. Ви нормально доїхали?

—     Так. Правда Стефа не любить потяги, але то вже таке.

—     Ладно, вдачі вам.

—     І тобі. І пиши, якщо буде погано. Ми всі рядом.

Марія вимкнула телефон. Вона надіялась, що Юрій не знає про те, що Даниїл зробив. А як він відреагує? І всі інші.

—     Ярослава тобі чаю зараз принесе, ‒ сказав Лев, зайшовши до кімнати.

—     Дякую.

Він знову сів біля неї.

—     Що ти побачила?

—     Як моїх батьків вбили. Спочатку тата, потім маму. Вона була вагітною.

—     У тебе очі все ще бурштинові.

—     Пройде скоро. Вони не відразу міняють колір назад на зелений.

—     Той хто це зробив - справжній звір.

—     Це був Даниїл.