Повернутись до головної сторінки фанфіку: Danganronpa: World Art Despair

Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.

Повний текст

1

Я прокинулася від оголошення, яке пролунало нещодавно. Тому вирішила піти до їдальні, щоб знайти там із ким поговорити. Зібравшись, зачинила за собою двері й пішла до дверей їдальні. Уже там відчинила їх і побачила, як маленький Археолог їсть печиво. Я підійшла до нього і заговорила з ним:

- Привіт Хіромі, ти вирішив перекусити? - запитала я його.

- Так, як же мені пощастило, що тут є моє улюблене печиво. О і так тримай, думаю що він тобі сподобається. - вимовивши це, він дав мені печиво, відкусивши його, відчула смак імбиру.

- А нічого, досить смачно. Не дивно, що це твоє улюблене печиво. Ти й так виглядаєш, як шоколадне печиво, яке можна з’їсти. - вимовила я наприкінці з невеликим сміхом, він почервонів.

- Гей, я взагалі-то «Абсолютний Археолог»! Та й тим більше, я ще малий до всіх твоїх фантазій. - вимовив він злегка ображено.

- Гаразд, я лише хотіла сказати, що ти мила дитина, яка не може комусь нашкодити. - сказала я, дивлячись на нього, він надув свої щоки, які й так виглядали не маленькими. Тепер Хіромі виглядає, як хом’як.

- Я не маленький, і зовсім не милий! - голосно говорив він, не розуміючи своїх плюсів.

- Як знаєш, тоді розкажи про свій талант, ти ж археолог і це для мене дивно. - правдиво вимовила я йому.

- Ну це мені всі говорять. Багато хто не вірить, що якийсь 10-річний хлопчик зміг стати археологом, та й не звичайним, а абсолютним. Ніхто не вірив у мене, навіть бабуся з дідусем сумнівалися в мені. Вони не думали, що я так рано зможу хоч щось зробити. Але якщо йти до своєї мрії, то ти зможеш домогтися всього, чого ти захочеш! - голосно з упевненим обличчям вимовив мені ці слова, і я була вражена його рішучістю.

- Так, у цьому щось є, але тепер твоя сім’я радіє за тебе і це добре. - промовила я, посміхнувшись йому.

- Щодо цього не зовсім, це довга історія. - прорік він із якимось похмурим виглядом.

- Тоді ти мені наступного разу про це скажеш? - запитала я його, і він кивнув у відповідь.

- Так, та й радий був із тобою поспілкуватися. - сказав він це з посмішкою на обличчі.

- Угу, тоді ще побачимося. - вимовивши це, вийшла звідти. Далі я пішла ходити коридором…

2

Дорогою зустріла маленького хлопця. Звісно, це був Хіромі. Він подивився на мене і посміхнувся мені.

- Привіт! Здається, я знайшов із ким можу поговорити! - голосно вимовив це досить радісно.

- Ага, значить не я одна шукала співрозмовника. - сказала я йому.

- Ну ось, тоді пішли разом! - крикнув це, взявши мене за руку, ніби я його старша сестра. Потім він смикнув за неї, і раптом ми побігли на верх. Археолог так швидко рухається, що я ледве встигаю за ним. Зрештою Кудо зупинився, ми опинилися на 2 поверсі. Він заговорив:

- Та дам! Ось ми і прийшли! - радісно вимовляючи це, махав руками мені.

- Так зачекай, навіщо ти сюди мене притягнув? - запитала я, дивно подивившись на нього.

- А хіба не очевидно? Щоб погратися! Тут нам ніхто заважати не буде. - пояснив мені з великим ентузіазмом.

- Ну і у що будемо грати? - запитувала я його, він подивився на мене з подивом.

- Ти що… Ми гратимемо у класику жанру, а точніше в «доганялки»! Я активний, тому мені потрібні розваги. - розповідав мені з таким інтересом.

- Бачу ти любиш грати в ігри… Хоча це цілком нормально для дитини. - вимовила я під кінець трохи посміявшись.

- Я обожнюю грати! Це те, що люблю робити з іншими людьми. Та й узагалі, як уже казав, я не дитина! - невдоволено крикнув він на мене.

- Гаразд, як скажеш. А що щодо твоєї сім’ї. Ти з ними проводиш багато часу? - запитала його про це, він посумнішав.

- Останнім часом ні, бо я живу з бабусею і дідусем. Зараз вони моя сім’я. Я з ними щасливий. - усміхаючись проговорював археолог.

- Це добре. - коротко погодившись із ним, я швидко доторкнулася до нього та почала тікати. Хіромі помітив це і побіг за мною. Так ми провели час до самого вечора. Після цього пішла до себе і лягла спати.

3

Настав ранок. Я вирішила піти на 3 поверх. Там у коридорі зустріла Хіромі. Він здається побіг у сад. Якщо так подумати, там справді спокійно. Я пішла за ним. Коли ми опинилися там, Кудо помітив мене.

- Привіт, Атсуко! Я щасливий бачити тебе ще живою! - голосно сказавши це мені, я дивно подивилася на нього.

- Значить, живою. А я що мала померти? - запитала я в нього.

- Та ні звісно… Ну мало ли що, всяке буває. Це ж все-таки гра! Люди тут гравці, а не особистості. - вимовив він це так, ніби пишається цим.

- Ось як. Ну в принципі я з тобою згодна. Для лиходія це дійсно гра, розвага для нього. - проговорила це йому, Кудо посміхнувся.

- Агась. Тому потрібно бути дуже обережними, ніхто не знає, коли буде наступне вбивство… - вимовив це нагнітаюче.

- Ну так, ну так. Гаразд, я все ж хочу поговорити з тобою щодо твоїх батьків. Де вони зараз? - запитувала археолога про це.

- Вони? Ну як би тобі сказати… Мама поїхала за кордон, їй хотілося побільше заробити грошей. Ну а з татом сталося дещо жахливе… - відповів на це більш сумно.

- То що ж із ним сталося? - запитала я про це його.

- Його вбили на моїх очах. Він, як зазвичай, був п’яний, він не розрахував, що та дівчина буде спритнішою за нього. Ну і так і сталося це вбивство. - вимовивши це, він похмуро подивився на мене. Видно, що йому не особливо подобається про це говорити.

- Зрозуміло. Однак ти сказав, що з бабусею і дідусем ти щасливий. Це не брехня? - запитувала його знову.

- Так, щасливий. Тому що від них я хоча б не чув запаху алкоголю та іншої фігні. - відповів це зі злим виразом обличчя.

- Хм… Скажи, тобі зараз подобається так розмовляти? - поцікавилася про це у нього, той здивовано подивився на мене.

- Мені нормально, і так буде завжди! - вимовив це швидко побігши вниз. Здається, я його зачепила, але з цим нічого не можу зробити. Тому залишилася стояти на цьому місці.

4

Мені набридло стояти, тому я вирішила зібратися з думками і пошукати цього хлопчика.

- Мені потрібно помиритися з ним. - вимовивши це про себе, пішла на 4 поверх. Я подумала, що він міг піти туди. Тож попрямувала на 4 поверх. Уже там подивилася на всі боки і нікого не побачила. Я почала шукати його по всіх кімнатах. Заглянувши в лабораторію агента, він опинився там. Хіромі розглядає якийсь документ. Вираз обличчя археолога показує страх. Я його ще таким не бачила, він із тих людей, хто завжди поводиться так, ніби він щасливий. Тепер точно зрозуміло, що з ним щось не так. Я підійшла до нього, Кудо повернувся, побачивши мене, він злякався.

- Ааа… Що ти тут робиш!? - голосно запитував мене від несподіванки.

- Я хочу вибачитися перед тобою за те, що тебе зачепила. - щиро розкаялася перед ним, він дивно подивився на мене.

- Ху? Я начебто на тебе не злився… Просто не був у настрої і все. - промовив це з надутими щоками.

- Хах, як скажеш. - коротко промовила йому.

- Гей! Не смійся наді мною! - крикнув він, розмахуючи руками.

- Мені цікаво, як ти можеш бути таким милим? - запитала археолога, дивлячись в очі.

- Я не милий! Мені 10 років, я дуже навіть самостійний хлопець! - голосно волав він, невдоволено дивлячись на мене.

- Гаразд, але все ж таки. Я бажаю знати правду про те, чому ти приховуєш своє нещастя? - запитувала це в нього, Кудо повернувся до документа.

- Я… Щасливий і все. Цього цілком достатньо, хіба не так? - запитав він, ніби запитуючи самого себе.

- Хіромі, скажи. Навіщо тобі цей документ? Там щось важливе? – поцікавилася у нього про це знову.

- Так, там опис вбивства мого батька. Ця вискочка, вона виконувала свою роботу, але ніхто не сміє забирати життя просто так… Без будь-якого сенсу… - коли він вимовляв це, я відчула гнітючу атмосферу.

- Отже, ти не можеш забути смерть свого батька? Це ж нормально… Якби була б у твоїй ситуації, я вчинила б так само. - сказала це підтримавши його.

- Ні, не в цьому річ. Я навпаки радий, що його більше немає. Просто сам факт того, що забирати життя потрібно гідно, а не так для пафосу… Ху-ху-ху… - вимовивши останні слова, він засміявся. Можливо, мені здалося, але цей сміх схожий на той самий регіт. Мені стало ще цікавіше від цього.

- Ось як… Ну певною мірою я стала сиротою через те, що сама вчинила непростимий злочин. - промовила це, дивлячись на нього.

- Що? Це правда? - запитував він, повернувшись до мене вже з блиском в очах.

- Так, саме так. Так що ми з тобою схожі. - сказала це йому.

- Юху! Це чудово! Тоді пішли до мене! - крикнув він, взявши мене за руку, я не встигла зреагувати, як раптом ми швидко побігли сходами вниз…

5

Йому не терпілося піти до себе, ну і мені хотілося швидше прибігти в це місце. Коли ми дісталися 1 поверху, Хіромі не сповільнився, а побіг відчиняти двері. Я до цього часу спокійно підійшла до нього, двері відчинилися. Ми зайшли всередину, кімната коричневих відтінків. Раптом він радісно застрибнув на ліжко і почав скакати по ньому. Здається, у нього повно енергії. Кудо покликав мене:

- Атсуко, давай застрибуй! Тут так весело! - запропонував мені це, розмахуючи руками.

- Фух… Ух… Я і так втомилася бігати. Мені не хочеться стрибати. - чесно сказала йому, він надув щоки.

- Ну ти й зануда! Тоді я сам буду стрибати! - голосно крикнув мені й далі продовжив займатися цим. Я вирішила присісти на стілець і заговорила:

- Хіромі, давай серйозно поговоримо з тобою. - вимовила йому, археолог тут же перестав стрибати.

- Гаразд… Я слухаю тебе. - промовивши це, він сів на ліжко.

- Я помітила дещо дивне. Ти занадто щасливий для твоєї долі. Тебе це не хвилює? - запитувала його, він лише засміявся, не приховуючи того самого «реготу».

- Ху-ху-ху! Мене взагалі не хвилює, а от тебе так! Уууу… А ти не знала, що мені нікого не шкода. Гра є гра, ти сама боролася зі своїм голосом. Але я розкрию правду того, що тобі не потрібно було намагатися врятувати себе, адже це було неминуче. З того самого для, коли ти вчинила вбивство своїх батьків, уже тоді голос захопив твій розум. У підсумку даремно витратила час борючись із тим, чого не існує… - пояснював усе це з такими глибокими очима, які наповнювалися темрявою.

- Ось який справжній археолог, ти говориш людям прямо в обличчя те, що думаєш про них. Якоюсь мірою це плюс, але не завжди. Люди можуть використати твою ж стратегію проти тебе. Будь акуратнішим. - розповіла я йому про це, і мовчки встала, вже збираючись йти.

- Окей, я візьму твою пораду до відома! Тримай. - сказавши це, діставши з кишені невеликий сувенір, це череп.

- О, дякую. Я приймаю твій подарунок. Тоді ще побачимося. - промовив це, поклавши череп до себе, я вийшла з кімнати. Він теж попрощався зі мною і зачинив двері. Я зайшла до себе і лягла спати.

    Ставлення автора до критики: Обережне
    Надіслав: Atsuko Hirose , дата: вт, 07/23/2024 - 12:38