Вільний час 3 та розмова з ******** ****

Сечіко Кубота

2

Недовго посидівши, я вирішила прогулятися, тому вийшла з кімнати. Дорогою зустріла Сечіко, як завжди, зі своїм котом. Дівчина подивилася на мене і променисто посміхнулася.

- О, привіт Атсуко! Іди до нас! - радісно покликала мене, я підійшла до неї.

- Добре, тобі того ж. Сечіко, можна з тобою поговорити? - запитала її, вона хитнула на знак згоди.

- Звичайно, ми з Марсіком будемо раді поспілкуватися! - весело відповіла червоноволоса помічаючи, що її кіт теж радий мене бачити.

- Це добре. Тоді можеш розповісти про себе? Мені цікаве твоє життя. - вимовила я, усміхнувшись, синьоока зі здивуванням дивиться на мене і завищала, як маленька дитина. Здається, вона любить говорити з людьми і розповідати всім про себе.

- Ух ти! З радістю розповім! Одного разу, коли мені було 8 років, подарували на день народження папугу. Це була моя перша тварина. Мені так було цікаво дивитися за нею. Напевно, тому я стала господинею тварин. Він такий маленький приблизно 30 см завдовжки, але з веселим і доброзичливим характером. Папуга білоокий, сонячний, золотий різновид підкорює яскравими фарбами оперення. Як думаєш, який вид цієї пташки? - поцікавилася в мене, і я відповіла:

- Це Аратінг. Він і справді мініатюрний. Чула, що любить за яскраві емоції у спілкуванні та цінує простоту догляду за ними. Це справді чудово мати такого птаха вдома. - мені стало радісно за неї.

- Ага, щоправда, у нього є недолік. Це різкий і гучний голос папуги, який любить спілкування, заявляє про себе з будь-якого приводу. Хоча це дрібниця, якщо порівнювати його плюси… - промовила Кубота під кінець сумно посміхнувшись, мабуть пригадавши якусь втрату.

- Щось сталося з ним? - запитала я її, господиня тварин відповіла, вже дивлячись униз.

- Ем… Ну він помер… Так мені сказали. - відповіла це, і мені на мить стало її шкода. Втратити живу істоту - це важко. Але з іншого боку… Можна замінити на нового улюбленця. Так до тих пір, поки сама не згасне.

- Оу… пробач, що нагадала тобі про це. - вимовила я, дивлячись на неї, Сечіко через силу посміхнулася і поглянула на свого кота. Йому не подобається, що господиня сумує. Червоноволоса присіла, і погладила його, та він нявкнув.

- Так, ти маєш рацію. Я не повинна вішати ніс. Найголовніше в мене є ти. - вимовила вона і вставши продовжила говорити: Атсуко, можливо ми ще побачимося? - поставила мені запитання.

- Думаю, що так і станеться. Всього найкращого тобі. - попрощалася і синьоока помахала рукою у відповідь, а я пішла до своєї кімнати. Залишилося небагато часу до відбою, внаслідок цього опинившись у ній я сиділа і думала над усією цією ситуацією.

***

Думаючи над усім цим. Я вирішила з’їсти шоколадку, тому її розкрила. Там в ній побачила шматочки арахісу і ще зі смаком полуниці та чорниці. Як я спробувала, подумала: Чого я раніше її не з’їла? Це такий незвичайний смак, наче зроблений із душею. Коли його доїла, подивилася на час і настало рівно 23:00.

- Зараз буде оголошення, яке не щодня звучить. - як я припустила, одразу ж увімкнувся монітор. Іноссу сидить на кріслі і почав говорити:

- Всім привіт народ! Настає нічний час! Пора лягати по ліжечках! Бувайте, ще побачимося! - оголосив це і телевізор відключився.

- Мені потрібно йти о 00:00, але ще чекати. Та й де збиратися? - запитала саму себе. Я глянула на машинку, всередині виявила папірець. Там написано: «Зустрінемося о 00:00 біля сходів. Від: ******** ****.» Ім’я написано зірочками, цікаво…

Хто б міг це бути? «Можливо це той, хто мені потрібен. Хоча ми ж нібито посварилися чи ні? Однак я не проти з ним зустрітися, все-таки усвідомила, що він важлива частина цього музею.» - поки розмірковувала, мій розум почав засинати, зрештою я задрімала. Раптом хтось заговорив уві сні:

- «Атсуко скажи, навіщо тобі все це? Можна ж просто покінчити з цією грою зараз? Навіщо тобі це треба? Ти не помреш, якщо її покинеш. Адже смерть - це не кінець, а лише початок. Чому ти цього не розумієш? Я хочу допомогти тобі! Ти ж знаєш правильну відповідь!.. Прошу….послухай…… мене…. Слухай…. мене… Ти………………………………………….» - на цьому дивне сновидіння завершилося. Я прокинулася, подивившись на час здивувалася, адже вже рівно 00:00.

- Як я ще не проспала? Та й що за маячня мені снилася? Коротше, мені пора йти. - після того, як це собі вимовила, взяла машинку і вийшла з кімнати. За кілька хвилин опинилася біля сходинок. Там побачила Іошинорі, який сидить на одній із них і дивиться на стелю. - Так це ти мене покликав? - окликнула хлопця, він різко подивився на мене, немов трохи злякався. Щоправда, його обличчя так не говорить, воно абсолютно спокійне. Будівельник підвівся і обтрусився, мабуть, це звичка чистюль.

- Хм… значить все-таки прийшла. Так, я тебе кликав. У тебе є до мене претензії? - поцікавився з ноткою грубості в голосі.

- О так можна було не приходити? Але раз я тут, то без інформації йти не збираюся. Мені все одно на тебе, ніби як не ненавиджу. - потім голос промовив:

- «Ні. Ти ще й як маєш.» - я невдоволено закотила очі, збоку це має лякаючий вигляд.

- Знову він… - тихо вимовила про себе і Морі дивно дивиться на мене. У його фіолетових очах з’явилося здивування.

- Атсуко, щось не так? - запитав він, схрестивши руки на грудях. Я заперечно похитала головою. Краще вже прикинуся дурепою, ніж цей високий хлопець дізнається про це. Ще сміятися почне.

- Нічого. - сказала я, відводячи від нього погляд.

- Ось як, гаразд. Я все зрозумів. - вимовив Іошинорі, ніби образився. Але в принципі, коли він не такий серйозний, то цілком милий хлопець, нехай і далеко не доброзичливий. Раніше не помічала його особливості чи він спеціально напружує лицьові м’язи, щоб здаватися серйознішим, ніж насправді? Гаразд, щось далеко пішла, знову в голову лізуть всякі думки.

- Чудово. Морі, навіщо ти мене запросив? - запитала я цього будівельника і він знову став уважно дивитися на мене.

- Хочу поговорити на одну тему. Мене цікавить… Чому ти весь час слухаєшся цього Інносу? Ти його помічниця чи одна з них? - запитував він, нахиляючи голову на бік, немов очікуючи від мене відповіді. Спочатку я подумала, що це в нього такий дурний жарт, але не схоже. Це була цілком серйозна заява, я насторожилася.

- У сенсі? Я йому ніколи не допомагала. Та й хто це ще вони? - запитувала я, не розуміючи, про що він говорить.

- Останнє не так вже й важливо, але не треба брехати. Усі знають, що ти допомагаєш Інносу. Адже підозріло те, що він тобі ключі довіряє, і робиш для нього всілякі плюшки. Наприклад, зробила фотографію закоханої парочки, щоб віддав тобі ключ. Чи це називається взаємною вигодою? - поставив запитання, у мене взагалі все вилетіло з голови.

- Хіба? У мене немає ніяких ключів. - прорекла впевнено і знову голос пролунав:

- «Атсуко, як тобі не соромно брехати. Шкода, що ти не розумієш, як перемогти без брехні, адже всі знають про це.» - я в цю ж мить розлютилася і забажала розбити що-небудь. У руці тримаю його подарунок і тут же кидаю об підлогу. Машинка зламалася на кілька частин. Морі був шокований моєю дією і на частку секунди засмутився. Потім він побачив, що впали ключі з 3 поверху і швидко підібрав їх.

- Я не брешу! - цей крик міг кого завгодно розбудити, але здається хлопець зібрався з думками і спокійно дивиться на мене вже з ключами в руках.

- Це що по-твоєму? - запитав у мене з невеликою посмішкою і продовжив: - Будеш тепер заперечувати, що це не твої ключі? Знаєш, упиратися марно. Хм… Однак якщо ти суперечиш, то я їх заберу. - кажучи мені про це, стало видно, що темноволосий почувається переможцем попри обличчя майже без емоцій.

- Ні! Це мої ключі!!! - люто крикнула і накинулася на нього, він швидко ухилився від мене, і я впала.

- Спочатку навчися, а потім роби. Та й це далеко не тільки твої ключі, а й усіх інших. Шкода, що не усвідомлюєш, наскільки змінилася в гірший бік. - вимовив він із жалістю, підкинувши свою здобич, хлопець одразу зловив їх і попрямував у свою кімнату. Сама подивилася, як цей самовдоволений тип іде. Я встала з підлоги й обтрусила себе.

- «Ось, він твій ворог і забрав твою річ. Тобі потрібно забрати своє в нього.» - далі я погодилася з шаленою посмішкою на обличчі й пішла до себе. На місці, глянула на час.

- Зараз 00:30. Я що витратила півгодини на нього?! Якби знала, що за маячню він збирається нести, то не пішла б сюди! - розгнівано сказала і стрибнула на ліжко, щоб відключитися.

***

Сечіко Кубота

3

Я прокинулася о 5 ранку і вирішила прогулятися, через що піднялася на 3 поверх. Там побачила Сечіко, яка сидить на лавочці й обіймає свого кота. При цьому їх гілки не чіпають, наче вони відчувають добру ауру. Значить це означає що я погана? Можливо, це правда. Я потихеньку підходжу до неї, і вона щось говорить своєму коту:

- Хф… Будь ласка… Не покидай мене, мій котик. Не хочу знову втратити когось. Ти єдиний, хто мене розуміє. Я прошу тебе… - її сині очі дивляться на кота з відданістю, а сама вона плаче. Марсик доторкається лапою, щоб витерти сльози, і щось по-своєму відповідає:

- «Господиня, не сумуй. Я постараюся бути з тобою і тебе захистити.» - після дівчина посміхнулася, заплющивши очі.

- Дякую тобі, що ти такий хороший. Незважаючи на всі труднощі, ми зможемо. Ми виберемося звідси разом. - промовила вона і я вступила в розмову:

- Ні, це неможливо. - впевнено з похмурим виглядом подивилася на її кота, а потім знову на неї. У червоноволосої широко розплющилися очі й тихо схлипнула. Марсік тут же зашипів на мене.

- Атсуко, та що ти таке кажеш! Я з ним виберуся з цього місця. Чому ти так думаєш? - запитала вона, дивлячись зі страхом на мене і міцно обіймаючи свого друга.

- Тому що всі, хто тут перебуває, не зможуть вижити в цьому світі. Ти ж сама бачиш, як люди легко вмирають. Ми порожнє місце. Хіба ти ще не зрозуміла? - запитувала я її з божевільним поглядом і з такою ж посмішкою на обличчі. Кубота здивовано підкинула брову, і тільки зараз я помітила, наскільки сумні її очі, сповнені смутку й нерозуміння.

- Ні! Ми зможемо вижити незважаючи на це! Звісно, у мене немає доказів, але я вірю у всіх! Вірю, що ніхто більше не стане робити поганого! Не хочу більше вбивств, судів… Хочу мирного життя, щоб нас відпустили… - промовила вона голосно, а потім затихла. У ній видно відчай, і при цьому надія. Тільки шкода, що ця мрія нездійсненна.

- Ех… Ти занадто довірлива до людей. Вони можуть використати її проти тебе. Це буде правильне рішення, бо такі люди, як ти, не виживають. Запам’ятай мої слова: «Кожна людина - це лише пішак. Він перегороджує шлях до свободи. Прибереш їх - свобода твоя.» - промовила останні слова і відвернулася від неї. Я не бачу, що вона відчуває. Думаю, що Сечіко дивиться в підлогу від моїх слів. Сама спустилася на 1 поверх і пішла ходити коридором…

***

Ючі Фурукава

1

Трохи походивши, я озирнулася і побачила якусь людину. Це виявився Ючі Фурукава. Схоже, йому самому нудно, я підійшла до нього. Він зрадів.

- Ар… Вітаю, Атсуко! Я так радий хоч когось побачити в цій грі. - безтурботно проговорив це, немов уся ця ситуація його не турбує.

- Зрозуміло. Якоюсь мірою це правильно… До речі, чого ти так аркаєш? Просто аж вуха розколюються від цього звуку! - обурилася на нього, хвилястий шатен невинно посміхнувся.

- Ой, вибач… Здається, у мене ще залишилася ця звичка від роботи. - сказав він, зізнавшись у цьому абсолютно щиро, я зробила трохи здивоване обличчя.

- Ось як. Отже, ти працюєш… Ну і ким же? - запитала я, глянувши на нього. Та й узагалі не уявляю, як можна стати Абсолютним Піратом?

- Звісно не можу назвати це повноцінною роботою, але вона мені подобається. Загалом займаюся прокатом кораблів, а точніше я їхній водій. - розповідав мені про це із захопленням.

- Вау… Це справді вражає. Зачекай, але тобі ж 16? Тоді, як ти здавав водійські права? - поцікавилася в хлопця, він із гордістю знизає плечима.

- Та так, проходив курс з водіння кораблів, ну і цього виявилося достатньо. Напевно, вони побачили в мені затятого пірата. - розповів про це аж надто захоплено… Його позитив не має меж, це добре, але він мені чимось не подобається. «Може справа в його незвичній поведінці для цього місця? Гаразд, розберуся.» - подумала про себе.

- Отже, ти так здобув свій талант. - проговорила це я, Фурукава хитнув.

- Ага, мені пора йти. Ще побачимося! - голосно вимовив мені помахавши рукою і пішов до себе, і я теж попрямувала до своєї кімнати, щоб заснути.

***

Іошинорі Морі

2

Зараз ніч. Я не знаю, з якого переляку прокинулася так рано. Напевно, це потрібно моєму організму. Тож не стала гаяти даремно час, через що я вийшла походити. Виявляється, що не одна така. У коридорі стоїть Морі і дивиться на стелю. Мені захотілося його налякати, бо мені не подобається його впевненість. Не поспішаючи, я підійшла до нього, але він, відчувши мою присутність, повернувся до мене обличчям, і в підсумку сама злякалася. Іошинорі наче вийшов із пекла, щоб мене провчити.

- Аа!!! Ауч… - крикнула від несподіванки і впала на підлогу. Будівельник подивився вниз, його вираз обличчя не змінився, таке ж гордовите. Я в цей момент маю такий вигляд, ніби програла якомусь лиходієві. Відчувши слабкість, підняла погляд догори й побачила його фіолетові очі, що посміхаються. Хоча вираз його обличчя холодне і байдуже, у мене стиснулося серце.

- Хм… Невже я такий моторошний? Гаразд, вставай. - вимовив він незадоволено і подав мені руку. Я вирішила не приймати його жест, темноволосий дивно глянув на мене. Коли встала, я потрусила себе.

- Дякую, але не думай, що тобі відповідатиму взаємно. - сказала я, впевнено дивлячись на нього. Моя посмішка з кожною секундою ставала дедалі ширшою і ширшою, а в очах з’явився хитрий блиск. Він навіть не звернув увагу на моє обличчя, адже дивиться на свої руки.

- Я й не мислив у цей бік. Однак, мене дещо цікавить… Чому ти зараз не спиш? - запитав, глянувши на мене.

- А тобі яке діло, а? Моє право спати чи не спати. Чого до мене причепився!? Я взагалі повз проходила. - злобно відповіла, скрививши пику, його очі на кілька секунд стали сумними.

- Чому так негативно? Я ж просто запитав. Однак відаю, що ти брешеш. - вимовив він, серйозно дивлячись на мене. У його голосі звучали легкі ноти роздратування, яких не помічала раніше. «Так він все-таки щось приховує.» - подумала я з обережністю.

- З чого взяв? - поцікавилася в нього, він усміхнувся. Це слабка посмішка, яка чомусь дратує мене.

- Очі - вони бігають, туди-сюди не знаючи куди себе подіти. Це, по-перше. По-друге, ти тремтиш - тіло говорить про те, що ти нервуєш. По-третє, я для тебе просто неприємний - внаслідок цього не хочеш говорити мені правду. На цьому мій аналіз закінчен. - розповідав він мені це, і я була вражена його уважністю. Він прозвучав як психолог із великого стаціонару, який прослуховує пацієнта з легким розладом психіки.

- Так… як ти це зробив!? - голосно вимовила, нерозумно розкривши рота й очі.

- Усе дуже банально, якщо ти придивляєшся до людей, то дуже легко помічаєш. Щоправда, якщо тобі на нього абсолютно все одно, то ти ніколи не зможеш дізнатися істину. - пояснював будівельник, дивлячись на мене. Він начебто перебуває у своїй атмосфері і є сама незворушність і безхмарність.

- Ясно. Найімовірніше, у мене безсоння, тому прокинулася завчасно. - більш спокійно сказала йому.

- Зрозуміло, це нормально. Іноді таке з усіма трапляється. - розуміюче промовив він із невеличкою посмішкою, що має доволі добрий і щирий вигляд. Я не очікувала, що він так просто на це відповів без будь-якого хамського ставлення. «Може він не така вже й погана людина.» - промайнуло в моїй голові.

- Ось як, тоді спробую знову заснути. Та й тобі теж не варто сильно пильнувати вночі, гаразд? - попередила його на прощання.

- Окей, спокійного сну. - коротко промовивши, я пішла від нього і рушила до себе. Зайшовши в кімнату, знову лягла спати.

***

3

Настав ранок. Я вирішила піти в їдальню. «Можливо, він вже там.» - подумала про це, вийшовши з кімнати. Коли дійшла до дверей, відчинила їх. Морі дійсно опинився в їдальні, навколо нікого немає. Я мовчки зайшла і присіла за стіл. Будівельник у цей час щось їсть, мені захотілося підглянути в тарілку. Провертаючи це, він несподівано підняв голову і втупився на мене. У його фіолетових очах з’явилося німе запитання, але для мене, яка цього не усвідомлює, хлопець вимовив:

- Кхем… Тебе не вчили, що дивитися в чужу тарілку непристойно? - темноволосий продовжує дивно дивитися на мене, я відчула себе як на допиті.

- Ой, усе-таки помітив… ха… Вибачаюся, але якщо, правду кажучи, то не вчили. - відповіла йому з невеликою посмішкою.

- Видно. Значить тебе цікавить, що я їм? - приголомшено запитав Іошинорі, а я мовчки хитнула головою.

- Гаразд. Це звичайний салат із додаванням м’яса. - проговорив ординарним тоном, немов це нормальна для нього їжа. «Я не зовсім це мала на увазі, але навряд-чи цією порцією наїсися. Раніше не помічала, щоб він упродовж дня чи вечора їв. Мені просто цікаво, звідки в нього беруться сили для своєї ж справи?» - розмірковувала в подиві дивлячись на нього.

- Ти на дієті? Просто не схожий на того, кому вона потрібна. - помітила я, будівельник зробив невелику посмішку. Цього разу він не схожий на демона, а більше, на звичайнісіньку людину зі своїми проблемами.

- Не зовсім. Річ у тім, що я звик вживати ось так і ніяк інакше. - відповів він, досить слизько подивившись на свою тарілку.

- Окей… У такому разі… Навіщо м’ясо додаєш у салат? Не можеш окремо? - запитала я зі здивуванням, хлопець знову глянув на мене.

- Ось що тебе турбує. Річ у тім, що моя сім’я сувора до харчування. Точніше моя мама вегетаріанка, а тато дуже любить м’ясо. Він мене приручив ховати його, щоб не дай бог вона не побачила. Хоч я вважаю, що кожен має поважати людей, які обрали той чи інший раціон харчування. - розповів про це в абсолютному спокої, наче його це влаштовує.

- Адже зараз ти можеш їсти окремо. За тобою ж вони не стежать. - запропонувала це, дивлячись на нього впритул, Морі насупив брови, немов обдумуючи свою наступну дію.

- На даний момент - це неможливо. Вони можуть спостерігати за мною, це ще більше мене насторожує… - вимовив він, тривожно озирнувшись навколо, я навіть не знаю, як реагувати, його слова здаються правдою.

- Стривай… Таке реально? - поцікавилася в нього.

- Так. Мої батьки мають доступ до цього місця. У їхньому ноутбуці встановлена програма стеження. Вона зроблена для того, щоб відстежувати мої дії. - тихо пояснив мені будівельник.

- Тому ти поводишся так обережно і приховано. Тепер мені ще більше цікаво дізнатися про твою сім’ю. - сказала посміхнувшись йому.

- Хм… Можливо, я тобі розповім, але не цього разу. - промовив це, я навіть не помітила, коли він встиг з’їсти салат. Морі мовчки встав, взявши з собою порожню тарілку, виделку і ніж для салату, він пішов на кухню. Я вирішила звалити, тому тихо вставши вийшла з їдальні та зайшла до своєї кімнати, щоб поспати.