Новий початок?

Шлях, якби Атсуко згадала Іошинорі.

У невеликому містечку Денжерс відкрили новий музей під назвою «Art Life» або точніше «Життя Мистецтва». Він побудований для найкращих учнів з різними талантами, як наприклад: Абсолютний Будівельник, Абсолютний Шаман, Абсолютна Журналістка і так далі… На цьому всі наші новини закінчилися. Будьте на зв’язку. - оголосила репортерка, після цього увімкнулася реклама. Дівчинка подивившись на цей музей здивувалася і встала з крісла.

Саму звати Атсуко Хіросе. Її назвали Абсолютним Дизайнером за великі здібності та уяву, яка не має меж. Вона живе сама без своєї сім’ї досить давно. Дівчина звикла до цієї обстановки. Тож її все влаштовує, тому вирішила негайно вирушити туди.

- Я впевнена, що цей музей буде чудовим місцем для відпочинку. - сказала вона і вийшла зі свого двоповерхового будинку. З вулиці видно, що всередині розташовані різні декорації, наприклад: картини, дзвіночки та й сама лампа світло-зеленого кольору. Мало де можна таке побачити. Вона пишається тим, чим займається, тож дизайнер не уявляє життя без свого таланту. Дівчина дійшла до музею і подивилася на ці кольори. З одного боку, вони їй здаються нормальними, але з іншого - не підходять за смаком. Він виглядає на перший погляд невеликим, але є відчуття, ніби в ньому мільйони коридорів, які йдуть глибоко в темряву. Музей по середині пофарбований пастельно-синім, а з боків таким самим тоном, але рожевим. Усю цю конструкцію утримують масивні колони, що заходять одна за одну, і багато вікон із чорними ґратами. Головній героїні не терпілося увійти всередину і побачити, що ж там. У підсумку розгледіла ще 15 осіб. Ці люди, які теж вирішили відвідати музей. Я помітила досить високого хлопця, він мені здався знайомим. Хоча цей погляд мене нагнітає. Я вирішила підійти ближче, щоб придивитися, і раптом зрозуміла хто це. «Не може бути… Це він…» - подумала я, не вірячи своїм очам. Миттю побігла до нього і закричала:

- Іоши, це ти! - радісно вигукнула, і коли добігла, міцно обійняла його. Він цього вочевидь не очікував. Хлопець дивно подивився на мене з цікавістю.

- Що ти робиш… Ти так мені всі кістки переламаєш. - сказав Морі здивовано дивлячись на мене.

- Ой, вибач… Просто я рада тебе бачити. А ти, що не щаслив? - сумно запитала його про це, переставши обіймати.

- Звичайно так… Я не очікував, що ти згадаєш мене… - сказав досить стримано і з часткою печалі. Тут я зрозуміла, що він не змінився.

- Ось як, а що ти тут робиш? - запитала я його і при цьому розглядаю місце знаходження.

- Я тут приймаю гостей, але, як бачиш, у них немає жодних запитань до мене. - пояснив він, зробивши невеличку посмішку, яка свідчить про гарний настрій.

- Стривай, а навіщо ти це робиш? - запитала здивовано я, подивившись на нього і на відвідувачів.

- Ти що, ще не здогадалася? Адже я побудував цей музей. - похмуро вимовив це мені.

- Отже, ти справді вирішив стати будівельником!? - запитала я натхненно дивлячись на нього, його потішила моя реакція.

- Поправка, абсолютним будівельником, а ти дизайнером. - спокійно сказав це, ніби він вже все знає.

- Що? Звідки ти це знаєш!? - голосно зі здивуванням запитала я, а хлопець невинно посміхнувся у відповідь.

- Про це я тобі пізніше розповім. - невимушено відповів мені. На такий випадок вирішила змінити тему розмови.

- Добре. Тоді, хто всі ці люди? Вони теж абсолютні? - запитувала його цікавлячись цим.

- Природно, адже цей музей переважно побудований для них. - пояснив це Морі.

- Зрозуміло. - Коротко сказавши це, раптом до нас підбіг хлопець у костюмі пірата з Карибського моря.

- О! Привіт друже! Я тебе одразу не помітив! - голосно сказав це, поклавши руку на його плече.

- Ем… Нічого. Я теж тебе не впізнав у цьому образі. Хоча ти завжди схиблений на цих піратах, Ючі. - сказав він, помітивши це.

- А ну так, я зазвичай не в такому ходжу, але бізнес, є бізнес. До речі, а що це за дівчина, з якою ти говориш? - запитав він його, показуючи на мене.

- Знайома. - коротко відповів Морі.

- А я думав, що вона твоя дівчина, про яку ти мені розповідав… - сказав Фурукава натякаючи на щось, це трохи збентежило хлопця в будівельному комбінезоні.

- Вона не моя дівчина, поки що… - прошепотів він останню фразу.

- Що ти сказав Іоши? - запитала я його. «Мені почулося?» - промайнула думка в голові.

- Нічого важливого. - коротко відповівши, він подивився в інший бік.

- Ех… Іошинорі, Іошинорі… Не можеш зізнатися їй у… - щойно він хотів договорити, як до нас підбіг хлопчик.

- О! Дядько Іошинорі! Ви теж у цьому музеї! - голосно сказав він, радісно обійнявши його, Фурукава трохи відійшов.

- Чого ви всі мене задушити хочете? Та й який ще я дядько тобі? - запитав він, здивовано глянувши на 10-річного хлопчика.

- Для мене ти дядько! І ні, не перестану тебе обіймати! - кричав весело Кудо, все ще чіпляючись до Морі.

- Гаразд, тоді я піду прогуляюся. - сказала я це йому, Іоши хитнув у відповідь. Після цього пішла оглядати це місце.