Глава 4: Постріл у ціль (Мирні дні 2)

1 Кінцівка

- Це Іошинорі Морі! Візьми цей пістолет! - голосно оголосив він, той мовчки подивився на нього.

- Добре. - спокійно відповів високий хлопець і підійшов та взяв зброю. Далі відійшов назад на кілька кроків і зупинився. Будівельник підняв її і націлився на Узеджі Іто. Він мовчки стоїть, чекає поки той щось скаже.

- Ти збираєшся вистрілити в мене? - запитало воно його, а Морі злегка посміхнувся.

- Ні, не в тебе. - твердо вимовив він, його обличчя стало серйозним і рішучим, проте усмішка ще грала на його губах.

- Тоді в кого? - поцікавилося в Іошинорі.

- Хіба ти не здогадуєшся? Давай я покажу. Дивись, пістолет спрямований на тебе, але якщо повернути на 180 градусів, то він покаже на мене. - легко пояснив свою позицію, а той здивовано витріщив очі.

- Зачекай… невже збираєшся зробити це! Це ж самогубство! - крикнуло воно, не розуміючи, що темноволосий задумав. Однак таке відчуття, ніби він його не чує.

- Ти все-таки прийняв це. Вибираючи з нас двох, то я більш небезпечний, ніж ти. Та й якщо поміркувати, то він сказав, що мусимо влучити у свою ціль. Усе ж таки, моя мішень не ти, а сам я. - промовив хлопець у будівельному комбінезоні, заплющивши очі, і глянув на дуло пістолета у своїх руках.

- Що!? Та ти здурів! - крикнула істота зі страхом, відстрибнувши вбік.

- Можливо, я не заперечую, але так буде правильніше. - після цих слів фіолетовоокий направив пістолет до скроні. Тепер стало видно, що йому не добре. По його обличчю тече піт, але вираз обличчя залишається кам’яним, наскільки б йому не було страшно. Решта стоять і не можуть нічого сказати.

- Зачекай! Ти що настільки егоїстичний, що зможеш себе вбити!? - голосно запитувало воно з божевіллям у голосі.

- Так, я справді егоїст, і за свій альтруїзм поплачуся. - сказав із сумною посмішкою на обличчі і продовжив: - Але це нічого… У будь-якому випадку я ще побачуся з вами, і з тобою, Атсуко Хіросе… - це були його останні слова, і пролунав постріл. Це виявилося дуже гучно, ніби я сама стріляла в когось. Усі опинилися в шоці від такої події. Після пострілу в нього з руки випав пістолет, та сам він упав на підлогу. Його голова пробита наскрізь, кров тече безупинно. Смерть настала миттєво. Однак для мене дивно те, що його остання емоція була посмішкою. Я дивилася на нього з недовірою, а коли він помер, то відчула каяття, за те, що весь час засуджувала його. Іошинорі Морі, найімовірніше, не хотів убивати себе, але йому довелося… Такий його характер. Усе ж мене ще дещо здивувало, його останні слова: «У будь-якому випадку я ще побачуся з вами, і з тобою Атсуко Хіросе…». Те, що він вимовив, це неможливо! «Адже ми не зможемо більше зустрітися, він же мертвий!» - подумала про це і голос заговорив:

- «Ні, це був неправильний вибір, він зобов’язаний жити! Це що погана кінцівка!? Я цього не допущу!» - крикнув невдоволено голос, раптом в очах усе потемніло, і я зомліла. Це кінець?.. Ні… ні… ні… так не повинно було трапитися… н-не п-повинно…

Погана кінцівка 1

Егоїзм Іошинорі Морі

***

Правильний вибір

- Це Узеджі Іто! Візьми цей пістолет! - голосно оголосив він, той без слів узяв пістолет. Відійшовши на кілька кроків назад, направив його в бік будівельника. Навпроти нього високий хлопець спокійно стоїть і заговорив:

- Хм… значить ти збираєшся вистрілити в мене? - запитав з цікавістю він.

- Так, але я не збираюся тебе вбивати. - вимовило це, дивлячись на нього, на мить Морі зробив здивоване обличчя.

- Цікаво… Тоді в кого, якщо не секрет? - цікавився, серйозно втупившись на нього.

- Думаю, ти досить розумний, щоб самому здогадатися. Я зараз зроблю свій хід. - прорік, пронизливо дивлячись на свою ціль. Однак направило пістолет не в нього, а трохи правіше від Іошинорі. Сам будівельник не подумав про те, що ця істота не збирається в нього цілитися. Стало видно, що Морі нервує, бо він прекрасно знає, що якщо той промахнеться, то обох буде вбито. Іто здається це не особливо хвилює, воно натиснуло на курок. Раптом у темноволосого сіпнулася рука і куля пробила долоню. Ніхто не очікував такого повороту подій. Сам Узеджі здивувався такій швидкості… Інносу засміявся:

- Ху-ху-ху! Вітаю Іошинорі, ти зміг знайти вихід із цієї ситуації! - крикнув він йому, ми мовчки дивимося на все це.

- Зачекай… Значить ніхто з нас не помре!? - запитало того з криком.

- Так, вам пощастило! На цьому гра закінчилася, я пішов. - після цього він зник. Іто досі шокований від того, що сталося. Його більше дивує те, що Іошинорі спокійно дивиться на нього. Хоча коли пробилася долоня, я побачила, що його очі були наповнені болем. Щоправда, це швидко вивітрилося і знову в них з’явився звичайний холодний блиск. З його лівої долоні тече кров, у нього після пострілу залишився  невеликий отвір.

- Що за… Навіщо ти це зробив?.. - запитувало воно того, будівельник усміхнувся, така натягнута усмішка рідко буває в живої людини.

- Хех… Я теж саме запитав би в тебе. Чому ти спробував стрельнути повз? - поцікавився, серйозно дивлячись на очі Іто. Істота не може нічого сказати цьому хлопцеві, наче з ним розмовляє мрець. - Шкода, що ти не можеш відповісти. Хоча я очікував більшого від Абсолютного Стрільця… - сумно промовив він, той ще більше здивувався його пізнанням, і ми теж.

- А? З-звідки ти з-знаєш мій а-абсолютний… т-талант?!… - нервово запитувало його.

- Та так, у Лабораторії Агента знайшов справу під назвою: «Убивство Абсолютної Депресії». Отже, тебе називають Абсолютною Депресією, це твоя кличка. Однак твій справжній талант - це Абсолютний Стрілець. - спокійно пояснив Морі нам.

- Ось як… Отже, ти і мою стать знаєш? - запитало воно, люто дивлячись на нього.

- Звичайно. Мене взагалі не здивувало те, що там написано. Адже сказано, що в Абсолютної Депресії, тобто у Абсолютного Стрілка чоловіча стать. Ти й так схожий на нього, тільки голос скидається на жіночий, а все інше, як я вже казав. - вимовив чітко і ясно, той виглядає враженим.

- Я недооцінив твої здібності. Ти справді не дурний… - тихо промовив тому.

- Розум тут ні до чого. Ти або правильно використовуєш знайдену інформацію, або програєш. Та й мені час іти, бо я трохи поранений… Якщо що, шукайте в медпункті… - злегка втомленим голосом вимовив фіолетовоокий і відвернувся від нас, та вийшов із кімнати. У мене таке відчуття, що він не піде лікувати свою долоню. Річ у тім, що Іошинорі може навіть не дійти туди, він надто мляво виглядає і блідий. Не думала, що буду за нього хвилюватися… Чи це говорить моє я без цього голосу? Ха… не знаю навіть, що й думати… «Можливо мені варто піти за ним…» - запідозрила про це, і ноги самі пішли в бік дверей…

***

Інші дивляться, як іду з кімнати. Вони чекають, коли піду. Я вийшла зі спортзалу, після цього побачила, як Іошинорі вирушає до своєї кімнати. «Так і знала, що він не піде в медпункт». Подумала я та підійшла до нього і поклала руку на його плече. Він повернувся, не очікуючи цього.

- Ех… це все лише ти… Навіщо ти прийшла по мене? - втомлено запитав він мене мало не падаючи…

- Просто ти неважливо виглядаєш, може зможу тобі чимось допомогти? Наприклад, вилікувати твою ліву долоню. - сказала я, трохи жалісливо дивлячись на нього. Він лише зітхнув.

- Послухай, я й сам чудово впораюся… Та й чого це раптом ти хвилюєшся за мене? - мляво поцікавився будівельник у мене. Я сама не відаю, що зі мною не так? То хотіла його вбити, то раптом бажаю йому допомогти…

- Я… Не знаю, як це пояснити. - сумно промовила йому.

- Зрозуміло… Мені нічого більше сказати… Мені час іти. - вимовив він, трохи посміхнувшись, і пішов у свою кімнату. Я хотіла його зупинити, але не стала цього робити. «Сподіваюся, він сам упорається… Мені не хочеться побачити його мертвим». Подумала я і голос знову почав говорити:

- «Мертвим? Стривай, ти сказала «мертвим»!? Чому ти подумала, що він після цього може померти?» - люто запитав він мене.

- У мене таке відчуття, що я бачила його не живим… Може, мені здалося… - з підозрою промовляла ці слова.

- «Ні! Невже… Неможливо… Ти побачила іншу розвилку, яка показала тобі погану кінцівку!» - кричав мені голос з усіх сил, я відчула, що моя голова скоро не витримає від таких криків. Та й не розумію, про що він лепече?

- Це неможливо! Це повна маячня! Повна нісенітниця! - орала я, дивлячись на верх.

- «Ні, це правда. Завдяки мені ти можеш бачити це…» - промовив голос наостанок, і він затих. Я стою і не можу думати про те, що це правда… Це просто нестерпно… Як могла побачити інший вибір за допомогою нього? Що за нісенітниця… Мені не хочеться розуміти цю нісенітницю… Я лише відчуваю від цього відчай… Якого ще ніколи не відчувала. Я вирішила піти до себе в кімнату й обміркувати все, що щойно бачила й чула… Підійшовши до дверей, я відчинила їх і закрилася за собою. Мені залишилося тільки сісти на ліжко і подумати над усім цим…