Глава 5: Розкриття правди (Класний Суд 2)

Я дістала з кишені одну фотографію, на якій зображена я і він.

- Пам’ятаєш цю фотографію? Тоді мені виповнилося 9 років. Ми тоді відзначали мій день народження. Ти подарував мені червону машинку і шоколад, який був зроблений на замовлення. Тільки зараз помітила, як ти намагався зробити так, щоб я згадала тебе. - спокійно повідала йому.

- Ти переплутала мене з іншою людиною. Ми взагалі вперше зустрілися в цьому музеї. - сказав він, невдоволено дивлячись на все це, і я дістала кубик.

- Ех… Іоши.. Іоши, ти не вмієш брехати. Бачиш цей кубик, я тобі його подарувала на твоє восьмиріччя. Я знаю, що це був такий собі подарунок. Мені хотілося, щоб ти запам’ятав мене, і тому написала на ньому: «Я буду завжди з тобою». Знаю, цей напис не справдився, але вірю в те, що ти не забув мене. - промовила м’яко наскільки могла.

- Це все безглуздо, пора б закінчити цю розмову. Навіть якщо ти дізнаєшся правду, яку не хочу розкривати. Навіщо тобі ця істина, краще б подбала про себе, про тих людей, хто гідний цієї свободи. - промовив він, похмуро дивлячись на нас.

- Немає нічого безглуздішого, ніж приховувати правду. Хіромі, можеш дати мені цей диск? - попросила я його про це.

- Ок, тримай. - коротко відповів хлопчик і простягнув мені його.

- Я хочу, щоб ми всі побачили твоє минуле. У ньому твої спогади. Інносу, можеш підключити цей диск, щоб ми змогли подивитися відео? - запитувала я його, він зрадів.

- Не питання! Зараз підключу! - голосно промовив це, забравши в мене його і вставивши в дисковод. Після невеликих махінацій ми побачили одне відео. Я мигцем кинула погляд на Морі, який прикрив своє обличчя. Найімовірніше, він чудово знає, що в цьому відео. Інносу увімкнув його, і ми почали перегляд:

Там я побачила 7-річного хлопчика, який сидів собі на лавочці. Тим часом його батьки щось шепочуть на вушко іншим дітям. Потім вони побігли до нього, штовхнувши його, хлопчик упав на підлогу і заплакав. Діти посміялися над ним і заговорили:

- Гей слабак, навіщо ти такий добренький, а? Не хочеш із нами ображати інших, таких же слабких. Я даю тобі шанс! -  після цих слів він дав відповідь:

- Я не збираюся ставати таким, як ви! Ображати інших це неправильно! -  кричав Морі на них, не погоджуючись на їхню пропозицію. Звісно, вони виявилися не задоволені.

- О так… ти вирішив залишитися шмаркачем, ну гаразд, буде по-твоєму! Хлопці нам тут більше нічого робити, ми ще зустрінемося! -  голосно вимовивши все це, вони пішли, я встав і обтрусив себе. Мені пора йти додому, це місце для мене пекло. Опинившись там, мене зустріли батьки. Вони знову мені читають лекцію про те, ким треба бути і що робити в цьому житті:

- Ти ж розумієш, що ми хочемо, щоб ти вмів за себе постояти. У цьому світі треба підлаштовуватися під усіх, інакше на тебе чекає провал. -  розважливо промовила Шинджу Морі, навіть її прикраси заблищали від цих слів.

- Вона має рацію, ти маєш прийняти цей світ. Він не бажає бачити таких слабаків, як ти. Іошинорі, йдемо в твою кімнату, настав час отримувати знання про цей всесвіт. - велично промовив це і очі Кенджі Морі засяяли, в них можна споглядати вогонь, я добре знаю, що там буде. Мені не хочеться знову відчувати цей біль…

- Будь ласка, не треба! Я прошу не робіть цього! Я не хочу йти туди!.. -  кричав я весь у сльозах, розуміючи, що мені це не допоможе.

- Ти ж відаєш, чинити опір марно. Ходімо! -  голосно вякнув це, тато міцно взяв мене за руку і кинув у мою кімнату. Коли вони зайшли туди, мама зачинила двері на замок, щоб я не зміг утекти.

- Благаю, не треба! Неважливо, що трапиться, я не збираюся робити комусь боляче… А якщо й треба буде, то лише заради того, хто зможе мене прийняти! В іншому разі ні, ніколи! -  кричав, намагаючись вирватися з його рук, але в мене це не вийшло. Мене підвісили до стіни закріпивши ланцюгами руки та ноги. Після цього відчуваю тільки удари, біль, від якого хочу втекти… З кожним днем стає болючіше… Я відчуваю, як по мені ріже лезо від ножа… Не знаю чому, але їх все одно люблю, хоч сам не знаю цього почуття.

Вони кажуть мені, що я хворий на хворобу «доброї души». Мама й тато хочуть, щоб став іншим. Тим, хто робить іншим людям неприємно, адже таке життя… Коли дедалі більше про це говорять, чим більше шкодять мені, я подумав: «Так, вони напевно мають рацію, я справді слабак, якщо не можу навіть за себе постояти… Нікому моя доброта не потрібна…»

Після цього моменту ми побачили його знову на лавочці. На той момент йому 8 років. Він весь у сльозах і корчиться від болю. Раптом до нього підійшла дівчинка, їй 7 років. Вона заговорила з ним:

- Гей, що ти тут робиш? Ти ж знаєш, що не можна сидіти на лавочці? Ха, жарт. Я просто жартую. -  сказавши це, вона трохи посміялася, її посмішка виявилася чарівною. Мені б хотілося відчути цю радість. Я зніяковіло подивився на неї. Вона прийшла сюди немов спустившись із небес на землю, щоб врятувати мене. Але все ж відповів їй:

- Я сиджу тут… -  промовив кілька слів. Вона не розуміє, чому так соромлюся її.

- А? На майданчику сидіти нудно… Ти що, не знав? Та й я прийшла до тебе для того, щоб подружитися з тобою. Мене звати Атсуко Хіросе, а тебе? -  запитувала вона мене, я мигцем посміхнувся їй, поклавши руку на праве плече.

- Мені нормально, це єдине місце, де можу побути один. Тут ніхто до мене не чіпляється… і я сам із собою. Стривай… ти сказала, що хочеш зі мною дружити? Хех, мило… я був би тобі вдячний… Я Іошинорі Морі… - вимовивши своє ім’я, Атсуко схопила мене за руку.

- Окей! Тоді побігли! -  крикнула дівчинка і мені не залишається нічого, окрім як бігти. Це вперше, коли відчув, якого це бути щасливим… Однак, тривало це недовго. У 10 років вона зникла, не попередивши мене. Тоді вперше я відчув порожнечу, наче щось важливе вкрали з мого життя. Я намагався її відшукати, але це було марно. Коли знову повернувся додому із сумним обличчям, мама промовила:

- Бачиш, навіть вона втекла від такого слабака, як ти. -  щойно почувши ці слова, осмислив, наскільки нікчемний… Я повірив у це…

На цьому відео закінчилося. Я раніше й гадки не мала, як він тоді жив, і як зараз живе з цим. Мені захотілося поглянути на нього, але я його не помітила. Однак з того боку долинають звуки сліз, Морі вирішив сховатися, щоб ніхто не побачив його реакції…

***

Я вирішила все ж таки з ним поговорити:

- Іоши, повідай нам усю правду. Ми не будемо тебе засуджувати. - сказала я досить спокійно і по-доброму. Він мене почув і встав, вже одягнувши піджак. Морі ще прикриває своє обличчя рукою. Напевно, він не хоче, щоб ми побачили його слабкість.

- Не треба закриватися від нас. Я б хотів побачити твій справжній вираз обличчя. - вимовив його друг, просячи про це. Іоши прибрав руку, і ми побачили, що сльози течуть струмком.

- Задоволені? Тепер ви бачите хто я насправді, просто невдаха, який не хотів усього цього… - промовив високий хлопець, не дивлячись на нас.

- Стривай, ти не хотів цієї гри? - запитала вона здивувавшись.

- Ні… Звісно ні. Я не настільки монстр… Хоча все одно ним залишаюся. - вимовив сумно нам.

- Тоді чому ти вбивав і підставляв? - запитала Акіра його, і будівельник зітхнув.

- Добре, я розповім вам всю істину, яку знаю. Загалом почну з того, чому я побудував цей музей. Думаю, Атсуко вже здогадалася до цього, але все ж скажу. Я погодився на це, бо бажав побачити того, хто мені дуже дорогий. Це ти Атсуко Хіросе. Тоді мене не хвилювали перешкоди, через які довелося пройти… - оповідаючи це, Іошинорі злегка посміхнувся, а потім згас.

- Ось як, тоді скажи, що це за перепони? - поцікавилася я в нього.

- Ага, значить так. Почалося з того, що я сидів у своєму кабінеті. До мене дехто зайшов. Коли побачив хто це, я здивувався. Бо це була досить дивна людина. Незнайомець запропонував мені зробити одне замовлення, я спочатку відмовився. Але після того, як він згадав одну людину, мені стало не по собі. У цей момент подумав, що це мій єдиний шанс, що маю спробувати зробити це. Безумовно, я і так хотів побудувати музей, але ось тут так прямо збіглося. Однак він запропонував мені угоду. Він сказав:

«Ти мені побудуєш музей і там я зроблю цю гру, натомість ти побачиш її знову.»

У підсумку я відповів:

«За однієї умови, якщо Атсуко мене згадає, то не буде гри. А якщо ні, то твоя взяла.»

Але вона мене не згадала, мені довелося грати в цю вбивчу гру… - сумно пояснив фіолетоволосий нам.

- Хіба ти не міг просто не робити того, що він хоче? - запитала журналістка його, підправивши свої окуляри, але обличчя хлопця посиніло.

- На жаль, ні. Після того, як я це сказав, він дещо додав: Якщо гра відбудеться, то ти маєш виконати все, що я захочу, а якщо ти порушиш… Тобі самому доведеться вбити Атсуко або ж Ючі… - роз’яснював це Морі весь тремтячи від страху.

- Я й не міг уявити, через що тобі довелося пройти. Чому ти мені не розповів, ми могли б якось врятувати всю цю ситуацію!? - голосно запитував Фурукава, дивлячись на нього.

- Ні, це неможливо. Мені не можна було бути собою. Я чудово знав, що не зможу робити все це будучи собою. Атсуко, ти ж прочитала початок щоденника? - запитав він у мене.

- Так, там написано:

Здається, все готово для прийняття гостей. Я сподіваюся, що відбудеться все гладко. Інакше навряд чи зможу залишитися собою, я не витримаю всього цього. Хм… мені час іти зустрічати людей. Щасти самому собі, хоча не вірю в це зовсім…

Промовивши це, він усміхнувся мені.

- Угу, але насправді я хотів забути про минулого себе, стати іншим. Річ у тім, що коли ти покинула мене, я подумав, що ти втекла через мою слабкість… У підсумку став тим, ким не бажав бути ніколи. Ну і раптом ти згадала мене, я усвідомив чому. Через те, що був самим собою. Яка жалість… - тихо промовив про це.

- Пробач. Я справді не хотіла тебе забувати… Я не знаю, чому це сталося, але більше цього не станеться! - крикнула, нервуючи за нього.

- Усе нормально, з усіма буває. Та й ще хотів додати, у стратах можна вижити. - підмітив Морі глянувши на всіх присутніх.

- Виходить, кожен, кого було страчено, міг вижити. Тоді яким чином? - серйозно запитав Хіромі про це.

- Зараз розповім. Усе насправді дуже банально. Їм не треба було робити те, що від них вимагали. Тоді страта б не зарахувалася, як за абсолютну. Наприклад, Мей не треба танцювати, Джунічі потрібно скинути тих, хто його підштовхнув у літак, Рейдену не треба забивати голи, а Дейчі необхідно просто тікати від священиків. Якби вони це зробили, нічого б не сталося. Тим паче саме я готував ці страти, тому чудово знаю, як їх зупинити. - пояснив нам усе це.

- Зрозуміло, це сумно… - сумно сказала господиня тварин.

- Іоши, скажи… чому ти вирізав на руці моє ім’я? - запитала я його.

- Я нагадував собі про свою слабкість. Та й раніше не особливо любив себе, хоч цього почуття від своїх батьків не відчував. Після того, як ти представилася. Я зрозумів, що ти забула мене, тому став ненавидіти себе, робити собі боляче. Я відаю, що це звучить, як звичайна відмазка… - вимовивши це, мені стало погано.

- Зрозуміло. Мені цікаво ще дещо… Коли я бажала вбити тебе, ти мені не опирався. Чому? - поцікавилася в нього, і Іошинорі посміхнувся.

- Хм… а ти помітила. Я навмисно не сильно пручався, бо хотів, щоб ти вбила мене. Я подумав, що це буде чудова кара для мене, але звісно ти цього не зробила. Адже ти тоді мене згадала. Та й я не заслуговую на таку чудову смерть… Однак за кілька хвилин отримаю свій кінець. Настав час піти туди, де я заслуговую бути. - прорік він і пірат виявився не задоволений.

- Гей, ти це зараз серйозно!? Ти ж не винен, розумієш? Не починай говорити всяку нісенітницю! Зрозумів!? - кричав він при цьому запитуючи хлопця в будівельному комбінезоні.

- Я винен у всьому. Ви дізналися все, що могли пізнати. Тепер нам час закінчити з цим. Мабуть, я був гарним пішаком для головного лиходія… Я був радий провести з вами час, але прийшла пора прощатися. - промовив він це, я запротестувала.

- Ні! Ми можемо щось придумати! Ти це чудово знаєш! - кричала я йому.

- Заспокойтеся… Я прошу вас зробити останнє прохання, проголосуйте за мене. Після цього все буде добре. - сказав будівельник, просячи нас зробити це. Я хочу йому вірити. Морі з самого початку вмовляв проголосувати за нього… Але ж це може виявитися пасткою… Або ж це всього лише мої загони… Мені потрібно зробити вибір…