Глава 3: Розчарування у житті (Мирні дні 2)

Коли я заснула, голос почав говорити:

- «Атсуко Хіросе, ти та, яка може вирішити долю людства. Єдина, хто звільниться з цієї гри. Це лише гра, в якій два результати: виграти або програти. Подумай поки є час, адже потім не буде.» - на цьому його слова закінчилися. Після пробудження, увімкнувся монітор і знову побачила Інносу.

- Доброго ранку народ! Це невелике оголошення! Вам пора йти в спортзал для отримання нового мотиву! Тож чекаю на вас! Тільки не спізнюйтеся, а то я буду злитися! - голосно оголосив він, зробивши злу і при цьому милу мордочку під кінець, на цьому його слова закінчилися.

- Хм… Новий мотив кажеш? Цікаво. - сказала я, посміхнувшись і вийшла з кімнати. У коридорі виявилося порожньо. Не поспішаючи, підходжу до дверей спортзалу, а там стоять усі люди. Вони наче чекають чогось або когось. Потім вони пильно подивилися на мене і деякі виявилися незадоволені.

- О, ось Атсуко прийшла, до речі деякі тебе зачекалися. - вимовив футболіст, натякаючи на нетерплячих людей.

- Навіщо? Та й що тут відбувається? - запитала інших, і шаман мені відповів:

- Пухнасте створіння сказало, щоб ми тебе впустили першою. О так… Першими ж добре бути? Думаю, він тобі скаже те, що ми уявити собі не зможемо… Як чудово від цього стає… - потім почав нести маячню, яка явно не стосується нашої ситуації.

- Гаразд. Дякую за пояснення, а все інше було зайвим. - прискіпливо вимовила, дивлячись на нього, його божевільна посмішка змінилася на сумну. Я продовжила свою балаканину: - Тоді я піду. Не терпиться побачити наступний мотив. - сказала більше для себе, ніж для них, після зайшла до спортзалу. Там помітила Інносу, який стрибає туди-сюди і потім ми зустрілися поглядами.

- Ху-ху-ху…. Кого я бачу! Це ж Атсуко Хіросе! Ти готова побачити, що тобі дам? - запитав він мене і я мовчки кивнула головою на знак згоди. - Це чудово! Тримай ось це! - крикнув він і вручив мені фотографію. Там побачила двох осіб, яких не знаю, але чомусь я стою поруч із ними. Напевно, це має мене мотивувати до свободи? Але яким чином? Ці люди мені ніхто. Я мовчки подякувала йому і вийшла зі спортзалу, ховаючи фото, далі попрямувала до своєї кімнати. Там поклала фотографію в шухляду і сіла на ліжко, чогось чекаючи…

***

Незабаром мої очі заплющилися. Напевно, моя свідомість захищається від інформації, яку не бажаю сприймати. Найімовірніше сьогодні або завтра станеться смерть. Раптово в голові продзвенів Іннопад, про який встигла забути. Там висвітилося сповіщення, що з’явилися нові правила:

«Сам вбивця може зробити максимум 2 вбивства.»

«Той, хто скоїв більше 2 вбивств, буде смертельно покараний».

«Вчинення суїциду не вважається за вбивство. Оскільки винуватець сама жертва і його не можна стратити.» - на цьому правила закінчилися.

- Цікаво, навіть дуже. Я так розумію залишилося недовго чекати на жертву, а можливо, і на двох. - проговорила про себе і вийшла вже з планшетом у коридор. Одразу почула гучний звук, глянувши на Іннопад, висвітився датчик, який став показувати звідки йде сигнал. Подивившись на нього, помітила, що він виходить від спортивного залу. Підходячи до дверей, шум ставає голоснішим і насиченішим. Відчинивши двері, я зайшла в спортзал. Всередині виявила, як футболіст відбиває м’яч ногою по всьому залу. Я відчула, як піді мною проносяться хвилі його ударів. Не встигнувши аналізувати те, що відбувається, я помітила, що вже м’яч летить прямо на мене, але його спіймала, впавши на підлогу, і планшет лежить поруч зі мною… Тримаючи перед собою м’яч, у мене злегка затряслися руки і ноги. Коли сам футболіст звернув на мене увагу, вже не почувається так енергійно і підійшов до мене.

- Гей, з тобою все гаразд? - запитав жовтоволосий мене зі схвильованим виглядом, я злобно глянула на хлопця у футбольній формі.

- Ні, все гаразд, але все ж… Якого ти так б’єш по м’ячу!? Тобі що, блядь, робити нічого, а? Життя не дороге!? - кричала на нього, він став у ступор, слухаючи мене уважно, і я продовжила: - Наступного разу будь акуратнішим, а то твій м’яч буде проткнутий, і ти не зможеш ним грати! - голосно зі злістю прорекла я, та кинула м’яч у нього, вдаривши по обличчю, після цього взяла Іннопад і вийшла геть із цього місця…

***

Я тепер зла і ображена на цю людину, бо вважаю, що він неправильно вчинив. Тому вирішила вирушити на 3 поверх. Коли подивилася на стелю, побачила те, що не помічала раніше. Виявляється тут є люк, і його дверцята відчинені. Звідти видно сходи, щоправда зі своїм зростом 165 я туди не дістану, навіть якщо стрибатиму. У мене виникла ідея: «Може мені когось покликати, хто вищий?» - тут же мою думку перебив голос:

- «Навіщо тобі це треба? Ти що, не розумієш, що найімовірніше, вже хтось перебуває всередині люка? Зараз тобі потрібно дізнатися хто там, поки ця людина не пішла!» - голосно пролунав у голові, я вирішила почекати, що він ще скаже. - «Бачу ти не йдеш, значить мене послухала. Тоді тобі варто взяти опору, щоб дістати ті сходи і піднятися туди.» - потім він затих. «Хм… непогана ідея.» - подумала я і приступила до виконання. Оглянувши коридор, у саду знайшла стільчик, і понесла його собою. Поставила біля того входу, ступила на нього та взялася за сходи. Їх спустити не можна, тож довелося деяких зусиль, щоб туди піднятися. Через деякий час опинилася там, і побачила, що один хлопець щось шукає. Щоправда не думала, що це буде фізик.

- Е… Ні… не те. Як же так… О нарешті знайшов! - радісно вимовив Акайо, він збирається йти, але побачив мене. - Аа-а-а! Щ-що ти т-тут робиш!? - закричав, злякавшись мене і запитав.

- Чого ти такий полохливий? Гаразд, мені стало цікаво, що тут відбувається. Та й узагалі, для кого це? - поставила зустрічне запитання, глянувши на квіти. Чесно кажучи, не думала, що вибачте, на цьому звалищі можна підібрати гарний букет.

- Ем… а ти нікому не розповіси? - запитував мене, авжеж я збрешу йому. «Який милий і пухнастий… Занадто м’який для цього світу.» - промайнули думки дивлячись на нього.

- Я нікому не розповім. - відповіла з лисячою посмішкою. «Наївний хлопчик…» - подумала про хлопця у светрі з формулами.

- Добре, я тобі вірю. Ем… Я хочу подарувати це Теруко Йосіді. Сподіваюся, їй сподобається. - зніяковіло промовив Імаї, тримаючи в руках букет жовтих квітів.

- Зрозуміло. Закохався в неї? - поцікавилася у фізика, його обличчя почервоніло і він опустив очі в підлогу.

- Так, ти маєш рацію. Мабуть, час виходити, бо не хочу запізнитися на зустріч. - вимовив це, я потихеньку вийшла звідти, той пішов за мною. Сам кучерявий шатен пішов спускатися сходами. «Він ще зібрався щось узяти?» - промайнуло в мене і не надала цьому значення. Більше нікого не виявила. Я прибрала стілець на місце, а сама спустилася на 1 поверх і пішла до себе в кімнату.