Глава 4: Постріл у ціль (Мирні дні)

Мені почав снитися сон… я вже не пам’ятаю, який це за рахунком. Може 3, 4, 5? Їх було чимало. У багатьох із них бачила хлопчика, який говорив мені тим самим голосом із моєї голови. Він виник:

- «Гей, що ти тут робиш? Ти ж знаєш, що не можна сидіти на лавочці. Ха, жарт. Я просто жартую.» - сказала дівчинка із зеленими очима, якій 7 років. Вона подивилася на нього, але той не звернув на неї увагу. Сльози течуть струмком. Він схожий на невинне кошеня, якого ображають. Виглядає хлопчик на 8 років. Однак, це було лише її тодішнє припущення. Раптом подивився на неї, його очі фіолетові, вони віддають якоюсь сірістю. Він зніяковіло глянув на дівчинку, у неї світло-коричневе волосся, воно блищить на світлі. Вона немов богиня, яка вирішила його врятувати. Хлопчина все ж відповів:

- «Я сиджу тут…» - промовив кілька слів. Зеленоока не розуміє, чому він так соромиться, невже ніколи не розмовляв із дівчатками його віку?

- «А? На майданчику сидіти нудно… Ти що не знав? Я прийшла до тебе для того, щоб подружитися з тобою. Мене звати Атсуко Хіросе, а тебе?» - запитала вона його і той мигцем усміхнувся, поклавши руку на праве плече.

- «Мені нормально, це єдине місце, де можу побути один. Тут ніхто до мене не чіпляється… і я сам із собою. Стривай… ти сказала, що хочеш дружити зі мною? Хех, мило… я був би тобі вдячний… Я ******** ****…» - промовив своє ім’я, тут же дівчинка схопила його за руку і крикнула:

- «Окей! Тоді побігли!» - голосно крик пролунав у його вухах і йому не залишається нічого, окрім як мчати.

На цьому сон закінчився, але так і не згадала, що за хлопчик, з яким вирішила дружити? Чому я його забула? Незрозуміло. Ось і голос Інносу пронзив мене, що аж різко встала:

- Народ! Піднімаємося, 5 година ранку! Через кілька миттєвостей на вас чекатиме мій сюрприз! Коли почнеться, тут же вам повідомлю! Гарного проведення часу! - радісно кричав він, я вирішила не зволікати і вийшла з кімнати. Моя наступна мета попрямувати в їдальню, адже багато хто може опинитися там. Та й мені хочеться особливо побачити тих, хто не був на класному суді. Я підійшла до дверей і відчинила їх, там опинилися ті самі люди, стоять собі, як ні в чому не бувало. «Вони що змовилися?» - подумала я, подивившись на них. Через кілька хвилин вони звернули на мене увагу.

- О, Хіросе прийшла! Ми якраз чекали на тих, які перебували не з нами. Ти, здається, прийшла перша. - вимовив археолог, подивившись на мене.

- Зрозуміло. До речі, я хотіла вас запитати. Що ви робили у «вашому клубі»? - поцікавилася в них, вони дивно глянули в мій бік.

- Та так, він дав нам дурне завдання і сказав: «Якщо ви не вирішите, то один із вас помре! Ху-ху-ху». Просто повна жесть. Чесно кажучи, ця загадка була такою маячнею, що можна було спокійно блеванути. Взагалі, чому нас розділили таким чином? Не бачу в цьому жодної логіки. Це завдання називалося так… «Ведіть людину, яка не ворог, але й не друг.» Серйозно, і звідки ми маємо це знати? - невдоволено запитала Акіра, скрививши своє обличчя.

- Хто це? - зітхнувши, запитувала її.

- Перед цим дали підказку, «ця людина одна з вас.» Ми вписували кожну живу людину, у підсумку ми дізналися відповідь. Це виявився - Іошинорі Морі. Не відаю, чи істина це, але він дійсно підозрілий тип. - вимовила журналістка, дивлячись на свої руки. Я не здивувалася сказаному. Значить голос правий, що варто до нього ставитися з обережністю. Хоча можливо, це всього лише слух…

***

Несподівано з’являється будівельник. Він із піднятою головою заходить у їдальню і кинув погляд на нас. Морі не здивувало те, що він почув, але злегка посміхнувся, немов для нього це не вперше.

- Хм… так тут завелося багато щурів. Гаразд, мене це не особливо хвилює, але мене потішить одне. Чому ви досі тут? - запитав він нас, дивлячись пронизливо своїми фіолетовими очима, в яких видніється одна злість.

- Ти ще маєш право питати?! Тобі ніхто не давав дозволу говорити! - кричав невдоволено шаман, махаючи руками, а той цикнув на нього.

- Цікаво, виявляється пітекантропи вміють розмовляти? Як на мене, ти всього лише вискочка, який навіть не може послухати розумнішу людину. Я кажу про те, що ти клоун, тільки й можеш смішити публіку. Не замислювався про те, що замість своєї нібито роботи «шамана», станеш ним? Хоча я не пішов би в цирк, дізнавшись, що ти там працюєш. - прорік він, висміюючи особистість Хомми, але я погоджуся, що він повний дурень. Однак високий хлопець продовжив: - Мабуть, я піду. Мені цікаво, що на 4 поверсі. - промовив наостанок нам, розвернувся і пішов. Проте, нам слід туди вирушити. Адже, там нові місця, які можуть виявитися корисними в нашій ситуації.

- Я думаю, що нам варто зробити так само, як він, тобто піти на 4 поверх. - запропонувала, дивлячись на них.

- Так, адже точно. Можливо, я нарешті зможу знайти свого папугу! - радісно оголосив це пірат і кулею вилетів із приміщення.

- Тоді нам варто піти… - похмуро сказав Узеджі більше прикрившись блакитним капюшоном, всі інші з цим погодилися. Ми вийшли з їдальні та попрямували на 4 поверх, але коли ми піднялися, я здивувалася, що двері виявилися незамкненими. «Іошинорі має доступ до цього поверху? Або ж двері спочатку були відчинені? Підозріло. На інших поверхах двері були зачинені. Я виконувала завдання, щоб Інносу дав мені ключі. Тому не розумію… Якого тоді вони відчинилися? Розуму не прикладу.» - після всіх цих роздумів, ми зайшли на поверх. Насамперед помітила люк, тільки він тепер внизу.

- Що за!? - голосно зі здивованим обличчям запитала Мінамі, інші теж шоковані цією подією.

- А? Вам не здається цей люк знайомим, наче це вихід із того складу. - сказавши це, інші почали теж щось підозрювати. Хлопчик весело підстрибнув і показав на нього.

- О! А ти маєш рацію. На 3 поверсі раніше бачили люк тільки вгорі, а тут він внизу. - промовив хвилююче археолог.

- Це означає те, що виявляється могли з 3 поверху піднятися на 4. - вимовило воно нам і це справді цінна інформація.

- Коли востаннє була на складі, там не бачила його. - промовила я це з невеликою підозрою.

- Думаю, це через купу мотлоху, там реально час прибратися… - невдоволено вимовила журналістка.

- Виходить склад знаходиться між 3 поверхом та 4. - прийшов Хіромі до такого висновку, а ми вирішили піти далі, щоб оглянути кімнати, які є на цьому поверсі. Сам поверх наповнює своєю свіжістю, стіни пофарбовані в блакитний колір, а підлога сіра. Я побачила двері, там написано: «Лабораторія Пірата». «Цікаво.» - подумала і відчинила двері. Я почула спів птаха і радісну людину, яка кричить на все горло. Це виявився Ючі Фурукава. «Здається, він знайшов свого птаха.» - думала про це і озирнулася на всі боки. Ця кімната настільки велика, що помістився корабель, але він менший, ніж звичайний. За розміром, як великий човен. Виглядає, як справжній піратський корабель, але старий і зруйнований… Його розірвані вітрила та текстура говорить, що далеко не новий. Всередині є кімната - це каюта капітана. Там знаходиться письмовий стіл із червоного дерева, карта на стіні, піратський прапор. Ця кімната зроблена так, наче хтось дуже фанатіє за Джеком Горобцем. До речі, про фаната… «Зачекайте, у Ючі Фурукави дуже схожий одяг, прямо як у Джека Горобця.» - здогадувалася я і вирішила запитати в нього напряму. Підійшовши до нього, він одразу не помітив мене. Пірат продовжує радіти, що повернув свого пернатого друга.

- Юху! Я так радий тебе бачити приятель, тепер мені не буде нудно. - радісно розмовляє із папугою і той відповів:

- Чірік! Я-теж-радий-тебе-бачити! Чірік! - сказала йому папуга, я перервала їх:

- Значить твій папуга вміє розмовляти, та й… Звідки він узявся? - поставила запитання в хлопця, він дивно глянув на мене.

- Ти зараз серйозно? Подивися нагору! - голосно вимовив, показуючи пальцем на маленьке віконце.

- Кватирка, і дах! Невже це останній поверх! - Крикнула я, чи то від здивування, чи то від захвату.

- «Це останній поверх.» - вимовив голос у моїй голові й додав… - «Скоро все розкриється. Весь світ впаде перед тобою. Ми разом зможемо домогтися слави. Адже ти, одна з них!» - під кінець злісно прозвучали його слова. Так, це точно чоловічий голос. Той самий пильно дивиться, при цьому побачила страх. Напевно моє обличчя має жахливий вигляд. Я відчуваю страшну гримасу, як у лиходія.

- Ем… з тобою все гаразд? Може тобі треба в медпункт? - запитував він мене злегка тремтячи, папуга дивиться на мене, немов я злочинниця.

- Ні, мені нічого від того місця не треба, краще скажи, Ючі. Ти фанатик Джека Горобця? - поцікавилася з усмішкою і переконливо дивлюся на нього.

- Так, і що з того? Не бачу в цьому проблеми! - підвищив голос захищаючись, і зовсім не розуміє, до чого я хилю.

- Не важливо… Це всього лише жалюгідний косплей! Кха-ха-ха-ха! - голосно під кінець засміялася, в очах одне божевілля. Вони здаються далеко не зеленими, а червоними від задоволення. Дівчина не відає, де справжня, але знає лише одне… У ній живе злий демон, який жадає помсти. Якщо не зупинити, то може знову позбавити чиєсь життя… Назавжди…

***

- Що-ж… Я піду, мені тут більше робити нічого. - сказала це йому і вийшла з цього приміщення. У наступних дверях на табличці написано: «Лабораторія Дизайнера». Радісно посміхнулася і подумала: «Нарешті в мене своя лабораторія». Я вирішила не зволікати і відчинила двері. Це невелика кімната, яка має естетичний вигляд. Стіни рожевого кольору та підлога бежева. Також до кута кімнати поставлено підвісне крісло: його каркас із дерева, подушки блакитного кольору. Це приємне здивування для мене, що я зможу на ньому посидіти. У кімнаті ще поставлений невеликий столик, на ньому лежать кілька скетчбуків. Поряд висить підвісна шафка, там різні матеріали, як-от: олівці, акварель, пастель, вугілля тощо… Останнє, що я побачила - це диван, теж блакитного кольору.

- Так, я все тут подивилася. - вимовивши про себе і вийшла з кімнати, помітивши 3 двері, глянула на табличку: «Лабораторія Агента». «Цікаво.» - прийшла думка про це і зайшла. Це приміщення на відміну від моєї лабораторії дуже темне. Стіни сині, а підлога чорна. По середині стоїть велика чорна шафа, у ній купа документів. Звідти я взяла один документ через його назву: «Справи про вбивства». Перегорнувши, трохи знайшла заголовок: «Вбивство Абсолютної Депресії».

- Ось це справді інтригуюче. Ось чим займається Чіко, шпигує за злочинцями… - припустила похмуро і поклала назад цей документ. Крім шафи стоїть письмовий стіл, там лежать купа незрозумілих папірців, стоїть настільна лампа і чорний ноутбук. Біля столу стоїть стілець, так само є ще одна шафа, тільки для одягу. Усередині неї висять темні костюми, а на верхній поличці лежать кілька чорних сонцезахисних окулярів і такого ж кольору капелюхи.

- Більше нічого в цій кімнаті немає. - промовила я і пішла з кімнати. З іншого боку коридору розташовані ще одні двері, на табличці написано: «Бар». Я відчинила їх і здивувалася, бо побачила будівельника, який сидить біля барної стійки. Не те, що він тут перебуває, а просто він має такий вигляд, немов збирається заснути. Я обережно підійшла до нього і потрясла за плече, високий хлопець здригнувся і розплющив очі, повернувши голову в мій бік.

- Що ти тут робиш? - запитав він, мало не падаючи зі стільця від несподіванки.

- Оглядаю поверх. - прямо відповіла йому.

- Логічно. - вимовив Іошинорі, подивившись убік, і встав з того стільця.

- Хм… дивно те, що ти тут майже спав. Це на тебе не схоже. - провіщала я йому, Морі кілька разів моргнув, щоб переварити почуте.

- Нічого незвичайного в цьому немає. Може я злегка випив? Усе-таки це бар. Звісно, я не такий вже й любитель усього цього. Єдине, що п’ю - це вино. - промовив він, дивлячись на мене, і покрутив головою. У його рухах відчувається скутість, ніби щось приховує.

- Зрозуміло, але ти цього не робив. Ти просто маєш такий вигляд, немов не спав кілька днів. - сказала я, посміхнувшись йому.

- Непогано підмічено. Однак, яка тобі різниця? - поцікавився, невдоволено дивлячись на мене.

- Мені якось все одно. Тільки помітила, що це дивно для тебе бути таким розсіяним. - промовила це будівельнику.

- Як скажеш. Я лише можу розповісти про це місце. Це звичайнісінький не примітний бар. На полицях знаходяться купу різних напоїв і безалкогольних теж. Також кілька столів і стільчиків для відвідувачів. - описав мені його.

- Дякую за інформацію. Виявляється, ти знаєшся на барах? - запитувала я з цікавістю.

- Не зовсім, річ у тім, що зі своїми напарниками будував кілька барів і борделів. - розповів про це мені, я здивувалася. «Він не схожий на пошло мислячого хлопця.»

- О… Ось як… А по тобі не скажеш, Іошинорі. - вимовила, зробивши хтиву усмішку, хлопцеві в будівельному комбінезоні стало соромно.

- Гаразд, на цьому досить. Я пішов. - вимовив він і швидко пішов із кімнати. За кілька хвилин я сама вирушила далі. Трохи пройшовшись коридором, побачила ще одні двері. Там написано: «Лабораторія Лісника». Я відчинила їх і побачила світлу кімнату, вона в сільському стилі. На стіні висять сокири. У кімнаті розташований дерев’яний диван, червоний килим, і шафа з формою лісника. Оглянувши її, я вирушила і пішла до останніх дверей. На табличці написано: «Лабораторія Швачки». Відчинивши двері, помітила Чіко, яка дивиться на роботи мертвої Кезу Вада. Вона дістала цигарку і почала курити. Не те щоб я проти, але серйозно, як на мене, це занадто. Я кашлянула, і агентка повернулася.

- Це сумно, коли кожен намагається вижити, а ті, хто залишилися мертві, лише жертви вовків. Не правда чи, це пригнічує, Атсуко Хіросе? - запитавши мене, Цудзі пронизливо втупилася на мене.

- Ні, мені нормально. Вони самі винні в тому, що померли. - сказала я, не маючи совісті, та прикрила очі, видихнувши дим убік.

- Все ж я не відаю твого характеру. Де справжня ти? - цікавилася мною дівчина вся в темному і пальцями почала крутити сигарету.

- Вважай, що мій характер - це хороша дівчинка з божевільними думками. - відповіла їй, вона не зовсім усвідомила те, що сказала і вирішила мовчки піти. Я в слід посміхнулася і подивилася на цю кімнату. Стіни білого кольору, на них висять кілька вишитих робіт хрестиком, а саме портрети самої Кезу Вади та Нео Вади. У кімнаті стоїть м’ятний диван у білу цяточку, на ньому лежить в’язана блакитна подушка. Поруч стоїть білий жіночий манекен. Також є білий робочий стіл і блакитний стілець на коліщатках. На столі є: швейна машинка, нитки в підставці, біла лампа, трохи тканини, кілька голок, кілька книжок і на цьому все. Я оглянула всю кімнату і вийшла. Це виявилася остання кімната, тому вирушила вниз на перший поверх. Раптом я почула оголошення, це було повідомлення від Інносу.

- Ху-ху-ху! Привіт знову дітлахи! Я вас запрошую в спортзал для показу мого сюрпризу! Сподіваюся, вам сподобається! - голосно прорік про новину і голос вщух. Звичайно, мені цікаво, що це може бути? Ну що ж… Скоро дізнаюся…

***

Я пішла туди, куди сказала ця плюшева істота. Вже біля дверей, подивилася на всі боки й відчинила їх. Там всі інші і сам Інносу, який стрибає від радості.

- Ху-ху-ху! Як я радий вас усіх знову споглядати! Що ж не буду зволікати і скажу свій сюрприз. Ми пограємо в одну гру, вона називається: «Постріл у ціль»! Правила дуже прості. Бачите, перед собою столик, там лежить пістолет. У ньому всього лише одна куля, вона справжня. У грі присутні 2 людини. Той, хто візьме пістолет, він і має влучити у свою ціль. Якщо влучиш, то 1 людина загине, якщо промахнешся, то помруть 2 людини через порушення правил. На цьому я закінчив! - голосно розповідав нам про це.

- Значить хтось дійсно помре! - крикнула Сечіко, хвилюючись за інших.

- Це погано… Інносу, а хто саме братиме участь у цій грі чи ми маємо самі вибрати? - нервуючи запитав археолог.

- О, вірно! Я про це не сказав… Звісно, я сам оберу, хто буде в неї грати. Гравці - це Іошинорі Морі та Узеджі Іто! - радісно оголосив пухнастик. Ті, кого він назвав, виявилися абсолютно спокійними, але чомусь мені здається, що будівельник має надто серйозний вигляд. Йому на відміну від Узеджі не зовсім подобається ця затія.

- Прикольно, значить я в грі. Не так вже це й погано. - похмуро сказало воно.

- Хм… Що нам робити? Хто саме бере пістолет? - поцікавився в Інносу, а він засміявся.

- Я сам віддам перевагу хто це буде, від цього вибору залежить ваше життя! - прорік пухнастик, вони чекають відповіді. Ні, не тільки ці двоє, а й ми очікуємо рішення…