Глава 1: Таємниця музею (Розслідування)

Під час, коли багато хто хвилюється за своє життя, я поглянула на Іннофайл. Там написано:

Жертва Нео Вада - вбитий тупою зброєю. Його знайшли в Тронному залі, повішеним головою вниз. Час смерті: 10:00 ранку.

На цьому інформація закінчилася. Перед тим, як піти кудись, я вирішила провести розслідування. Оскільки сама жертва тут, раптом до мене підійшов він. Найпідозріліша людина в цьому місці - Іошинорі Морі.

- Кхем… Звісно, я перепрошую, але ти б не могла піти зі мною? - чемно запитав хлопець у мене. У його очах помітила лише прагнення з’ясувати, що тут сталося. Тоді, навіщо я йому здалася? Незрозуміло.

- А? Цікаво… для чого? - запитала його, мені хочеться якнайшвидше все закінчити, але здається будівельник має намір домогтися свого. Тільки обличчя темноволосого напружилося, не до добра.

- Так ти не розумієш… Невже ви всі такі не кмітливі. - останні слова промовив з невеликим роздратуванням. Видно, що Морі не особливо хоче зі мною говорити, але мабуть я єдина, хто з ним може більш-менш спілкуватися.

- Що? Я хотіла взагалі-то тут спочатку розслідувати, а потім в іншому місці. - пояснила, як могла. Хлопець у будівельному комбінезоні не очікував, що так скажу. Тільки фіолетоволосий не збирався йти.

- Припустимо, але давай домовимося. Ти підеш зі мною в кімнату Нео, там оглянемо її. Після того, як ми все зробимо, ти повернешся сюди і більше я до тебе з цього приводу не повернуся. - вимовив так, ніби йому є від цього вигода, але я не усвідомлюю. Чому саме я? У чому його сенс? Ця людина дивна, але вирішила погодитися. Усе одно втрачати мені нічого.

- Гаразд, я піду з тобою. Тільки ти ж виконаєш свою обіцянку? - поцікавилася в нього, він одразу ж хитнув.

- Щодо цього, можеш не сумніватися. Звісно, виконаю. Усе-таки я Будівельник і свої обіцянки завжди стримую. - спокійно промовив мені у відповідь. Я вирішила йому повірити, але не повністю.

- Такс… Може підемо? - запитала я Іошинорі, він мовчки розвернувся до мене спиною і пішов на вихід із Тронного залу. Я сприйняла це як так, тому пішла за ним. За кілька хвилин ми підійшли до кімнати Нео, яка, як не дивно, виявилась відчиненою. Там побачила таку саму кімнату, як у мене, але в зелених відтінках. Однак біля нас виявила кров, що виглядає ще свіжою… Високий хлопець, не поспішаючи підійшов і присів до крові, що залишилася відбитком на стіні, і почав оглядати її. - Ем… Що ти робиш? - спитала я, підійшовши до нього, той незворушно знизив плечима, а потім повернув голову, щоб подивитись прямісінько в мої очі.

- А як ти думаєш? По-твоєму, я сиджу і насолоджуюся? - відповів він мені таким же нахабним поглядом і знову сконцентрувався на своїй справі.

- Ні, просто не дуже розумію, що ти робиш. - сказала йому з нерозумінням, а будівельник дістав із кишені пробірку, в яку зазвичай наливають кров. Мені стало цікаво, звідки в нього це?

- Ха… Тобі цікаво, де це взяв? Я не скажу. Занадто багато знаючі гинуть першими, але ти вже не в їхньому списку. - промовив він із невеликою усмішкою, але на ньому вона виглядає злісно. Точніше я не бачу його обличчя, можу лише припустити, що зараз у нього за емоція. Іошинорі приставив пробірку до стінки і став акуратно згрібати свіжу кров у неї.

- Так. Але навіщо тобі ця пробірка? Ти збираєшся зробити аналіз крові? - зацікавилася з часткою побоювання, бо відразу відчула, куди він хилить. Мені на мить стало лячно перебувати з ним в одному приміщенні.

- Можна й так сказати. Я повинен упевнитися, хто власник крові. Жертва? Потерпілий? Вбивця? - розповів так, ніби він знає, що робить. Тільки мені цікаво… Як він збирається зробити аналіз без медпункту?

- Чудова ідея, але не впевнена, що в тебе вийде це зробити. - сказала я твердо, це ж неможливо створити без приладів. Та й у нього немає медичної освіти, тому так легко не спрацює. Однак, він про себе, як не дивно, трохи посміявся. «Іошинорі, щось задумав?» - можна це прочитати на його обличчі, а його рухи стали задумливими.

- Справді? Ти впевнена в цьому? Адже я втілю аналіз у життя, краще мені не перечити. - вимовив Морі, злобно забрав кров у пробірку і закрив кришкою. Будівельник встав і поклав її в кишеню.

- Гаразд, забули про це. Краще подивися на плакати. - промовила я, показуючи на них, які знаходяться біля ліжка.

- Так, один із них виявився написаний кров’ю. Сам зміст цього так названого запису:

Ти заслужив смерть

- вимовив він і зітхнув.

- Заслужив смерть? Що це означає?! - запитувала то себе, то його. Що за нісенітниця? У цьому написі немає сенсу.

- Напис вказує на те, що вбивця помстився йому. Це як рівноцінний обмін, хоч не знаю, наскільки він правильний. - розповідав такі речі і при цьому залишався спокійним. Цей хлопець мене заворожує своїми словами і як правдоподібно вони звучать.

- Ось як. Значить хтось вбив через те, що той зробив тому щось погане. Сам вбивця повернув йому так званий боржок, тому борг це і є смерть. Позбавлення життя заради того, щоб оплатити його. - пояснила я, намагаючись говорити впевненіше поруч із ним. Адже справді знаю, про що веду розмову. Мені потрібно проявити себе більш розумною, ніж зазвичай. Бо його довіра мені не завадить. Іошинорі уважно подивився на мене і трохи хитнув головою на знак розуміння.

- Хм… Ти непогано мислиш, ну гаразд. Загалом нам пора вже звідси йти, тут більше нічого не залишилося. - вимовивши це, вийшов із кімнати, я пішла за ним. Через кілька кроків ми прийшли до їдальні, на цьому зупинилася, він теж.

- Гаразд, мабуть піду далі розслідувати сама. Адже ти обіцяв мене відпустити. - проговорила впевнено, чорнявий глянув так немов погоджуючись зі мною.

- Так, знаю і я тебе не тримаю. Можеш продовжувати без мене, побачимося на Класному Суді. - промовив він і пішов далі, а я озирнулася на всі боки і попрямувала до самої жертви, тобто до Тронної зали. Однак, мені цікаво… Чому він говорить так спокійно? Він не хвилюється за себе? Може я його не знаю… Ні, адже й справді мені про нього нічого не відомо. Мені потрібно лише замислюватися… Хто він такий? Яка його мета? Я повинна з’ясувати.

***

Незабаром прийшла до Тронного залу. Після того, як зайшла туди, жертва все ще є на місці. При цьому 4 людини теж перебувають тут. Ними виявилися: Хіромі, Хізеко, Акайо та Чіко. Щоправда, на них особливо уваги не звернула і підійшла ближче до трупа. Звісно, я не спец у всіх цих справах, тому мені потрібно бути обережнішою. Я підійшла до тіла і почала оглядати його. Коли пройшлася навколо мертвого лісника, ззаду побачила вм’ятину на волоссі. Це означало те, що найімовірніше його вдарили чимось важким, тобто тупим знаряддям. Помітно, що навіть череп трохи сплюснувся. Тільки мені цікаво, що це за зброя? Відійшовши, аналізувала Нео загалом. Він зав’язаний досить міцно і видно, що сама мотузка потужна. Адже витримує вагу людини. Тільки одне здивувало мене більше, що мотузка закріплена на люстру. Як вона ще не впала? Якась містика. На цьому огляд закінчився, я вирішила розпитати цих 4 осіб про те, що сталося. Спочатку підійшла до археолога, подумала, що він зможе мені допомогти.

- Привіт, Хіромі. Ти знайшов щось корисне? - запитала хлопчика, Кудо глянув на мене і сказав:

- О привіт, Атсуко. Так знайшов, це й справді корисна річ. Здається, це та сама зброя вбивства. - він підняв її і почав крутити в руках, вихваляючись тим, як він упевнений у цьому. Я здивувалася, що шатен знайшов щось реально цінне. Хоча ж він археолог, тому це йому не становило труднощів.

- Ого, а ти молодець. Можна мені подивитися? - попросила в нього. Посміхнувшись, кароокий вклав зброю мені в руки. Це виявився молоток, звичайнісінький нічим не примітний. Однак удар явно був зроблений тупим боком молотка, це помітно по черепній коробці.

- Отже, ми тепер знаємо, чим його вбили. До речі, де ти його взяв? - поцікавилася я в Хіромі. Він забрав у мене його зі словами:

- Та так, у коридорі там, де полиці та інші різні речі. - вимовив він і мені стало цікаво. Начебто такий маленький, але тямущий хлопчик.

- Зрозуміло, дякую за інформацію. Побачимося пізніше. - проговорила я і пішла до наступної людини, нібито до агента. Може вона мені щось розповість, дівчина вся в чорному помітила мене. Вона підозріло глянула на мене, а потім посміхнулася, коли наблизилася до неї.

- Хох… А ось і ти. Вирішила розпитати тут усіх? Ну, ну… Не хвилюйся, всі докази, які я знайшла, дізнаєшся на Класному Суді. Та й не хочу, щоб дехто почув багато чого зайвого. - промовила так, немов це не найголовніше, що зараз потрібно. Вона вже точно не права, я все одно в неї дізнаюся. «Не на ту напала.» - подумала я і награно скривила обличчя в гримасу неприязні.

- Ой… Як шкода, тільки боюся ти не все дослідила… Я знаю місце, про яке не маєш відомості ти. Не до агент. - сказала останні слова мало не сміючись. Цудзі не звернула на це увагу, але їй захотілося дізнатися про те місце.

- Невже людина така, як ти, може мені чимось допомогти? Гаразд, зараз усе розповім. Не те, щоб я знаю багато, але тобі не здається поведінка Кезу дивною? Вона справді хвилювалася за смерть Нео, при першому знайомстві не помічала, щоб її хтось турбував. - розповідала вона про це, але мені здається, що це нормально. Адже якщо немає почуттів, то можна назвати таку людину потворою.

- Це цілком нормально переживати за інших, навіть якщо вони особливо не знайомі. - вважаю так я, темноволоса здивувалася моїм словам і по її обличчю я помітила, як вона прислухається до того, що відбувається. Немов готується захищатися від недоброзичливців.

- А? Ти точно в цьому впевнена? Краще придивися уважніше, ці всі люди, вони нікому допомагати не стануть. Навіщо їм це робити? Усі, хто перебувають у цьому місці, лише хочуть вибратися звідси і неважливо якою ціною. Я тобі гарантую, і мені твоя допомога не потрібна. Сама чудово впораюся. - попередила мене про це, та пішла з Тронного залу. Я ще продовжила стояти на тому місці, де ми з нею розмовляли. У якомусь сенсі вона має рацію, це можливо. Щоправда, мені не дуже в це віриться. Та й агентка говорить так, ніби їй є, що приховувати. Подивимося, що говоритиме на Класному Суді. З нетерпінням чекаю її висловлювань. Але я залишила ці думки на потім, бо до мене підійшла Хізеко. Вона йшла з такою ходою, немов королева. Дівчина звернулася до мене:

- Ха, а ось і ти. Мені б хотілося з тобою поговорити щодо цієї справи. Випадково не знаєш, з ким він востаннє бачився? - запитала Мінамі мене. Справді, ця інформація допомогла б нам. «Гарну ідею подала.» - подумала про це я, дивлячись на неї.

- Без поняття. - відповіла їй, вона невдоволено глянула в мої зелені очі.

- Ясно. Тоді як думаєш, хто це може бути? - поцікавилася задумливо журналістка, я не зрозуміла її.

- Чому ти це питаєш у мене? - запитально сказала їй, персона насупилася.

- Навіть не знаю… а раптом ти телепат? - припустила вона, не приховуючи знущання. «Чого? Телепат?! Та ні, я не з таких людей.» - поміркувала про це.

- Звісно, ні. Адже якби була ним, тоді мене не називали б Абсолютний Дизайнер. - вимовила це впевнено. Дівчина дивується тому, як ще тримаюся. Бо поводжуся так, ніби нічого не сталося.

- Ось як. Тільки не розумію, чому ти така спокійна? Невже тобі не шкода його. Навіть така людина як я співчуває про те, що він помер, а ти навіть не здригнулася. Що з тобою не так?! - запитувала мене вже люто, але це не стосується нашого становища. Адже ми в грі, де відбуваються вбивства.

- Хто я? Звичайна людина, як і всі інші. Просто, немає сенсу не діяти. Краще бути тим, хто намагається зробити щось не тільки для себе, а й для інших. Я лише хочу допомагати людям у цьому. Якщо ти з цим не згодна, то це не моя провина. - Вона опинилася в шоці від того, як я говорю. Здається, Мінамі не думала, що таке скажу. Щоправда, вона тут же посміхнулася, у неї з’явився план.

- Ясно… Це твій шлях, але попереджаю тебе. Тут є люди, які не такі, як ти. Вони вже точно будуть проти твоєї думки. Я одна з них, тож будь обережнішою на Класному Суді. - побажала вона мені це, йдучи з Тронного Залу. Я вирішила підійти до Акайо, він сидить на підлозі, йому не по собі. Його очі наповнені страхом. Я вирішила присісти до нього, Імаї все ж помітив мене.

- А! Ой… Це ти Атсуко… П-пробач за це… - промовив тремтячим голосом. Він підняв очі на мене, потім озирнувся на всі боки. Здається, боїться за своє життя.

- Так це я, і ти нічого поганого не зробив. Знаєш, ніхто в цьому не винен. Якщо й винен, то тільки вбивця. - упевнено проговорила йому, фізик помітив мій спокій, який вражає, але при цьому захоплює.

- М-можливо ти і п-права, але вбивця може бути будь-хто. Якщо він ще когось уб’є, я цього не витримаю… - наприкінці тихо промовив хлопець, я поклала руку на його плече. Від нього повіяло холодом.

- Ні, цього не станеться, ти маєш бути сильним. Тільки сміливі виживають, якщо будеш так поводитися, то тебе легко вб’ють! Ну ж бо… я вірю в тебе Акайо! - голосно сказала я, трохи натискаючи на плече, а потім відпустила його.

- Хе… Тобі нема чого робити? Я лише людина, яка хоче допомогти, але боюся, як вони на це відреагують. - тихо вимовивши мені, я встала.

- Тобі не потрібно думати про це. Я впевнена, вони приймуть будь-яку допомогу. - вимовивши це, я зітхнула, він теж встав. На його обличчі відбилася гримаса полегшення, він повірив моїм словам.

- Ти маєш рацію. Я маю бути сильним і впевненим у собі. Дякую тобі за підтримку. - вимовив він більш упевнено, ніж раніше. Я подумки зраділа за нього.

- Завжди будь ласка, Акайо. Рада була допомогти, побачимося на Класному Суді. - вимовила я, тихо йдучи з Тронного залу і попрямувала до їдальні. Подивимося, що вони мені скажуть.

***

Доходячи до їдальні, розмірковувала про те, що сталося. Хто міг його вбити? Він не виглядав так, ніби його можна легко розтрощити. За цим стоїть вочевидь не слабкий… Коли дійшла до їдальні, я увійшла туди. Там побачила кілька людей: Мей, Рейден, Джунічі та Сечіко. Я вирішила підійти до танцівниці, бо здається, що вона має знати про те, що сталося.

- Привіт, Мей. Ти нічого не хочеш мені сказати? - запитала я в неї. Кавасакі з нерозумінням подивилася на мене.

- Атсуко, тобі зайнятися нічим? Що я повинна говорити? - поставила запитання у відповідь. Дивно… Вона якась підозріла. У мене склалося враження, ніби вона щось приховує. Це погано, треба з’ясувати, в чому справа.

- Наприклад, чому ти мене не покликала допомагати декорувати? Перший раз запросила, а другий раз ні. Поясни мені це. - прорекла їй, вона глянула вбік.

- У мене з’явилася геніальна ідея, тому вирішила тебе не турбувати. - вимовила, швидко вже дивлячись на мене. Вона явно збрехала, але ж я не повинна їй цього говорити. Тому зробила вигляд, що повірила.

- Добре, можливо так і є. Тільки ти не знаєш, чому на твоєму виступі вимкнулося світло? Тобі це не здається дивним? - запитувала її, мабуть, цікавість у ній остаточно прокинулася.

- Так, це і справді загадково… Але потім прийшов Інносу, він вибачився за це світло. Напевно, це не дуже важливо. - вимовила танцівниця. Чесно кажучи, Мей не права. Це світло підлаштоване, я впевнена в цьому.

- Дякую, що розповіла про все, що знаєш. Я мабуть, піду. - проговорила я і пішла до наступної людини. Саме до футболіста, хлопець помітив мене і заговорив:

- О вітаю, Атсуко! Блін… мені досі не віриться, що це сталося… Так шкода його, він був хорошою людиною. - промовив, глянувши на мене. Я зніяковіла від його щирості, навіть розчулилася. Тільки мені не варто всім довіряти, це може привести в пастку.

- Так, я не вважаю, що був поганим. Справді прийшла, щоб запитати тебе, що ти знаєш про те, що сталося? - поцікавилася в нього, він почухав свою голову. Про щось напружене подумав і сказав:

- Те, що я пам’ятаю… це як Мей робила оголошення, і після нього почув якийсь звук, наче щось впало- - перервавши футболіста, я продовжила:

- Я теж відчувала його. Отже, це має бути те, що дало відключитися світлу. - вимовила я, Окумура хитнув, щоправда з сумнівом.

- Так, ти маєш рацію. Тільки, що це за річ? - запитав він у мене. Ймовірно, припустив, що здогадалася.

- Я поки що сама не знаю, але обов’язково з’ясую. - впевнено промовила йому і жовтоволосий зітхнув.

- Хотілося б вірити, що в нас вийде вирішити злочин. - вимовив футболіст на мить не дуже спокійно, а потім знову став бадьорим.

- Так, я сама хочу на це сподіватися. Ех… час далі йти. - промовила трохи втомлено, але ухилятися теж не справа. Потрібно далі продовжувати працювати, інакше ми не вирішимо цей злочин.

***

Коли зрозуміла, що мені потрібно продовжувати розслідування, підійшла до Сечіко. Вона дивиться на всіх і намагається думати про щось добре, але в неї це не виходить. Кубота зі своїм котом стоїть, він намагається її втішити. Це в нього не вийшло і Марсік почав нявкати.

- Ем… Сечіко, я розумію тобі важко, але нам потрібно триматися разом. Тоді ми зможемо вижити. - сказала я їй, намагаючись втішити її. Вона подивилася на мене і заплакала. Сльози потекли в неї по щоках, очі кота теж виявилися мокрими. По його морді читається, як він страждає, побачивши свою господиню в такому становищі.

- Гей… Скажи… Чому це сталося? Цього не повинно було статися… Він… Не повинен був померти… Хто міг це зробити?.. - запитала вона, плачучи і шкодуючи про те, що трапилося. На неї бідолашно дивитися, кіт бодається головою об мої ноги, у такий спосіб хоче, щоб їй принесла радість.

- Я не знаю, який ідіот це зробив, але не турбуйся, ми його знайдемо. - сказала я це, червоноволоса трохи посміхнулася і кіт теж уже дивлячись на дівчину.

- Так, ми повинні знайти цього вбивцю! За будь-яку ціну! - голосно і зібрано вимовила вона, мені стало радісно за неї.

- Думаю, що це станеться скоро. - промовила і посміхнулася їй.

- Дякую, Атсуко. Ти справді хороша людина. Гаразд, нам із Марсіком час іти розслідувати. - вимовила господиня тварин і побігла, кіт пішов за нею. Я довірюся їй. Впевнена, що вона не вбивця. Далі підійшла до Джунічі, він повернувся і заговорив зі мною:

- Хм… Це вона. - констатував факт, бурмочучи про себе. Я не дуже зрозуміла, що він мав на увазі.

- Так, це я. Із цим якась проблема? - запитала його. Він задумливо втупився вгору і не звертає на мене уваги. Вирішила вдарити його в плече для наочності. У підсумку він упав на підлогу і подивився на мене. Це падіння виявилося не дуже приємним.

- Ай!.. Ти не могла без цього обійтися?! Мені ж боляче! - трохи розлютившись вимовив це. Я скривила обличчя в невдоволення, глянувши на цього хлопця.

- Ой, так ти кажеш? Я-то думала тут статуя стоїть. Запідозрила, що вона може ожити і ось прокинулася. - вимовила трохи посміявшись, йому це вочевидь не сподобалося і він встав на ноги.

- Це жарт зовсім не смішний. - промовив він ображено. Дуже не сподобалася мені його реакція, щось тут було не так. Хоча якщо так подумати, то має право на такі емоції.

- Гаразд… Можливо, мені не потрібно було так сильно тебе штовхати. - промовила трохи винувато. Аокі кілька разів глибоко зітхнув, готуючись.

- Нічого… забули. Чого ти хотіла? - цікавився в мене схиливши голову набік.

- Просто збиралася в тебе запитати. Коли ти востаннє бачив Нео? - поставила питання йому, він подумав і тут же відповів:

- Вранці. Приблизно о 8-й годині, ми зустрілися в їдальні. - розповів про це, його слова підтвердили мої здогадки про те, хто це міг бути.

- Значить він був тут тільки з тобою. - прорекла я, подивившись униз.

- Не зовсім… перебувала ще одна людина, це Кезу. Вона розмовляла з ним, при цьому були обидва задоволеними. Це на неї не схоже. - вимовив він. Справді, Кезу навряд чи говорила так добре. Знаючи її, вона не любить, щоб з нею розмовляли, але це прям її якась протилежність або ж удавання?

- Підозріло… Може вони знали одне одного до цього музею? - припустила я, вже дивлячись на його реакцію.

- Не думаю. Можливо… мені здалося. - відповів льотчик, розчарувавшись, але тепер завдяки йому переконалася, що Сано важлива частина цієї справи.

- Подивимося… Думаю, що вона якось пов’язана з ним. Гаразд, мені потрібно ще з деякими поговорити. - попрощалася я з Аокі, він махнув рукою у відповідь. Вирішила зайти на кухню, там помітила, що в смітнику щось лежить. Це брудна тканина, вона вся забруднена кров’ю. Найімовірніше, її клали на підлогу, щоб кров не вимазала її. «Тоді виходить… вбивство сталося в іншому місці. Цікаво, в якому саме?» - подумала я і вийшла з кухні. Бо більше нічого корисного не помітила. Потім пішла з самої їдальні і попрямувала до спортзалу.

***

Опинившись біля нього, зайшла всередину. Там побачила декілька людей: Теруко, Дейчі та Ючі. Я вирішила підійти до неї. Вона дивилася на всі боки щось шукаючи, після цього помітила мене.

- А? Добре, що це ти, Атсуко. - промовила дівчина, придивляючись до чогось.

- Кхем… Можливо це дивне запитання, але… на що ти дивишся? - запитала я в неї, Йосіда показала пальцем на верхні стільці, які знаходяться далеко від нас.

- Бачиш? Я думаю, як туди потрапити. Може там є щось важливе. - сказала задумливо жовтоволоса.

- Ймовірно потрібно пройти через ті коричневі двері. Однак, для чого вбивці всі ці складнощі? - я показала на неї, вона здивовано подивилася на мене і хмикнула.

- Точно, про неї зовсім забула, дякую. Я гадаю, що цей вбивця хотів зробити гарне вбивство. - глибоко вимовила блакитноока, що аж очі стали похмурішими. Зрештою Теруко підійшла до неї і спробувала відчинити, та ж не піддається. Йосіда невдоволено глянула вже на мене. - Двері мені не відчиняються, але все одно підозрюю, що його підвісили не просто так. - задумливо сказала вона. Говорить тільки так, ніби всі думки в її голові ясно відбилися на її обличчі. Мабуть, дівчина досить розумна.

- Що? Так, це ж маячня. Хіба не так? - злякавшись запитала в неї, миттєво зрозумівши, що сказала, я затамувала подих.

- Ні, найімовірніше, хтось реально хотів зробити таке вбивство. Я вже знаю, хто може бути винуватцем, залишилося це довести. - вимовила хімічка спокійно і при цьому зацікавлено. Теруко й справді знає, хто вбивця? Чи це вона глумиться? З іншого боку, який їй сенс жартувати, тим більше стався випадок.

- Тоді… хто може бути ним? - поцікавилася в Йосіди, та недовірливо усміхнулася.

- Хм… Невже припускаєш, що я тобі скажу? Є ймовірність того, що ти вбивця. - вимовила вона, придивившись до мене. У неї такий погляд, наче ти їй розповів якийсь поганий жарт і зараз вона чекає чогось подібного.

- А? Та ніколи! - розлютившись, крикнула жовтоволосої, вона зітхнула.

- Гаразд, не гнівайся. Не вважаю, що ти на це здатна. Мабуть, мені потрібно знайти шлях нагору, тож на цьому наша розмова закінчується. - попрощалася блакитноока і пішла далі шукати шлях, а я наблизилася до іншої людини, а саме до Дейчі.

- Привіт, як твої успіхи? - привітала його, при всій цій темі він широко посміхається.

- О, це ти, Атсуко. Не думав, що до мене підійдеш. Та й у мене немає нічого корисного. - промовив хлопець трохи нервово, і одразу ж насупився.

- Хех… Я іншого й не очікувала. Значить у тебе немає доказів? - ще раз запитала в нього, Хомма здивовано підняв брови.

- Ем… Що таке докази? - несподіване запитання поставив шаман, розмахуючи руками. Спочатку я хотіла засміятися, але зрозуміла, що це буде недоречно.

- Чого? Ти не знаєш, що таке докази?! Ти йолоп чи прикидаєшся ним?! - голосно кажучи втупилася на нього. Хлопець із дредами не має поняття, що сказати, його очі метушаться туди-сюди.

- Я…. Так, не знаю! - крикнув він, дивлячись уже вниз, під ноги. Мене це здивувало, мабуть такої реакції він не очікував.

- Тоді розповім такому як ти, що таке докази. Це факти, які знаходиш і використовуєш, як доказ! - пояснювала злобно йому, але вираз обличчя його не змінився. «Мене починає бісити цей придурок» - подумала, дивлячись на Дейчі.

- А, що таке доказ? - запитував боязко Хомма, його голос тремтив, він наляканий. Схоже, він виріс у дикій природі, у цьому разі талант шамана стає більш зрозумілим.

- Так, ти реально з барлоги виліз?! Ах… У мене немає часу все це пояснювати. Ось знайди словник і нехай він тобі все розповість. - після цих слів зітхнула і пішла від нього, цей хлопець справді попсував мені нерви. Не думала, що такі люди, як Дейчі, існують. Щоправда, на жаль, виявилася не права. Трохи заспокоївшись, підійшла до наступної людини, а саме до Ючі. Пірат тут же помітив мене.

- Юху, привіт! Ти виглядаєш трохи сердито. Сподіваюся, це не через мене. - вимовив із нотою хвилювання. У його голосі стільки наївності й оптимізму, повний спектр емоцій.

- Ні, ти зовсім не причетний. Просто один йолуп дістав… - сказала ще нервово про цього хлопця.

- Так Дейчі накосячив… Авжеж, він і справді багато чого не знає, хоча це зараз не важливо. Усе ж, навіщо ти до мене прийшла? - зацікавлено глянув Фурукава на мене. Цей молодий юнак не виглядає підозрілим, скоріше навпаки - занадто довірливим. З такими людьми легко спілкуватися і бути відвертим, тому треба бути обережною.

- Як думаєш, хто вбивця? - запитала це питання в нього. Він задумався на кілька секунд, після чого відповів:

- Якщо чесно, то я не дуже довіряю Кезу. Вона виглядає як та, хто може легко вбити людину. Швидше за все перебільшую, але не впевнений, що Кезу настільки холоднокровна до всіх. - припустив пірат, відзначивши цю дівчину.

- Єдине Аокі мені розповів, що вона востаннє бачила його в їдальні. Однак, Кезу розмовляла з Нео не як з іншими, а зовсім по-іншому, немов вони добре знали один одного. - повідала Ючі, він виявився вражений цією новиною.

- Нічого собі! Так вона може бути й доброю?! - промовив, запитуючи самого себе.

- Виходить, це реально. - коротко зі спокоєм вимовила я, а в нього нахлинула ідея.

- Хм… Гадаю, що тобі потрібно з нею поговорити. Наскільки знаю, вона хотіла домовитися з тобою про щось, якщо моя пам’ять не зраджує. - запропонував мені це, завдяки хвилястому шатену згадала про це.

- Точно, потрібно її пошукати. Дякую, що нагадав. - подякувала я, посміхнувшись йому, він відповів мені тим самим.

- Та завжди будь ласка! Не буду тебе відволікати. Ще побачимося! - далі сказала йому до зустрічі і вийшла зі спортзалу. Я попрямувала на пошуки Кезу, яка хотіла зі мною поговорити. Сподіваюся, що знайду її цілою і неушкодженою, адже знову однієї мертвої людини нам не треба. Тому буду сподіватися, що Сано ще жива…

***

Я вирішила зайти в її кімнату, тому пішла туди, адже вона може опинитися там. Коли дійшла до кімнати Сано, я постукала. Дівчина відчинила мені двері.

- Га? Що ти тут забула? Я тебе не запрошувала! - обурено висловилася блондинка, з підозрою поглядаючи на мене. Здається, тепер зовсім не хоче спілкуватися з будь-ким.

- Хіба це не ти хотіла поговорити? Пам’ятаєш ще в їдальні? - запитувала з усмішкою на обличчі. Після цього помаранчевоока подобрішала і відповіла тим самим, але в очах читається страх. Швачка відійшла від дверей, даючи мені увійти.

- Точно… Гаразд, заходь. - боязко промовила мені, а я увійшла в неї. Кімната така сама, як і в мене, але в рожевих відтінках.

- Такс, і про що ж? - все ще цікавилася цим, дивлячись на неї своїми зеленими очима, а вона глянула вбік.

- О, це зараз неважливо. Тепер головне завдання знайти вбивцю, тож про це можна і пізніше… Я підозрюю цього Іошинорі. От тобі не здається, що він мутний? - запитала Кезу в мене, думаючи, що можу з нею погодитися, але вона в цьому помиляється.

- Так, Морі й справді дивний, але це не означає, що він когось вбив. Звісно, у нього є перевага, все ж таки він добре знає місцевість. Хоча… у мене є бажання в нього вірити. - пояснила я, сліпо сподіваючись на нього навіть не знаючи чому. Немов розумію, що він не міг таке зробити. «Звідки в мене таке відчуття?» - подумала і мені стало не по собі, дівчина це помітила.

- Із тобою все гаразд? - співпереживаюче відгукнулася вона, мабуть, її вразила моя поведінка. Я кивнула на знак спокою, щоб не хвилювалася за мене.

- Трохи голова заболіла, а так усе нормально. - сумнівно проговорила я, приховуючи це від неї.

- Кхем… Звісно, я не експерт у допомозі, але можу підтримати тебе. - сказала мені, і була здивована, Сано справді занепокоїлася про мене. Таке дивно від неї чути… Може, Джунічі говорив правду про неї, блондинка насправді добра.

- Дякую, але зі мною все гаразд. Та й я ніколи не подумала б, що ти щось подібне скажеш. - промовила щиро, після чого трохи посміхнулася.

- Значить ти думала, що я здатна на погані речі? Та ну… це вже занадто низько для мене! - голосно заперечила швачка, похмуро подивившись на мене. Незважаючи на це, мені здалося, на її обличчі з’явилася посмішка.

- Річ не в цьому. Ти говориш так, ніби хочеш, щоб із тобою так поводилися. Чи цьому є причина? - запитувала я її, вона сумно втупилася в підлогу, обмірковуючи те, про що я цікавлюся.

- Так, права. Але я не можу це сказати зараз, рано чи пізно ви дізнаєтеся. Лише один він відав про мою таємницю, якого вже немає в живих… - вимовила Кезу, шкодуючи про людину, яка знала її думки. Цікаво, що це за особистість така?

- Хто ця людина? - запитала я в неї, вона невдоволено дивиться на мене, як на ненормальну.

- Ти що, не здогадуєшся? Боже… Мені здається, будь-хто б до цього здогадався. - випалила, гидко захихотівши. Ця її манера здаватися стервою мене бісить. Навіть із цим недоліком, вона мені подобається, як людина. Певно, саме тому я терплю, але радше намагаюся зрозуміти цю дівчину.

- Гаразд, я і сама дізнаюся. - сказала я їй, треба зосередитися на тому, що відбувається. Однак оранжевоока все ще не вимовила його ім’я.

- Чудово… Я не вважаю, що ти знайдеш відповідь на своє ж запитання. Адже це очевидно! - голосно і похмуро промовила блондинка, дивлячись шалено на мене. Її страх настільки нестерпний, змішаний зі злістю й образою, такий непідробний і щемливий, немов вона особисто ображена на весь світ. Я здогадуюся, про яку людину йдеться, але поки що мовчатиму.

- Не заперечую. Тільки все ж таки потрібно добути докази. - промовила, говорячи про це. Посмішка зникла з обличчя цієї зарозумілої леді. Вона помітно напружилася і вже не відводить від мене очей.

- Яка ж ти нудна… - вимовила розчаровано швачка, уже знизавши плечима, а потім стиснула губи. Схоже, її образила моя байдужість.

- Я ось така людина. Та й коли захочу, то це зміню, але мене все влаштовує. - висловила досить спокійно їй свій погляд.

- Як знаєш. На цьому наша розмова закінчується, тому покинь мою кімнату. - у наказовому тоні сказала це мені. Дівчина дала зрозуміти, що мені потрібно піти, махнувши на прощання рукою.

- Йде, ще побачимося. - під кінець проговорила я, вийшовши з її кімнати, та голосно зачинила двері. Кезу, не збирається розслідувати? Вона реально думає, що вбивця - Іошинорі, але при цьому в неї немає доказів. Навіть якщо так… це можливо, що він вбивця? Ні, я впевнена, що злочинець хтось інший. Йому не було сенсу його вбивати. Тепер потрібно знайти останню людину. Після зможу дізнатися, хто він, або ж нам усім буде кінець…

***

Тому вирішила попрямувати в конференц-зал, давно там не була. Найімовірніше, Узеджи в цій кімнаті й сховався, бо його мало хто відвідує. Ця сутність думає, що може сидіти сама в цій кімнаті. Щоправда, я перерву захоплення цієї істоти і зайду провідати. Коли туди заглянула, ця людина опинилася там. Узеджи сидить на одному зі стільців біля великого столу і дивиться прямо. Воно навіть не поверталося, далі я підійшла до Іто.

- Ем… Вибач, що відволікаю, але все ж таки… можна я буду відверта з тобою? Що ти знаєш? - запитала я, ця людина повернулася. Очі істоти виявилися порожніми, ніби в них немає життя. Із цим не можна сперечатися. Я навіть пошкодувала, навіщо затіяла розмову. Але треба дізнатися й у воно корисну інформацію.

- Хе… хе… Я знаю те, що багато хто не розуміє, коли зупинитися. Цей світ вже сповнений відчаю, що стало зовсім сумно… - розповідало про те, що не дуже зрозуміло.

- Я не про твої проблеми прийшла базікати. - вимовила досить серйозно, щоб перейшло до справи.

- Оу… Тоді про що ти хотіла поговорити? - поцікавилася особистість у мене.

- Наприклад, що ти знайшов? - запитувала у відповідь Іто, воно сумно посміхнулося, а потім похитало головою.

- Не думаю, що це важливо, але… - щойно істота проговорила, Узеджи взяло хустинку і простягнуло її мені. Звичайнісінька тканина, яка раніше була білою. Тепер уся вкрита плямами від крові, жодного чистого місця.

- Хустка? Вона вся забруднена кров’ю. - промовила це здивовано дивлячись на річ.

- Найімовірніше, ним витирали зброю після вбивства. - припустило і забрало назад собі.

- Ось як, у цьому є сенс. - пробурмотіла тихо про себе, оглядаючи все навколо.

- Отже, ти знаєш, хто вбивця? Чи здогадуєшся? - запитувало воно в мене недовірливо, шукаючи відповідь у моїх жестах.

- Так, але в цьому не впевнена. Все ж уявляю, що це можливо. - говорила я, трохи задумавшись, якось не до кінця можу повірити в це.

- Хоч десь хороші новини. - після того як воно це вимовило, увімкнувся монітор. Там показався знайомий маскот - Інносу.

- Ху-ху-ху! Дітлахи мої! Вам час йти в одне чудове місце, на СУД! Потрібно лише підійти до шафи і там вам відчиняться двері. Якщо не з’явитеся, тоді самі чудово розумієте, що трапиться. На цьому все, до зв’язку! - телевізор вимкнувся. Я швидко побігла до цієї шафи, де стоять книжки і всілякий різний дріб’язок. Дорогою мені зустрілися інші люди, які збираються біля нього. Коли всі опинилися на місці, вона автоматично відкрилася, ми зайшли всередину. Це виявився досить великий ліфт, який увімкнувся. Коли всі зайшли, він почав опускатися вниз. Я відчуваю, як по мені бігають мурашки, але боятися не варто, все ж таки розумію хто це може бути. Сподіваюся, що ця гра скоро закінчиться і люди, що залишилися, зможуть вийти звідси…